Наталя Козуб не вмикала своїх казок більше року. Казки врятували її в 2014-му, коли вони з родиною втратили будинок у Сніжному. Дуже важко було починати життя на новому місці… Але коли здавалося, що все нарешті прийшло до ладу, коли вони придбали будинок у Маріуполі, росіяни розпочали повномасштабну війну. В квітні 2022 року на «Азовсталі» загинув син пані Наталі Олексій Козуб (позивний «Маркус»). Відтоді вона й не бралася за казки.

Наталя народилася у дуже творчій родині. Всі її вісім двоюрідних сестер займались творчістю. Хтось малював, хтось в’язав, шив та вишивав. Наталя теж тягнулася до малювання. Але в Сніжному не було художньої школи, тож коли дівчина поїхала вступати до інституту на дизайнера, там подивилися малюнки, сказали, що дуже талановито, але без документу про закінчення вступити на дизайн неможливо.

ТРИ ГОРІШКИ ДЛЯ ПОПЕЛЮШКИ

Наталя все одно продовжувала займатися тим, що їй було до вподоби, хай і не на професійному рівні. Коли народився син, то всіх у школі дивувала своїми поробками. Особливо часу на захоплення не було, адже Наталя з чоловіком працювали на двох роботах, аби побудувати свій будинок. Які ж були щасливі – жити в своєму! Проте щастя тривало недовго. В 2014 році місто окупували росіяни.

– Я пам’ятаю, як після одного з обстрілів чоловік вийшов з укриття, став на дорогу і почав кричати що є сили в бік росіян: «Я вас не-на-вид-жуууууу!» – пригадує Наталя.

В кінці 2014-го вони ухвалили складне рішення виїхати зі Сніжного, покинути такий омріяний будинок, все своє майно – і рушити на підконтрольну Україні територію заради сина, його майбутнього.

Спочатку Козуби опинилися в Івано-Франківську. Психологічний стан був жахливим.

– Нас ніхто не розумів. Коли я казала, що не можу дихати без свого будинку, що мене тягне додому, люди кивали головами, але я бачила – не розуміють. Із дуже глибокої депресії мене витягла психологиня у «Карітасі». Вона спитала, що я вмію робити руками, і я сказала, що вмію робити квіти з різних матеріалів. І вона порадила мені почати це робити. І знаєте, потроху, потроху я стала повертатися до життя.

В Маріуполь родина Козубів потрапила в пошуках роботи. Пробували працювати на комбінаті імені Ілліча, потім чоловік став до лав морських піхотинців, а тоді і син.

Пані Наталя теж працювала. Але все більше часу присвячувала творчості. Коли колежанки побачили, які квіти вона робить власними руками, стали просити зробити й їм. І одного дня Наталя Козуб подумала, що вона своїми дизайнерськими виробами зможе заробляти на життя.

Відкрила «острівець» в маріупольському маркеті, стала залучати колег, які займаються хенд-мейдом. Розширила свій асортимент. Окрім квітів, стала пробувати робити прикраси з натуральним камінням, дизайнерські вироби із різних матеріалів. Її ялиночки із макаронів були настільки довершеними, що багато хто не вірив, що пані Наталя робить їх власноруч, а не купує десь у китайців.

– Я на ці закиди завжди відповідала: якщо роблять китайці, то чому не можемо зробити ми? Ми – не гірші, ми – кращі.

Одним словом, своєю творчістю Наталя Козуб підняла маріупольський хенд-мейд на дуже високий рівень.

Вона заробляла гроші, а на них закуповувала одяг, продукти для військових, які стояли навколо Маріуполя з 2014-го.

– 2021 року у мене стався справжній прорив. Я розпродала свою новорічну колекцію «Три горішка для Попелюшки» дуже швидко і дуже багато. Це був успіх. Ми з чоловіком закупили одразу величезні коробки матеріалів для виробів на наступний рік. А ще – нарешті купили будинок в Маріуполі. Він потребував ремонту, але я відчула, що він – мій, теплий, затишний…

Навесні 2022 року пряме влучання снаряду назавжди знищило те, що було домом для родини Козубів.

«Я ДУМАЛА, ВСІ МОЇ КАЗКИ ПОМЕРЛИ В МАРІУПОЛІ»

Лише зараз Наталя з чоловіком з боєм отримали компенсацію за втрачене ще у 2014 році майно і нарешті змогли придбати таунхаус під Києвом. Перше, що зробила Наталя, коли вони в’їхали у свій новий дім – причепурила вхідні двері своїм знаменитим осіннім декором – віночком з листячком, калиною і ще мільйоном дрібних деталей, які можна роздивлятися годинами. Сусіди, побачивши це диво на дверях, стали приходити знайомитися. З’ясувалося, що в будинку багато таких, як і Козуби, переселенців.

– Теплі люди поруч, новий сучасний будинок. Але ми з чоловіком досі не відчуваємо його своїм. Мабуть, це через те, що ми так і залишилися у минулому. Ми застрягли в Маріуполі, і ніяк не можемо із нього вирватися. Там, на «Азовсталі» тепер вічна могила нашого сина. Те, що ми не можемо його навіть поховати, розриває серце. А, з іншого боку, постійно підживлює безумну безпідставну надію – а раптом сталася помилка, а раптом наш «Маркус» живий. Ми ніяк не можемо навчитися жити без Олексія… І от я подумала, якщо мені мої квіти допомогли в 2014-му, то може вони допоможуть і зараз?

І Наталя стала потроху створювати віночки, прикраси для будинків із різних матеріалів.

Це дійсно магія. Для того, щоб створити святковий віночок на двері, пані Наталя вмикає на ноутбуці казки. Це завжди одні й ті самі казки – «Три горішка для Попелюшки» і трилогія про хобітів. Щоправда, третю частину трилогії вона зараз дивитися не може – аж занадто боляче стає. А от перші дві частини знає майже напам’ять.

– Я і сама не розумію, як це відбувається – справжня магія. Тільки вмикається казка, і я немовби випадаю із реального світу і потрапляю в інший, казковий. І руки починають самі створювати такі дивні речі, які я навіть не уявляла перед початком роботи.

Свої перші роботи після тривалої перерви Наталя робила довго. І матеріали, і інструменти – все згоріло у Маріуполі. Потрібно було все купувати з нуля. Коли виклала їх в Інстаграмі, їй одразу почали писати маріупольці.

– «Наша казка згоріла у Маріуполі разом із будинком. Не могли б ви зробити такі віночки (букети, ялинки…), які ми купували у вас в Маріуполі?». Людям дуже хочеться мати хоча б щось із свого минулого життя. Щось таке, що нагадувало б втрачене щастя. На жаль, мені дуже важко в точності відновити ту роботу, яка була, особливо, якщо не збереглися фотографії. Кожен мій виріб – унікальний, він створюється не тільки уявою замовника, а і моєю уявою. Тож коли вони описують мені те, що хочуть мати, я можу уявити щось не таке, як вони. Але я намагаюся зробити людям приємне, повернути в їхнє життя казку.

Чи повернеться казка в життя самої Наталі Козуб? Це дуже складне питання. Коли в житті втрачена надія, важко винайти сенс рухатися далі.

– У нас з чоловіком вибір такий: або лягти і померти, або знайти в собі сили жити далі. Ми живемо. Нещодавно взяли з притулку маленьке руде кошеня. Воно було дике, ні до кого на руки не йшло. А коли мене побачило – потягнулося, притиснулося. Наше! Змушує нас посміхатися. А ще знаєте, у нього виявилися проблеми з диханням, щось із носиком. У Олексія, коли він був маленький, були проблеми з диханням, ми довго лікували його ніс… Я все розумію, я доросла людина, але раптом… Хочеться вірити у диво.