Публікація минулого числа про можливе перейменування окупантами Маріуполя на Жданов виявилася доволі резонансною. Читачі прийнялися згадувати, як щільно простір їхніх міст був захаращений прізвищами радянських катів – Петровського, Дзержинського, Ворошилова… Та найпопулярнішою постаттю, якою комуністи, наче маркером, мітили міські середовища Сходу України, був, беззаперечно, Артем. Нікому (окрім, звісно, Леніна) не було присвячено стільки вулиць та пам’ятників, як цьому «полум’яному» революціонерові. Він і зараз залишається улюбленцем росіян – у топоніміці загарбаних населених пунктів першим вони відновлюють саме його ім’я. Його і Леніна. Отака «традиція».
До нової хвилі героїзації Артема вже у XXI столітті сумлінно доклалися осередки на Донеччині і Луганщині, фінансовані росіянами. Всім вже відомо, що прототип так званої «ДНР» існував у Донецьку аж з 2006 року, і весь цей час посіпаки безкарно займалися пропагандою з мовчазної згоди місцевого СБУ. Одним із пропагандистських закидів початку 2010-х стало видання книги «Донецко-Криворожская республика. Расстрелянная мечта» нібито донеччанина Володимира Корнілова (насправді він народився у росії, нині не сходить з російських ефірів, а тоді штурмував своїми презентаціями не лише східну, а й центральну Україну). У книзі ретельно викладені міфи, які сьогодні переказує світові Кремль: Донбас – ісконно російський, Харків – його легітимна столиця, а Україну видумав австрійський генштаб. І наскрізно проходить думка, що, мовляв, дарма Артемові з його киплячою енергією не дали розгорнутися на його «рідному» Донбасі.
АНІ СЕЛЯНИН, АНІ ПРОЛЕТАРІЙ
А виявляється, «товариш Артем» ніякий нам не земляк. Він мав ім’я Федір і народився у Курській губернії 1883 року. Як пишуть у біографіях – у селянській сім’ї, але батько Федора до сільського пролетаріату навряд чи належав, бо керував поміщицьким обійстям. Очевидно, накопичив мірку грошей і 1888-го переїхав до Катеринослава (нині Дніпро) займатися підрядними будівельними роботами. Зміг дати синові освіту у місцевому реальному училищі, а от з Московського технічного того вже відрахували – за революційну діяльність.
До робітничого класу Федір Андрійович Сєргєєв теж, до речі, мав дуже віддалену причетність. Лише нетривала (менше року) робота помічником машиніста у Катеринославі пов’язує його з пролетаріями. А тоді він вступив до лав більшовиків та з 1904 року став «професійним революціонером» – себто жив на гроші партії.
Федір-Артем організовує першу в Харкові більшовицьку групу «Вперед», за спробу підняти в місті збройне повстання змушений ховатися в психіатричній лікарні, зрештою втікає з-під арешту та їде на Урал замінити там Свєрдлова на чолі РКП (б). Після нового арешту засуджений до довічного заслання до Сибіру. Звідти він також утік, причому епічно – через тайгу без паспорта і грошей пробрався в Китай, потім – до Кореї та Японії, далі опинився у Великобританії, де набув британського громадянства. Зрештою 1911 року емігрував до Австралії та перебував там до літа 1917-го.
Офіційна біографія стверджує, що в Австралії Артем працював вантажником і наймитом на плантаціях. Але це не дуже в’яжеться з життям на широку ногу, про яке повідав австралійський письменник Том Кеніллі у книзі «Народний поїзд». Невідомо, чи направду росіянин встиг одружитися з англійською баронесою. Але точно відомо про його спроби заснувати Соціалістичну партію Австралії. Принаймні у звітах більшовикам за отримані гроші він писав про організацію революційних осередків, страйків та низки російськомовних (?) партійних видань. У місті Брісбені вулична хода росіян під червоними прапорами на чолі з Артемом у джинсовому комбінезоні (який зараз зберігається у запасниках Харківського музею) закінчилася тим, що їх відлупцювали солдати-ветерани Першої світової. Не обійшлося без людських жертв, тож і тут Артему довелося посидіти у в’язниці.
КОРОЛІВСТВО ЗАМАЛЕ
Після лютневої революції російський царат впав, і Артем зазбирався додому. За 7 років еміграції він накопичив достатньо нереалізованої енергії, щоб стати до руйнування старої імперії й встановлення нової, радянської. Зокрема в Україні.
УНР тільки спиналася на ноги, але й більшовики ще не набули сили. В більшості українських міст вони були на третіх ролях, ще й сварилися між собою. Внутрішньопартійна боротьба розгорнулася між радянцями Києва та осередками Катеринослава й Харкова, де головував Артем. Ворожнеча була такою, що коли у грудні 1917-го Центральна Рада вигнала більшовиків зі столиці, харків’яни відмовилися їх прийняти. Артем взагалі вигнав би однопартійців із міста, якби не втручання самого Леніна.
Розсварило «товаришів» національне питання. Якщо київські більшовики хоча б частково визнавали право українського народу на самовизначення, то Артем взагалі не розумів, чому з цим чинником треба рахуватися і нащо той Київ. Серед його соратників не було жодного українця, тож всі вони тяжіли до прямого зв’язку з РРФСР.
На розі 1917-18 років доля посміхалася більшовикам – без оголошення війни вони вдерлися до України і відгризали від неї шматок за шматком. У грудні 1917-го Артем за розпорядженням Леніна увійшов до складу новоствореного у Харкові Раднаркому і був навіть призначений наркомом України з торгівлі та промисловості. Але цю роботу він саботував – адже вважав, що України взагалі не існує.
ГІБРІДНА НЕДОРЕСПУБЛІКА
Наприкінці січня 1918 року за ініціативи Артема у Харкові було проголошено створення радянської адміністративної одиниці, яка на федеративних засадах декларувала входження до складу РРФСР. Ініціативу підтримали лише 49 з 75 депутатів обласних рад, навіть частина більшовиків була проти. У документах не було назви «Донецько-Криворізька республіка» (там вказувався «Донецько-Криворізький басейн») – але саме під такою назвою це гібридне комуністичне утворення промиготіло в історії. Головою «ДКР» став, природно, Артем.
До складу вписали території Харківської та Катеринославської губерній, частину Таврійської губернії (до Криму) і прилеглих районів області Війська Донського. Звісно ж, посилалися на волю населення, навіть обіцяли референдум. Колись. Втім, за 5 тижнів, що «республіка» проіснувала на папері, ніхто на її теренах навіть не здогадався, що вона взагалі була.
Ленін був обізнаний щодо ідеї свого друга Артема про відокремлення цих територій від України. Дружина Артема Єлизавета стверджує, що «коли в лютому 1918 року республіка була створена, Ленін гаряче вітав голову її раднаркому». Але достеменно відомо, що на телеграму Артема про заснування «ДКР» Свєрдлов від імені керівництва категорично відповів: «Виділення вважаємо шкідливим». А за півтори місяці Ленін назвав дії Артема сепаратистськими.
Втім, Росія дещо скористалася бажанням «ДКР» протистояти Центральній Раді й поспішила оголосити, що війну з Україною веде не вона, а Харківський «уряд» – типу, це така громадянська війна між самими українцями. Нічого не нагадує?
Тимчасово закрити очі на наполеонівські амбіції Артема радянців також спонукав наступ армії УНР за підтримки німецьких військ. До того ж почалися антибільшовицькі виступи в Сумах, Маріуполі і Бердянську, а на Луганщині українці проголосили Старобільску республіку…
На початку березня 1918 року практично все радянське військо ешелонами перекинули в Україну. Це були п’ять погано координованих армій, кожна воювала за себе. А у Артема чи не єдине, чим серйозно займалися – це організацією війська. З добровольців була сформована Червона армія Донбасу, зброю і гроші на неї надсилала Москва (на той час більшовистський уряд вже залишив Петербург, який не було кому захищати). Особисто Артем отримав на оборонні потреби понад 22 мільйони рублів.
Але й це не допомогло. 15 березня 1918 року Ленін вимушено ратифікує Брестську угоду із Німеччиною та Австро-Угорщиною, де визнає кордони УНР разом з Донбасом. А за два дні на всеукраїнському з’їзді рад у Катеринославі Артем добровільно-примусово погоджується, що «ДКР» – це Україна.
Ще певний час керівництво недореспубліки перебувало в Харкові, а коли 7-8 квітня його зайняли австро-німецькі війська – у Луганську. 28 квітня весь «уряд» евакуювався за Дон.
Радянці тим часом повертаються до гри у два українських уряди та громадянську війну на Донбасі. «Радянський уряд не веде війни проти Української народної республіки. Боротьба іде між двома частинами українського народу», – писав нарком Чичерін у квітні 1918 року, виказуючи українцям «гаряче співчуття» від російських трудящих.
Як бачимо, гаряче співчуття зразка 1918 року, як і 2014-го – це зброя, гроші та найманці.
ФІНІТА ЛЯ
У травні-червні 1920 року Артем ще було очолив донецький губвиконком, але швидко втратив цю посаду – знову за сепаратистський ухил. Його відкликали до Москви, де людина, яку можна вважати засновником гібридного способу отримання влади заради влади, застрягла десь у профспілках.
Кінець взагалі неоковирний. 1921 року 38-річний Федір Сергєєв прямував із Тули до Москви на експериментальному швидкісному аеровагоні. За нез’ясованих обставин той зійшов з рейок і розбився разом із винахідником та пасажирами.
Анафема спіткала весь «уряд» держави, що не відбулася. Майже усі його наркоми були розстріляні в 1931-1939 роках, вцілів лише один.
Ім’ям Артема одразу після смерті назвали старовинне українське місто Бахмут. Його син при живій матері виховувався у родині Сталіна. Про «ДКР» всі забули як про тимчасове непорозуміння. Однак постать російського політичного авантюриста й досі височіє над територією Лаври у Святогірську – посічена обстрілами, але недекомунізована, бо скульптура Кавалерідзе визнана пам’ятником мистецтва. У квітні 2014 року сюди зайде ще один російський авантюрист, який ховатиме під псевдонімом своє справжнє прізвище Гіркін і розповідатиме, що України на цих теренах ніколи не існувало…
Кажуть, історія повторюється двічі: вперше як трагедія, вдруге – як фарс. У випадку з «Донецькою республікою» росіяни примудрилися двічі створити фарс, обернувши його на трагедію.