На новому етапі війни багато суспільно важливих питань на Донеччині вийшли на «друге коло». Зокрема йдеться про увічнення пам’яті земляків, які загинули, захищаючи Україну. Це питання у більшості громад і в попередні роки було дискусійним. Чиновники часто саботували пропозиції щодо меморіалізації, натякаючи, що для таких змін має пройти час. Тягнули з встановленням меморіальних дошок, не виділяли спеціальних місць на кладовищах для урочистого поховання Героїв, формально ставилися до створення просторів пошани. Зокрема в Костянтинівці за вісім років так і не розпочалося будівництво Алеї Слави, а в Бахмуті не визначилися з місцем встановлення бодай якогось пам’ятного знаку.

ПАМ’ЯТНИКИ ТА ПЕРЕЙМЕНУВАННЯ ПОКИ ПІД ПИТАННЯМ

Через повномасштабні бойові дії на більшості території області створення нових меморіалів стало неактуальним аж до Перемоги. Навіть тим пам’ятникам, які були встановлені до 2022 року, загрожує руйнування. І це, звісно, впливає на підхід до меморіалізації в цілому – на Донеччині акцент змістився саме на збір, збереження та розповсюдження інформації.

– Хотілося б, щоб інформація про полеглих земляків вчасно збиралася та документувалася, фіксувалися факти біографії та обставини загибелі. Можливо, потрібна підтримка державних, волонтерських та громадських організацій у їхній діяльності щодо збереження, цифровізації та донесення історій загиблих захисників з Донеччини до людей, – вважає переселенка з Курахового Тетяна Коцан.

Невеличке опитування, проведене «Схід NOW» серед користувачів із Донеччини у фейсбуці, показало, що 62,5% респондентів згодні, що на часі саме робота з інформацією. Проте майже 25% вважають, що на вільних територіях все ж варто ставити пам’ятники, давати імена захисників вулицям, скверам чи паркам. Є й більш радикальні думки: деякі люди впевнені, що треба вже зараз змінювати топонімічну картину області – навіть в окупованих містах перейменовувати на честь Героїв вулиці, які наразі мають назви, пов’язані з радянщиною. Бо саме такі дії несуть потужну мотивацію та посилання щодо звільнення тим мешканцям області, які знаходяться в окупації.

ПАМ’ЯТУВАННЯ ЯК СТРАТЕГІЯ ЗБЕРЕЖЕННЯ ПАМ’ЯТІ

Очевидно, що новий етап війни диктує нові підходи до збереження пам’яті про загиблих. І саме у регіонах, де бойові дії та окупація унеможливлюють звичні способи меморіалізації, варто думати над особливою та ефективною стратегією. Щоб пам’ять не перетворилася на банальний ритуал, а люди, які віддали своє життя, – на цифри статистики.

У нашому випадку стратегія має розроблятися для всієї Донеччини, незалежно від того, що відбувається з територіями нині. Але обов’язково – з можливістю для кожної громади реалізовувати власні ідеї, які б якнайкраще розкривали тему вшанування ролі земляків у захисті України. І головне: уся діяльність із меморіалізації має відбуватися не формально, а за громадською ініціативою, за підтримки місцевих органів влади, музеїв, за згодою родин загиблих героїв.

– Проблема в тому, що часто участь громади замінюється, а точніше, підмінюється чиновницькими зібраннями, які працюють за «накатаними» каталогізованими схемами – йдуть за усталеними канонами та існуючими практиками, перетворюючи це на офіційний бюрократичний процес, на «треба щось зробити», – зауважує дослідник публічної історії з Донеччини Антон Лягуша, автор терміну «пам’ятування» як безперервного процесу свідомого осмислення ціни нашої війни.

Отже, хотілося б, щоб чиновники нарешті не наполягали на тезах «не на часі», а дотримувалися чіткої інформаційної політики, створеної з урахуванням участі мешканців Донеччини. Яка унеможливлювало б показово нейтральні формулювання при вшануванні Героїв, як це було ще кілька років тому («загиблий під час конфлікту» – подібні евфемізми можна було почути на будь-якому заході по всій області). Бо реалії вже показали, як подібна «нейтральність» грає на боці ворога, спотворюючи сприйняття війни – насамперед, у головах покоління, що зростає на війні.

До речі, військовий з Бахмута Євген Посохов пропонує зосередитися саме на роботі з молоддю:

– Всі урочисті шикування на державні свята в закладах освіти починати з хвилини мовчання та озвучування імен та прізвищ вихованців, які віддали життя за Україну. Щоб діти змалечку знали, що відбувається, та яка ціна нашої Незалежності.

Журналістка з Донецька Лариса Лазаренко впевнена, що вже необхідно починати розробляти проєкти з різних способів вшанування та обговорювати їх на різного рівня заходах:

– Щоб, коли прийде час, громадські активісти разом з місцевою владою не починали з чистого аркуша, а розповсюджували зібрану інформацію та діяли – встановлювали памʼятники, меморіали, проводили заходи памʼяті.

ВІРТУАЛЬНА ПАМ’ЯТЬ У ЦИФРОВИХ МЕМОРІАЛАХ

Збір та розповсюдження інформації вже, власне, відбувається – попри те, що не існує єдиного офіційного органу, який би надавав дані про військових, пов’язаних між собою місцем народження чи проживання. Окремі списки є у ТЦК, але якщо людина евакуювалася з міста та мобілізувалася в іншому регіоні, знайти її у таких списках буде складно. Те саме стосується спеціальних підрозділів Нацгвардії, Сил тероборони, інших структур, що беруть участь у бойових діях.

Інформацію збирають як громадські активісти, так і працівники військових адміністрацій. Завдяки цифровізації з’являються віртуальні музеї, сторінки у соціальних мережах, в інтернеті проходять заходи вшанування та флешмоби пам’яті.

У Торецьку військова адміністрація створила фейсбук-сторінку, яка має назву «Книга пам’яті та пошани громадян Торецької міської територіальної громади». Представники ВЦА Покровська, Слов’янська, Дружківки та Мирнограда на своїх сторінках публікують некрологи загиблих та сповіщають про місце та дату поховання земляків, натомість активісти Костянтинівки вимагають від влади хоча б почати робити те саме. У Краматорську створений сайт «Небесне військо Краматорська». Бахмутські волонтери з 2014 року фіксують інформацію про загиблих земляків у віртуальному фейсбук-музеї «Ті, хто тримає небо». У центрі Слов’янська та Краматорська можна побачити виставки зі світлинами містян, які загинули під час захисту Батьківщини – така постійна присутність у міському просторі дуже важлива.

Доєднуються до збору інформації музеї, місцеві та регіональні ЗМІ. Зокрема обласний краєзнавчий музей періодично оприлюднює на своїх сторінках у соцмережах імена полеглих воїнів із Донеччини.

Переселенка з Торецька Юлія Захарченко, яка вважає спірним питання щодо пам’ятників у своїй громаді до завершення війни, підтримує вшанування у загальних меморіалах, цифрових та інтерактивних інсталяціях.

Маріуполець Данило Ребро підтримує створення єдиного цифрового меморіалу всіх загиблих, але важливим вважає й планування меморіальних місць після деокупації:

– До прикладу – Азовсталь як місце пам’яті оборонцям та взагалі індустрії. А Театральний сквер – як музей пам’яті з забороною публічних заходів: всі концерти, ялинки — назавжди в іншому місці.

– Сайт Маріуполя збирає інформацію про загиблих разом із платформою «Меморіал», – розповідає редакторка сайту 0629 Ганна Мурликіна. – Міська влада міста також почала публікувати у соціальних мережах історії загиблих героїв з Маріуполя. Я б хотіла, щоб про людей пам’ятали. Щоб жодне прізвище не було загублене. Проте я не хочу, щоб місто перетворювалось на кладовище або меморіал. Як це поєднати – ідей не маю.

Антон ЛЯГУША, декан факультету магістерських соціальних та гуманітарних студій Київської школи економіки:

– Коли ми говоримо про меморіалізацію, у нас виникає купа питань та непорозумінь. З одного боку – низові ініціативі та персональні сімейні історії показують, що люди хочуть, аби тут і зараз про їхніх загиблих рідних утворювались якісь матеріальні та інші форми пам’яті. Тобто, це меморіалізація знизу. З іншого – держава дуже повільна у своїх пропозиціях як і де створювати меморіальні проєкти. Громади мають брати участь у вирішенні того, як і в якій формі пам’ятати. Це називається партисипативність. І вона є обов’язковою для спільноти.

Я би волів говорити про пам’ятування як складний та довгий процес соціальній дій, обговорень, пошуків форм та засобів меморіалізації. Бо громада має ходити не по «алеях слави», або «парках перемоги», а містом/селом/селищем, де є знаки, символи і місця, що розповідають історію про боротьбу і горе, недожите чиєсь життя, втрату. І ці місця мають говорити з людьми, а люди – з ними. І тоді формальний ритуал або календарні покладання квітів зміняться на спільне пропрацювання горя та болю, спільне формування пам’яті, і стануть частиною громадського ландшафту та історії. І це буде дійсна меморіалізація.