Підприємниця Лілія Білоліпцева пройшла складний шлях від створення успішного бізнесу на Донеччині, вимушеної евакуації за кордон, де доводилося важко працювати фізично, до повернення в Україну з новою крафтовою справою. Вона власноруч виготовляє італійське морозиво джелато та продає його на вулицях Черкас із колоритного триколісного велосипеда.
СТРЕКОЗА
Ліля ніколи не сиділа без діла. У червні 2013 року подружжя Білоліпцевих створило мотузковий парк «Стрекоза» в Святогірську, який працював упродовж 8 років. Ігор та Лілія самотужки проєктували та разом із друзями монтували траси. А потім збудували поруч літнє кафе для батьків, які чекають на своїх дітей.
Навесні 2014-го Ігор активно волонтерив – передав українським військовим усі власні намети та мангали. Бізнес через бойові дії довелося тимчасово зупинити. Однак щойно Слов’янськ і Краматорськ звільнили, до Святогірська ринув потік переселенців, і парк знову ожив.
2018 року родина виграла грант від ПРООН на купівлю італійського обладнання для виробництва морозива. Однак припустилися фатальної помилки, вклавши всі свої заощадження в будівництво капітального зимового кафе. Зима – несезон для морозива, тож кафе не приносило належного прибутку.
Виживали як могли. Окрім вуличних розваг на трасах мотузкового парку стали пропонувати прокат велосипедів влітку та лиж взимку. У кафе проводили різноманітні майстер-класи для дітей: вчили малечу робити імбирне печиво, кольорові вареники, морозиво.
Сподіваючись на весняний сезон, родина ледь протрималася зиму 2021-2022 років. Але повномасштабне вторгнення назавжди зруйнувало їхні плани.
ЦІНА ПОРЯТУНКУ
Лілія одразу вирішила для себе рятувати шестирічну доньку. На початку березня 2022 року вони полишили рідну домівку.
– Мені було панічно страшно, що вночі зайдуть окупанти. Ігор – відомий у місті волонтер, усі про це знали, і ми стали б першими кандидатами на їхні тортури. Я постійно думала про те, що вони можуть зробити з моєю дитиною, – здригаючись, згадує ті жахливі дні Лілія.
Чоловік залишився в Україні, а Лілія з дитиною виїхали до Польщі, де вже навчалися та працювали її старші діти. Проте орендувати там житло виявилося фінансово неможливим. Жодних заощаджень родина не мала, усі гроші були вкладені в бізнес. Знайома порадила їхати до Нідерландів, де українцям безоплатно надавали житло.
У Нідерландах поселили в гуртожитку для біженців, Лілія влаштувалася працювати в готель. І хоч фізичної роботи вона не боялася, перехід від статусу власниці успішного бізнесу до прибиральниці став важким психологічним ударом.
– Мені було 43 роки. Розуміння того, що знову треба починати з нуля та пахати, щоб просто вижити, викликало шок. Було дуже боляче і прикро за себе. От я мию тут підлогу, а який мій подальший розвиток? Це страшенно мене пригнічувало.
Остаточно її прибила звістка про те, що їхній мотузковий парк і кафе у Святогірську вщент згоріли. Це був стан абсолютної приреченості.
ДЖЕЛАТО ЯК ТЕРАПІЯ
Підтримку надав і продовжував весь час надавати Ігор, хоча вони більше не подружжя. Він запропонував Лілії оплатити професійні курси з виробництва італійського морозива в Європі.
Навчання проходило в Італії, на базі заводу-виробника. На курсах Лілія дізналася всі секрети справжнього джелато.
– У звичайному «магазинному» морозиві дуже багато повітря. Люди платять за повітря, а не за інгредієнти. Італійці ж слідкують за якістю: джелато роблять із натурального молока, вершків, цукру та стабілізатора – витяжки з водоростей, подібної до желатину. Там немає жодної хімії, барвників чи штучних ароматизаторів. Якщо хочеш отримати малинове морозиво, ти просто додаєш справжню малину у вершкову базу. Таке морозиво зберігається не більше місяця, тоді як у магазинного терміни значно довші.
Отримавши сертифікат, Лілія повернулась до Польщі та влаштувалася до джелатерії в Кракові. Три місяці вона застосовувала здобуту теорію на практиці. Однак коли сезон морозива закінчився, роботу довелося змінити – вона влаштувалася у пекарню, де робочий день починався так рано, що на роботу доводилося прокидатися 3:30 ранку.
Проте грошей від роботи не вистачало навіть на базові потреби. Жінка щодня поверталася з пекарні в сльозах.
– Мені було так шкода себе. Я зателефонувала Ігорю, відкинула свою гордість і сказала, що ми не зможемо тут вижити.
Ігор запропонував їй повернутися в Україну та пообіцяв фінансову підтримку для старту нової справи. Він не гаяв часу та вивіз зі Святогірська вартісне італійське обладнання, яке дивом вціліло у підвалі їхнього колишнього будинку. Воно й стало Лілії в нагоді, коли в січні 2024 року вона з донькою повернулися в Україну
ВУЛИЧНИЙ БІЗНЕС У ЧЕРКАСАХ
Переїзд став для жінки справжнім емоційним та культурним шоком. Було складно одразу збагнути, як люди навчилися виживати під постійними обстрілами, із сиренами та відключеннями світла.
До Черкас родина переїхала за порадою друзів-переселенців зі Святогірська. Навесні 2024 року Лілія орендувала невеличкий кіоск на зупинці. Приміщення за 8 тисяч гривень на місяць мало доступ до води, необхідної для харчового виробництва, тож жінка стала до справи.
Натхненна європейською культурою, вона вирішила продавати своє джелато з красивого триколісного ретро-велосипеда, який виготовили на замовлення. Спочатку транспорт був механічним, але тягати важку морозильну вітрину черкаськими пагорбами виявилося Лілії не під силу – вона навіть серйозно зірвала спину. Тож згодом велосипед переобладнали на електричний.
Формат мобільного бізнесу дозволяв легко змінювати локації, а місцева влада без зайвої бюрократії пішла назустріч переселенці у видачі необхідних дозволів. Від грантової підтримки жінка свідомо відмовилася: умови вимагали цілорічного офіційного працевлаштування робітників, що для вуличного сезонного бізнесу є неможливим.
Свій бренд жінка назвала Amore Gelato.
– Я просто уявила, що це буде мій маленький італійський куточок: морозиво, парк, люди гуляють. Хотілося зробити щось дуже тепле і живе.
НА ДРУГИЙ РІК ВИЙШЛА В ПЛЮС
Лілія створює морозиво виключно з натуральних інгредієнтів за італійськими технологіями. В асортименті завжди представлено 14 смаків: класичне молочне джелато, сорбети на основі фруктів та веганські десерти без лактози. Деякі рецепти є авторськими розробками підприємниці.
– Я, наприклад, карамелізую грушу та додаю сир дорблю. Це дуже незвичний смак, але людям подобається.
Хоча трапляються й невдачі, бо поєднання начебто цікавих смаків може бути несмачним. Постійною популярністю користується веганська «Піна Колада» з кокосового молока, вершків та свіжого ананаса, а хітом минулого літа став «Дубайський шоколад».
Перший сезон у Черкасах був багатим на виклики. Зранку Лілія готувала морозиво, а потім їхала на набережну його продавати. Оренда, податки, плинність продавців-підлітків з’їдали весь прибуток, змушуючи працювати практично «в нуль». Іноді гроші на базові продукти та оренду доводилося просити у колишнього чоловіка. Лише на другий рік діяльності бізнес нарешті показав невеликий «плюс». Поступово з’явилися постійні клієнти, які почали впізнавати бренд та спеціально шукали саме цей велосипед.
Оскільки в Україні ще немає європейської культури споживання морозива на вулиці взимку, бізнес залишається сезонним. У холодну пору Лілія продовжує працювати, продає морозиво онлайн, домовляється про поставки десертів до місцевих ресторанів.
Щодо повернення до Святогірська та відновлення там бізнесу жінка поки говорити не хоче.
– Це називається жити в ілюзії, а я дуже сильно працюю над тим, щоб не жити в ілюзіях. Вони постійно тягнуть нас назад. Я навіть не хочу про це зараз думати, це дуже болісно.
