За тиждень до повномасштабного вторгнення маріупольська пенсіонерка Валентина Константіновська у свої майже 80 зазнала слави, якій позаздрять політики й актори. Фото пані Валентини зі зброєю в руках сповістило весь світ, що Україна готова до спротиву. Ця слава її не дуже тішить, і жінка зазвичай відмовляється від інтерв’ю, бо вважає, що писати треба про героїв на фронті. Якби не вік і не болячки, пані Валентина і сама б була на фронті, не дарма ж вчилася поводитись з автоматом. Між тим, вона все одно в строю – дванадцять років допомагає армії, майже щодня плете маскування для військових і залишається прикладом нескореності на оптимізму.
ПО ЖИТТЮ З ХОДОЮ ВІД СТЕГНА
Дивуючись її енергії та потужній мотивації, мимоволі запитуєш: «Звідки такий патріотизм? Що у вас за рід такий?».
– Рід звичайний, український, з хутора Деконка на Дніпропетровщині. Мама Феодосія Леонтіївна з родини хліборобів. Розповідала, що її батьки були інтелігентні, освічені, набожні люди, зверталися один до одного на «ви», розмовляли шанобливо. Коли мама ділилася зі мною спогадами про дитинство та війну, я починала плакати, а вона заспокоювала: «Це було давно. Ми вижили».
У приазовському місті Жданові, як тоді називався Маріуполь, Валентина опинилася 1964 року – її брат, закінчивши мореходку, отримав тут роботу та перевіз маму з двома молодшими дітьми. Пролетарське, дещо метушливе і димне місто їй тоді зовсім не сподобалося.
– Люди більш грубі, ніж в Дніпропетровську, напористі, лізуть в автобус, штовхаються. Місцеві братові казали: «Чому ти дивуєшся? Це ж махновщина! Виживає сильніший!».
Середовище впливає на людину – якось подруга з рідного міста сказала Валентині: «Яка ти хуліганка стала. У тебе зуби з’явилися». Але хуліганка була дуже гарненька, тож швидко вийшла заміж, та ще й за гарного помічника капітана. Народила двох доньок і повністю зосередилася на сімейних справах. Півтора десятки років тому чоловік пішов з життя, залишивши по собі добрі спогади. Розмірковуючи про втрати, пані Валентина каже: «Доля дає тобі труднощі, ти їх долаєш і залишаєшся нормальним – з оптимізмом, ходою від стегна йдеш далі».
НАЙСТАРША ВОЛОНТЕРКА
2014 рік змінив усе в її житті. Спостерігаючи за подіями на київському Майдані, вона всім серцем була з протестувальниками. Коли так звана «днр» затіяла проведення в Маріуполі референдуму, пані Валентина й сама не пішла, й інших відмовляла. А коли українські військові на блокпостах навколо міста потребували їжі, вона разом із донькою Оксаною стала волонтеркою.
За власні гроші 71-річна жінка купляла борошно, картоплю, олію, вночі ставила тісто на 200 пиріжків. Варила й борщі з супами, смажила котлети. Ситуація в місті ще не була стабільною, і проросійські сусіди з підозрою спостерігали за тим, як вранці приїздять якісь люди та кудись вантажать бідони. Щоб заспокоїти споглядачів, пані Валентина казала, що готує для біженців на Білосарайській косі.
Вона пишається своїми друзями та однодумцями, які в Маріуполі «заварювали всю оту проукраїнську кашу». Оскільки на фронт її б все одно не взяли, пані Валентина знайшла своє місце в щойно створеній волонтерській організації «Новий Маріуполь». Щодня з дівчатами плели маскувальні сітки, із мішковини виготовляли «кікімор», робили окопні свічки, шили бійцям спідню білизну та балаклави. Усюди жінка була найстаршою. Але ніхто на її вік уваги не звертав: «Не кажи нам, скільки тобі років. Ти для нас була Валя, Валею й залишишся».
«ДАЙТЕ МЕНІ ТОЧКУ ОПОРИ, І Я ВСІХ ВОРОГІВ ПЕРЕСТРІЛЯЮ»
Відтоді, як пані Валентина зрозуміла, що РФ неминуче нападе на Україну, вона мріяла навчитися користуватися вогнепальною зброєю. І коли в лютому 2022-го «Азов» проводив вишкіл для цивільних, жінка свій шанс не впустила. Спершу разом із дівчатами слухала, як надавати першу медичну допомогу, а потім побігла туди, де вчили стріляти. У своєму яскравому пальто і з гарною зачіскою робила все, що казав інструктор – завзято падала в пил, намагалася стріляти з коліна.
– Тільки я почала цілитися, як набігли ці кореспонденти, сіли навпроти й клац-клац мене. Я підвелася та кажу їм: «Відійдіть! Ви мені мішень закриваєте!» – а вони регочуть. А я ж батьківщину зібралася захищати. Думала: дайте мені точку опори, і я всіх ворогів перестріляю!
Ефектне фото літньої пані, яка зі зброєю в руках готується відбивати напад ворогів, миттєво облетіло весь світ. Прикрасило перші шпальти The Times, Independent, Daily Mail, The Daily Telegraph, Euronews.
– Зять зі США телефонує: «Мамо, що відбувається?», а я відповідаю: «Заспокойся, Славику, цей галас не вартий виїденого яйця».
Особливо від войовничої світлини збудилася російська пропагандистка Скабєєва, яка за тиждень до вторгнення верещала: «Стара вижила з розуму! Подивіться, що вона каже! Що буде війна і Росія нападе на Україну!».
Саме того часу Путін влаштовував маневри з показовим відводом військ від українського кордону, тож донька шуткувала на своїй фейсбук-сторінці: «Мамо, це ти їх налякала, росіяни тікають від твого автомату». Пані Валентина тоді відповіла: «Та ні, донечко, він не відводить війська, він розгортається для нападу».
ЛЕГЕНДА ЗАРАДИ СПАСІННЯ
Від першого вибуху початку повномасштабне вторгнення пані Валентина продовжувала працювати в волонтерському центрі. Вона збиралася залишатися в Маріуполі до останнього, щоб допомагати хлопцям. Однак 26 лютого з Польщі зателефонувала онука Сандра: «Бабусю, терміново приїжджай, бо мама не може. А мені стало зле, мабуть, цукровий діабет. А ще й мала дитина на руках, дуже потрібна твоя допомога».
Так пані Валентина опинилася в останньому евакуаційному потязі з Маріуполя. Тільки за тиждень онук весело повідомив, що спецоперацію по її виманюванню придумала донька, яка наказала Сандрі: «Що хочеш говори своїй бабусі, щоб витягти звідси, інакше ми більше її ніколи не побачимо». І вона була права: якщо б пані Валентина й вижила у пеклі, що спіткало Маріуполь, знайшлися б ті, хто охоче здав її ворогу. Не було шансів і проїхати блокпости, пройти фільтрацію, бо дуже вже медійним було обличчя цієї відчайдушної жінки.
«СТАРІСТЬ МЕНЕ НЕ НАЗДОЖЕНЕ»
Жінці було добре з рідними, але за кордоном вона почувалася некомфортно. Бо ну який спокій, якщо в Україні йде війна. І дізнавшись, що на Київшині в селі, де стояв недобудованим доньчин будинок, плетуть сітки для фронту, пані Валентина оголосила, що хоче повернутися до України: «Країна наша кров’ю стікає, люди гинуть. Я хоча б якось допомагатиму. Руки-ноги ще працюють»
У вересні 2022 року вона приїхала на Київшину, й відтоді, як і колись у Маріуполі, майже безперервно плете сітки та тих же «кікімор». Іноді по п’ять годин на ногах. Вважає, як би важко не було, хлопцям на фронті важче. І коли вдома куталася в холодній хаті в три ковдри, теж про бійців думає: я у ліжку, а вони – у снігу.
А взагалі-то, вона й сама боєць, тільки цивільний. Має чіткий розпорядок: прокинулася, й одразу ж робить зарядку. Тіло ще пам’ятає зайняття з хонг-за – давоської гімнастики, якою займалася в Маріуполі. Поснідала та на роботу.
Майже весь час пані Валентина жила одна. Коли питали, чи не самотньо, вона сміялася: «Ніколи не буває нудно з розумною людиною». До того ж вона володіє потужним антидепресантом – співом. Ірині з Маріуполя, яка переїхала до неї у січні, каже: «Зі мною жити неможливо, я весь час співаю»
– З довоєнного пісенника я залишила тільки пісні, що виконували Окуджава та Кікабідзе. Теперішній репертуар – виключно український. Із улюблених – «Зродились ми великої години», «Моя Україна», «Така духмяна ніч». Ось це я можу співати до хрипоти!
Іще одне захоплення Валентини Константіновської – вивчення іноземних мов. У Маріуполі вона почала вивчати англійську. Коли онука готувалася до навчання у Німеччині – німецьку. Коли замість цього Сандра поїхала до Лодзя – польську, а тепер – ще й іспанську, бо донька нині в Іспанії живе. 
У цієї жінки ніколи не буває поганої погоди, вона цінує життя за будь-яких обставин. До Києва їздити дорого й незручно, але пані Валентина регулярно відвідує вистави улюбленого маріупольського театру Terra Inсognitа під керівництвом Анатолія Левченка. Незважаючи на поважний вік, мислить ясно та тверезо. Не має ілюзій щодо повернення додому. Але робить усе, щоб те життя, яке їй дано, прожити з максимальною користю для країни, а якщо пощастить – із задоволенням для себе:
– Старість мене не наздожене. Бо що вона зможе, коли ти любиш кожен день? До того ж є діти, онуки, правнук. А ще є робота, і ти з ранку знаєш, куди тобі йти та для чого все це потрібно.
