У рідному Маріуполі Євген Сосновський був одним із тих, хто завжди перебував на піку важливих подій, будь то боротьба з металургійною корпорацією за чисте повітря чи демонстрація спротиву повзучій російській навалі. Дивом виживши в маріупольському пеклі в перші місяці повномасштабного вторгнення і діставшись Києва, він продовжує свій спротив, який зараз стосується несправедливості у ставленні до земляків. Іноді доволі успішно. Між тим, Євген каже: «Я нічого особливого не зробив. Просто виклав свої думки у себе на сторінці».
«ЮРИК» – ЦЕ НЕ ПРО МАРІУПОЛЬ
У серпні 2023 року в ефірі телеканалу СТБ вийшов художній фільм «Юрик», в якому автори викладали свою версію подій в заблокованому Маріуполі. На жаль, фільм мав багато невідповідностей, які жахливо спотворювали історичну правду. Більшість глядачів про цю правду мали доволі схематичне уявлення, бо, на своє щастя, не були всередині реального, а не уявного фільму жахів, «зйомку» в якому організували для маріупольців росіяни. Тому, дивлячись на екрані художню реконструкцію тих подій, вони сумували та витирали сльози. Зовсім іншу реакцію «Юрик» викликав у маріупольців – вони були ображені, розчавлені, шоковані. Чому? Бо стрічка нівелювала факти про масштаб російських злочинів та жертв серед мирного населення, про ситуацію з евакуацією людей і про участь в ній (а скоріше, неучасть) організації ОБСЄ.
Мешканці Маріуполя ділились один із одним обуренням, але не знали, як завадити розповсюдженню фільму, який глядачі сприймали майже як документалку. Хвилю емоцій випустив назовні допис Євгена Сосновського, який на своїй фейсбук-сторінці поділився враженнями від стрічки, зазначивши, що фільми про російську агресію мусять бути набагато чеснішими: «Бо з перших кадрів цього фільму усі маріупольці, які пройшли через те пекло, побачать неправду… Реальність була у багато разів жахливіша…».
Цей допис коментарями та поширеннями підтримали тисячі людей. Тему підхопили медіа, на відповідні звернення змушені були реагувати РНБО та Міністерство культури й інформаційної політики України. Врешті решт, телеканал СТБ подякував жителям Маріуполя, захисникам міста та всім українцям за те, що звернули увагу «на невідповідність частини сцен в художньому фільмі «Юрик» історичній правді», приніс вибачення та пообіцяв вилучити з показу поточну версію.
Але до того Євгену довелося прийняти на себе весь негатив, що транслювали люди в соцмережах.
– Траплялося, що мені писали: «Ви ж чекали руський мир, це ваша провина». Одного разу так зачепили, що у відповідь я просто виклав своє фото з двома нашими бійцями та підписом: «Хто знає, той знає, що у мене з рукою». Це про події 11 квітня 2014 року, коли ми нашою проукраїнською колоною йшли від драмтеатру до пам’ятника Шевченку. Я, як завжди, фотографував, знімав відео планшетом. Під’їхали дві автівки, накинулись на нас з битами, першим ударом навпіл розбили мій планшет, другим ударом, теж навпіл, перебили руку. Рік знадобився, щоб вона зрослася. А коли вийшов із лікарні, відомий маріупольський волонтер Дмитро Чичера покликав мене поїхати на позиції до хлопців, щоб привітати їх з Великоднем. Ось тоді й була зроблена ця фотографія.
Перш ніж взятися за роботу над помилками, творці «Юрика» зустрілися з групою маріупольців, серед яких був і Євген Сосновський. Зійшлися на тому, що неточності будуть виправлені, а зі стрічки вилучать всі згадки про Маріуполь, тож вона позиціонуватиметься як художня вигадка «за мотивами».
КЕЙС «4 БЕРЕЗНЯ» Й ІНШІ ЧУТЛИВІ ПИТАННЯ
Наступним значним успіхом маріупольців, досягнутим завдяки хвилі, здійнятій дописом Євгена Сосновського, стало виправлення дати окупації Маріуполя з 4 березня на 21 травня 2022 року в Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих РФ. Ми докладно писали про цей кейс минулого числа «Схід NOW».
Блискуча перемога, якою Євген мав би пишатись. Але його радість вже минула, й він чесно констатує, що обговорення в соцмережах не вирішує всіх важливих проблем. Бо є чутливі питання, на які, здається, для медіа накладено табу. Це стосується позбавлення більшості ВПО двох тисяч гривень допомоги, невідповідності реальному становищу радісних заяв про успіхи програми єВідновлення, а також непідписання президентом Закону №11161, вже п’ять місяців як прийнятого Верховною Радою – за ним переселенці з окупованих територій мають отримати компенсації за залишене нерухоме майно.
В розмові Сосновський каже, що підіймаючи тему, він ніколи не впевнений, що вона зрушиться на раз-два.
– Головне, щоб те, що ти написав, збігалося з поглядом багатьох людей. І коли вони підхоплюють твою думку, тоді й народжується, як кажуть, хвиля – йде розголос, інформація розповсюджується. І ця хвиля дає можливість донести нашу вже спільну думку до тих людей, які можуть посприяти виправленню ситуації.
ТЕАТР – СВІТЛО В КІНЦІ ТУНЕЛЮ
Що надихає його знов і знов піднімати болісні для соціуму проблеми? Де він знаходить душевні сили? Євген відповів, шо важливу роль, навіть цього не знаючи, зіграв маріупольський режисер Анатолій Левченко.
– У мене якийсь час був такий важкий психологічний стан, що взагалі нічого не хотілось. А у серпні 2024 року, дякуючи Анатолію, я долучився до його театру «Terra Incognita», і це мені дуже допомогло…
Театральним мистецтвом Євген цікавився ще з дитинства. Школярем ходив до дитячої студії, дорослим грав у народному театрі Будинку культури «Азовсталі». Акторська діяльність відновилася 2017 року участю в постановах молодіжного колективу «Театроманія», а продовжилася в більш дорослому за складом «Драмкомі», чия історія, на жаль, закінчилася сумно, бо більшість колективу залишилася в окупації…
Коли у травні 2022 року Євген Сосновський з близькими опинився в Києві, майже одразу отримав пропозицію від керівника маріупольського театру «Conception» Олексія Гнатюка приєднатися до колективу.
– Актори цього театру на чолі з режисером виїхали з Маріуполя – хтось на авто, хтось пішки, хтось, діставшись Європи, повернувся в Україну, щоб грати у нових постановках. Ми зайнялися створенням документальної вистави про події в Маріуполі навесні 2022 року «Обличчя кольору війна». Вже у липні відбулася прем’єра в Театрі на Подолі, потім ще кілька показів в Києві та на виїзді – у Вінниці, Дніпрі, Черкасах. І я вважав, що займаємося тим, що треба – постійно нагадуємо про Маріуполь, бо про нього поступово почали забувати.
Зустріч із режисером Анатолієм Левченком, який після 10-ти місяців у донецьких в’язницях вирвався з окупації і почав відроджувати в Києві роботу театру «Terra Incognita», Сталася у серпні 2024 року, коли Євген побував на відновленому спектаклі «Світло в кінці тунелю», прем’єра якого мала відбутися в Маріуполі 25 лютого 2022 року.
– Мені дуже сподобалось і після вистави я підійшов до Анатолія: «Може, в якомусь епізоді буде потрібен дід типу мене, завжди буду радий приєднатися». А незабаром він надіслав мені текст п’єси «Слава героям», яку я добре знаю, бачив постановку в маріупольському драмтеатрі. Братися за роль було трохи страшно – мені, непрофесійному актору, належало грати поруч із заслуженим артистом України Анатолієм Шевченком. Але, звичайно, я погодився, а потім ще й увійшов до акторського складу вистави POSTПІСНЯ, яку ми нещодавно представили в Києві і Луцьку. Наразі йде активна робота одразу над кількома виставами. Сподіваюся, все у нас вийде.
ТАКІ КРАСИВІ ЛЮДИ
А між тим, переважно Євгена Сосновського знають як фотографа. Ось і наша газета періодично використовує його світлини на своїх шпальтах. Хоча він ніколи фахово не навчався (після закінчення металургійного вишу працював в проєктному інституті, потім – в сфері інформаційних технологій) і активно знімати почав лише 2014 року.
Сосновський фіксував події, які відбувалися в місті, а ще – спростовував упереджені репортажі деяких центральних телеканалів, які вперто показували Маріуполь як середу існування обмежених розумом роботяг, які чекають на руський мир і найбільше прагнуть біляшів та пива. Ця спотворена презентація рідного міста дуже обурювала Євгена. Він, завсідник патріотичних заходів, бачив своїх земляків зовсім іншими – освіченими, активними, цілеспрямованими, з ясними очима та натхненними обличчями. Тож почав робити і викладати в фейсбук світлини маріупольців, які потім склалися у фотопроєкт під назвою «Такі Красиві Люди».
Синьо-жовтий Маріуполь, Маріуполь у вишиванках перебивав післясмак прогірклої телевізійної «їжі», і люди з інших регіонів писали Сосновському, що він відкрив їм очі.
– Одна жінка з містечка на заході України відверто зізналася: «Я була зовсім іншої думки про Маріуполь, не думала, що у вас таке є». Мабуть, побачила Парад вишиванок, чи День визволення, коли тисячі мешканців вітали наших «азовців», які йшли містом парадним строєм.
Потім з’явилися серії «Таке Красиве Місто» і «Таке Красиве Море». Для багатьох маріупольців історія рідного міста пам’ять про події останніх років в значній мірі пов’язана саме з фотографіями Євгена.
Коли Маріуполь перетворився на полігон смерті, Сосновський і тоді знімав, документуючи воєнні злочини окупантів. Коли його самого зі змученою родиною й пораненими дітьми кадирівці виганяли з власної квартири, він встиг на порозі схопити сумку з фотоапаратом та жорсткими дисками з архівом. І перше, що зробив, діставшись Запоріжжя – виклав в мережу «Маріупольський щоденник» восьмирічного Єгора, сина своєї племінниці. Вже наступного дня ці світлини розлетілися по всьому світу.
Чи робить Сосновський фото, мешкаючи у величному і надзвичайно красивому Києві?
– Ні, знімаю дуже мало. В Маріуполі мені це було цікаво, а зараз чомусь не фотографується.
– Як підтримує свій психологічний стан? Бачу, ходите на творчі зустрічі, спілкуєтесь з митцями, – звертаюсь до нього.
– Я не часто це роблю. Ходжу іноді, й туди, де мені дійсно цікаво. Наприклад, нещодавно була зустріч в київській книгарні «Сенс» з літераторами Юрієм Андруховичем, Олександром Ірванцем та Іваном Малковичем. Андрухович та Ірванець неодноразово приїздили до нашого міста, в мене збереглися фотографії, які нагадують про ті події… Хтось каже, що краще забути про минуле, але я не можу. Все мене час від часу повертає до Маріуполя.
Останнім часом пан Євген не дуже прагне спілкування. Багато часу приділяє читанню: сучасна українська проза, твори «шестидесятників», Микола Хвильовий, книжки про Другу світову. Бо стільки паралелей того, що відбувалося тоді, з тим, що відбувається зараз.
– Чи є надія, що Україна вистоїть у цій війні? Надія є завжди! Вона була навіть в Маріуполі. Спочатку на те, що все це за кілька днів закінчиться, далі – що вціліє будинок, потім – що взагалі залишимося живими. Остання виправдалася – залишилися живими. На жаль, не всі… І все ж треба вірити у краще.