Молода вихователька Анастасія Гущіна з дитинства займалася танцями у Бахмуті, а тепер організувала дитячу танцювальну групу у Відні, у приміщенні будинку для літніх людей. Там рятуються від війни біженці з України, і там австрійські бабусі та дідусі щиро аплодують маленьким українським акторам, які знайомлять їх зі своєю самобутньою національною культурою.

Триріччя доньки – під сирену

Коли кілька років тому рідний Бахмут опинився поруч із лінією фронту, Анастасія переїхала до Харкова. Там, у Харківській державній педагогічній академії, вивчилася на педагога дошкільної освіти, два роки пропрацювала вихователькою у садочку, народила доньку…

– У Аліси день народження 26 лютого, тож ми з чоловіком готувалися до святкування триріччя: покликали її друзів, запросили аніматорів, замовили яскравий дитячий торт, – згадує Анастасія. – Звісно, було якесь відчуття тривоги, але те, що трапилося, досі не вкладається в голові… Вже о п’ятій ранку 24 лютого ми схопили сонну дитину, сіли до машини і виїхали з міста. Дорогою лунали гучні вибухи, Аліса спала, а в мене була паніка, трусилися руки – здавалося, що ми всередині якогось фільму-катастрофи. Вже потім дізналися, що окупанти стріляли по машинах із цивільними людьми, і саме там, де ми виїжджали, було багато загиблих.

Перечекати вирішили у родичів чоловіка у Кропивницькому, де й лишилися на тиждень. Заселення до окремої квартири у гуртожитку здавалося на той момент гарним варіантом.

– Але через постійні тривоги доводилося по кілька разів вдень і вночі спускатися до підвалу. З дев’ятого поверху з загорнутою у ковдру дитиною на руках, бо було дуже холодно… Та й той підвал складно назвати надійним сховищем. А ще сусіди налякали нас, що бачили «мітку» на даху гуртожитка (тоді ніхто не розумів, яка небезпека справжня, а яка – фейк). Жити у такому напруженні було нестерпно – я бачила, як заклякає моя дитина, як реагує на гучні звуки літаків та вий сирени, і як педагог розуміла, що подібний стрес не може не мати наслідків, – пояснює Анастасія, що саме стало поштовхом для евакуації закордон.

Пішки через кордон

Незабаром двоюрідна сестра чоловіка, яка давно жила в Австрії, розповіла, що її роботодавці пропонують допомогу українським родичам тих, хто у них працює. Спочатку Анастасія не хотіла лишати чоловіка, але хвилювання за дитину переважило.

— Я навіть не знала до ладу, куди їду, яким буде шлях, що я там робитиму. Ми їхали через усю країну, ночували у незнайомих людей, з якими просто домовлялися дорогою. Перед кордоном провели ніч у селі Чернівецької області – не хотіли потрапити до чужої країни посеред ночі. Там було зовсім тихо, навіть сирени не вили. І мене вразило: люди наче дивляться новини, але питають нас з певною недовірою – а чи правда, що там така війна йде? Це тоді було просто дико: ми тікали з Харкова під обстрілами, а для когось це виглядало дуже далеким…

Зранку вони з донькою пішки перетнули кордон із Румунією. Анастасія тримала сумку, велику валізу та за ручку – дитину, яка гірко плакала після прощання з татом.

– На тому боці до нас одразу підійшли волонтери з ковдрами, запропонували допомогу, питали, куди плануємо їхати далі. А вона плаче і плаче… Мені треба було триматися з усіх сил, але в мене теж сльози, бо я не знаю, що робити далі, – розповідає жінка.

Втім, наступного дня мама з донькою вже летіли до Відня – гостинна Ліна, яка одразу запропонувала допомогу через сестру чоловіка, купила їм квитки на літак, поселила у себе, допомогла оформити документи та знайти більш-менш постійне соціальне житло.

Танцювати, щоб порозумітися

Наразі Анастасія з Алісою живуть у будинку для літніх людей, де їм і ще понад 50-ти родинам з України надали окремі кімнати. Заклад дуже великий, чистий і скоріше нагадує санаторій, де пенсіонери отримують повноцінний догляд – від побутового до медичного.

— На жаль, у нас таких будинків з ідеальними умовами для літніх людей, ще й немає, мабуть. Так, старенькі віддають 80% від своїх пенсій, але воно того точно варте. До них часто приїздять музики, співаки, актори, проводять міні-концерти. Я теж запропонувала команді підтримки біженців від соціального фонду Відня провести концерт до Дня незалежності України. Знайшовся чудовий гімнастичний зал, де я з нашими українськими дітками розпочала заняття з танців. Все дитинство я танцювала у бахмутському шоу-балеті «Ліцей», і дуже вдячна нашому хореографу Інні Бережній за досвід, який витягнув мене зі складної психологічної ситуації.

Танці не лише допомагають малечі розвиватися та відволікатися від важких спогадів, а й знайомлять із українською культурою австрійців, які щиро приймають у себе біженців. Анастасія каже і про таку собі танцювальну «дипломатію», яка допомагає налагоджувати стосунки між людьми.

– Ми вже багато місяців проживаємо разом і, звісно, є старенькі, котрі дуже люблять діточок – привітні, посміхаються, розмовляють. Але є ті, кому таке сусідство трохи заважає – діти є діти, складно позбавитися галасу, та й ритм нашого життя трохи відрізняється від тихої буденності літніх людей. Щоб згладити ці гострі кути, ми спробували об’єднати всіх мешканців закладу запальними танцями під українські пісні! Познайомили, так би мовити, австрійських пенсіонерів із нашою культурою. Це також було дуже важливо для дітей, які на чужині сумують за Україною – вони з трепетом вдягли вишиванки та тримали в руках наш прапор.

Багато хто каже, що за спеціальності за кордоном не влаштуєшся. А от Анастасія знайшла роботу за фахом: оформлюючи доньку до дитячого садочку, написала в анкеті, що вона педагог та хотіла б працювати. Їй запропонували посаду помічниці виховательки. Кілька днів стажування – і тепер жінка вже офіційно працевлаштована, згідно з умовами перебування українців в Австрії.

– У групах є й австрійські, й українські діти. А я вже трішки знаю німецьку – найпростіші фрази, якими можна спілкуватися з малечею. Спочатку було складно, але потім мені сподобалося – вже щось розумію, коли до мене звертаються колеги чи в магазині. Думаю ще походити на курси для вдосконалення мовних навичок. А донька, бачу, адаптується набагато швидше – у садочку розмовляють німецькою, тому Аліса добре все розуміє, повторює за дітьми і, навіть граючись вдома, часто відповідає за ляльок німецькою. Вже несвідомо перемикається – мені каже однією мовою, а до виховательки – іншою.

Єлизавета ГОНЧАРОВА