Ігор Іващенко — лікар з Маріуполя. Коли почалось повномасштабне вторгнення РФ проти України, він був у Маріуполі та записував у щоденник все, що відбувалось у блокадному місті.
Після того як Ігор вибрався з окупованого міста, він одразу приєднався до волонтерських і міжнародних гуманітарних проєктів як лікар. Під час роботи з вимушеними переселенцями народилась ідея перетворити рукопис щоденника в книгу.
Вона про те, як стати сильнішим не після, а всередині катастрофи. Це думки про ціну життя, сенс служіння і практичні способи боротьби з виснаженням, тривогою і втратою сенсу під час війни.
Блокадний щоденник з Маріуполя можна буде прочитати в кінці цього року. А поки Схід NOW публікує одну з історій.
10.03.2022
Шістнадцятий день повномасштабної війни. Вже п’ятий день, як ми дивом вирвались із Лівобережного району, який з початку березня перебуває під постійними обстрілами. Ми – це я, моя дружина Світлана та її літні батьки. Наші сподівання на виїзд із Маріуполя виявились марними – місто вже повністю оточене військами РФ, всі дороги знаходяться в зоні ворожого вогню. Тож ми вирішили дочекатись обіцяного «зеленого коридору» в напрямку Запоріжжя. І на цей період нашим тимчасовим притулком став маленький будинок на західній околиці міста, де мешкала моя старенька мама.
Протягом тижня в місті відсутні електроенергія, вода, опалення, газ. Але найбільш болісною виявилась втрата будь якого зв’язку із зовнішнім світом. Це сталося другого березня, коли востаннє вдалося почути голоси доньок і відправити повідомлення їм і нашим друзям.
З того моменту неможливість навіть просто почути голос тих, кого любиш — виснажує психіку більше, ніж холод чи безкінечні обстріли. Уявляю, які страждання переживають люди, знаючи, що їх рідні заблоковані в місті, яке свідомо знищується разом із його мешканцями.
Холодна ніч переривається гуркотом важкої артилерії о п’ятій ранку. Так відбувається щодня. За кілька годин зазвичай в небі з’являються літаки, виконують розворот, скидаючи бомби, і зникають в напрямку на Крим.
Вчора ми випадково натрапили на овочеву крамницю, що якимось дивом ще продовжувала працювати. В продажі були деякі овочі та заморожені напівфабрикати. Але товар був розпроданий протягом години і ми пішли ні з чим з наміром повернутись наступного дня.
Восьма ранку, і ми, сподіваючись на вдачу, вирушаємо до крамниці. Фактично, вона стоїть за три вулиці від нас на краю великої галявини.
Доля, ніби змилостивившись, дарує нам перепочинок: вже годину мовчить артилерія, небо чисте й вільне не лише від хмар, а й від смертоносних літаків. Ось і галявина. Тут на нас справді чекає несподіваний подарунок, про який ми навіть не мріяли.
Перед крамницею стоїть черга — отже, є продукти в продажу. Та головне відкриття змушує серце шалено калатати: посеред галявини, на старих бетонних блоках, товчеться гурт молоді з телефонами, піднятими високо над головою. Юнак років двадцяти збуджено вигукує у слухавку, то піднімаючи її вгору, то притискаючи до вуха. Ще одна молода жінка не стримуючи сліз, намагається донести комусь на іншому кінці невидимої лінії майже криком – “ми живі!” Очевидно, саме тут з’явився мобільний сигнал — зв’язок із зовнішнім світом! Ми миттю кидаємо чергу і біжимо туди. Хлопці й дівчата трохи посуваються, пускаючи мене до свого кола. Та виявляється, що зв’язок знову зник. Лише троє щасливців встигли почути рідні голоси — кілька секунд, але цього вистачило для найважливіших слів.
Я повторюю спробу знову й знову: на дисплеї на мить з’являється самотній “стовпчик” мережі й відразу тане. Двоє чоловіків, зневірившись, спускаються з блоків, їхнє місце займає Світлана. Ще хвилин двадцять ми вперто очікуємо сигнал, але марно. Лише оніміння в пальцях, біль у шиї від постійно задертої голови та шалене серцебиття від хвилювання.
Ми так і не додзвонилися. Але щось у нас уже змінилося. Ми більше не відчуваємо себе остаточно відрізаними від світу. Ми побачили на власні очі: зв’язок існує. Хай на секунди, хай для інших — але він можливий. Усмішки, щасливі вигуки й сльози на очах тих, кому пощастило, були найкращим доказом цього. Ми мовчки розходимось, тримаючи в собі не розчарування, а дивне, нове відчуття — тепер жити надією набагато легше.
Того дня я зрозумів просту річ: надія народжується не тоді, коли нам щастить, а тоді, коли ми бачимо, що це можливо. Навіть якщо — поки що — не для нас.
Тим часом черга біля крамниці розсмокталась. На прилавку залишились березовий сік та літрове відерце квашених огірків. Запах пряного розсолу миттєво розбурхує апетит, і ми купуємо цю смакоту, не надто зважаючи на ціну.
Поспіхом повертаємося до нашого дому й радісно ділимося новиною з батьками. Поки Світлана заходжується готувати обід, я деруся на високе черешневе дерево, намагаючись “спіймати” мобільну мережу. Дарма. Проте з висоти відкривається гнітюча панорама центру міста, затягнутого димом від вибухів та пожеж.
Кілька годин триває відносне затишшя. Основні бої йдуть у центрі міста і на Лівому березі. Поодинокі вибухи в нашому районі не спиняють бажання якнайшвидше почути рідні голоси і донести до зовнішнього світу: ми живі.
За кілька хвилин ми знову опиняємось на «галявині надії», як ми тепер її між собою називаємо. Ось ті самі бетонні блоки — вузькі, складені стопкою, тож зверху вміщається не більше десяти-дванадцяти персон. Над головами щасливців здіймається справжній “ліс рук із телефонами”, що гойдаються, немов хвилі. Здалеку долинають уривчасті голоси, змішані в один емоційний потік. Є зв’язок! Навколо ще з десяток людей чекає своєї черги. Але зв’язок є тільки тут, на площі у кілька квадратних метрів і на висоті понад два метри. Відчуваю, мережа може зникнути будь-якої миті, тож треба діяти швидко.
Я знаходжу на краю плити якихось двадцять вільних сантиметрів — місце лише для однієї ноги. Світлана підставляє плече, допомагає втримати рівновагу. Набираю номер доньки Анни. Перші кілька спроб марні: після одного сигналу виклик обривається. Але за хвилину — довгі гудки, і є відповідь! Голос донечки… У мене перехоплює дихання, слова застрягають у горлі. І, нарешті, я вимовляю те, що стільки разів прокручував подумки: Як ви, наші рідненькі? Любимо вас!
Світлана тут же перехоплює телефон. За кілька хвилин спілкування отримуємо шквал емоцій. Донечка повідомляє, що найближчими днями таки буде досягнута домовленість про безпечну евакуацію із Маріуполя, принаймні це стверджують офіційні ЗМІ. Раптом зв’язок обривається. У всіх присутніх телефони водночас показують відсутність мережі.
Кажуть, якийсь добрий чоловік періодично підключає вишку мобільного зв’язку до генератора — щоразу в інший час і лише на кілька хвилин. Ми потрапили в саме цей короткий проміжок часу, і в потрібне місце! Хвиля відчуття подяки тому чоловікові заповнила наші серця. Він навіть не уявляє, скільки людей отримали свіжий подих надії і відчули момент хоч і короткого, але такого бажаного щастя від спілкування з рідними.
У війні або катастрофі руйнується базове відчуття справедливості. Коли ми відчуваємо вдячність за врятованих, підтриманих, почутих, ми несвідомо підтверджуємо: добро не зникло як явище. Окрім жорсткої і несправедливої реальності навколо нас існує інша, часто невидима реальність добра і любові.
Ми знайшли свою «галявину надії», відчувши справжню вдячність долі за можливість побачити щастя в очах людей серед тотального хаосу війни.
Коли ми здатні щиро радіти за вдачу інших і бути вдячними за це — ми не втрачаємо віру у власний шанс. І він обов’язково нас знаходить.
14.02.2026 Ігор Іващенко