Юрій Бобух – не мільйонер, не голова великого благодійного фонду, навіть не політик чи депутат. Він – звичайний український пенсіонер, який після повномасштабного вторгнення вирішив пофарбувати власний паркан у жовто-сині кольори, а за ним обладнати будиночок для тих, хто рятується від війни. Правда, собі в сусіди чоловік чекає тільки роботящу родину, бо не може, каже, дивитися, коли така прекрасна земля стоїть занедбана.

ТЯГНУЛО ДОДОМУ

Пан Юрій нині живе в селі Араповичі на Чернігівщині. Але доля жбурляла чоловіка по всьому світу. Народився на Донеччині у місті Добропіллі, де досі стоїть батьківська хата. Вчився – у Великоанадольському лісному технікумі під Волновахою. Служив в радянській армії під Ташкентом, а потім одружився і багато років працював у Сибіру, де й залишилися його дорослі діти. Але, зізнається 73-річний чоловік, все буремне життя його постійно тягнуло до рідного краю – після розлучення спочатку оселився у Ростовській області, ближче до рідної України, а у 1989-го остаточно повернувся на Донеччину. До пенсії працював зокрема й тренером у дитячо-юнацькій спортивній школі, бо за життя встиг отримати ще дві освіти – юридичну та педагогічну.

З сім’єю більше так і не склалося, а після 2014 року перервався зв’язок навіть із донькою, сином та онуками. Пан Юрій сподівається, що ніхто з його рідних зараз не в російській армії, хоча онука та зятя за віком могли мобілізувати.

– Але якщо вони прийдуть на нашу землю вбивати, ґвалтувати, нищити – то хто вони є мені? Родичі? Ні, вони є вороги, – емоційно і дуже щиро говорить чоловік. Питання війни стало каменем спотикання у стосунках не тільки з рідними: більшість російських друзів та знайомих, з якими він спілкувався у соцмережах, виявилися прихильниками агресії проти України.

– Після повномасштабного вторгнення я їм всім написав, що путін – змія підколодна, і взагалі усе, що думаю про них та їхню країну. Без цензури. Ще довго в інтернеті за мною «полювали» ці прихильники «руського міру», але я професіонал, знаю, що роблю, – зі знанням справи каже пан Юрій, за плечима якого багато років роботи ще в радянському карному розшуку.

ШУКАЙТЕ ЖІНКУ

2016 року пан Юрій вирушив з Донеччини до Сумської області, бо… познайомився за оголошенням з жінкою, яка сама виховувала трьох дітей. І поїхав не «в прийми» – хотів купити будинок неподалік Шостки, щоб запросити її жити разом. Але не так сталося, як гадалося…

– Я вже їхав купувати будинок на Сумщині, але Ангел Божий мене через людей привів сюди – на Чернігівщину. Тут в Араповичах я купив маленький будиночок, який опалюю дровами. Мене все влаштовує – тут неймовірна краса! – каже чоловік. А про ту жіночку якось більше не згадує, мовляв, що було – загуло.

Проте з захопленням розповідає про академічний хор у Шостці, куди він їздив кілька років —має приємний баритон. Мовляв, така гарна там керівниця, голос йому добре поставила! Але часто здебільше жіночий колектив вимагав продовження свята з оковитою, натякаючи, що такий цікавий чоловік мав би нарешті подумати й про пошук другої половинки. Байки про своїх колежанок-хористок пан Юрій розповідає з таким виглядом, що не розбереш – чи то він серйозно, чи жартує.

– А я ж веду виключно здоровий образ життя, тому мені не до «пекельних» вечорниць. Я на велосипеді кілометри намотую, в мене у дворі турнік, зарядка щоденно, розтяжки. І, головне, дихання – я ще підлітком палити кинув, тому в мене «мотор» в порядку, – пояснює він з помітною нотою гордості. Підсумовуючи, неочікувано: – Словом, зараз вже до Шостки не їжджу – не до співу.

НІЯКИЙ НЕ ГЕРОЙ 

Але в страшні дні лютого 2022 року пан Юрій перебував саме у Шостці – кілька років поспіль він майже щомісяця здавав там кров на плазму (каже, і людям користь, і йому трошки прибавка до пенсії). У день вторгнення виїхати назад до села не зміг: підірвали міст, скасували автобуси, не ходили потяги. Тому шлях у 37 кілометрів пан Юрій долав автостопом та пішки – з «кравчучкою», в яку клав крам, що традиційно купував у місті.

– І постійно дзвонив сусідці, щоб бути в курсі, що відбувається. Російські військові у селі були, але недовго – мабуть, їм стратегічно воно було нецікаве. Приїхали по трасі з околиць Новгород-Сіверського, побалакали з бабами на вулиці та й поїхали. Коли я дістався додому, їх вже не було.

А коли російські війська відігнали від Чернігівщини, чоловік принципово перефарбував свій паркан у синьо-жовті кольори – бо раніше він в нього був яскравий, але різнокольоровий. А тепер пан Юрій розмальовує все навкруги у кольори нашого прапора. На фронтоні однієї з сільських будівель він написав «Славімо народ Україні!» фарбою, яку використовують на яхтах і кораблях – щоб вітер чи дощ не зіпсували.

Після смерті бабусі-сусідки пан Юрій придбав будиночок, який вважає чимось на кшталт дачі. Каже, що коли дивився новини про те, скільки людей через війну опинилися без власного дому, вирішив запросити на «дачу» когось з тих, хто евакуювався з окупації чи зони бойових дій.

– Звісно, я навів лад, вклався силами та грошима: шпалери поклеїв, підремонтував, полагодив. Ще треба подвійні рами зробити або плівкою затягнути – але це дрібниці! Я б хотів, щоб тут жила гарна родина, яка дбала б про цю землю.

Але поки що для будиночка не знайшлося гарних хазяїв. Чи то бояться люди справжнього сільського життя, чи просто інформація не дійшла до тих, кому це насправді потрібно.

– До мене зверталися люди, відгукуючись на пропозицію, але, наприклад, велика родина з Маріуполя не доїхала, хоча я їх навіть зустрічав. Чоловік із прикордонної Сумщини приїхав, але не зміг кинути роботу й згодом повернувся додому, хоч там і небезпечно. Але якщо така родина знайдеться, то я був би радий, – каже чоловік.

Він багато розповідає про свою любов до природи. Каже, що за своє життя посадив понад сотню дерев, а дізнавшись, звідки я, щиро хизується, що в його саду щедро родить айва з відомого на всю Україну бахмутського розплідника. Розповідає, що давно захоплюється фотографуванням і подарував волонтерському центру Шостки серію фотопейзажів «Пори року». Запевняє, що якби не вік, обов’язково пішов би захищати Батьківщину. Але й зараз, чим може, допомагає.

– Але ж тільки не треба робити з мене якогось героя! Ні, я звичайна людина, – каже пан Юрій і стає дуже серйозним. – Чим менше залишається життя, тим більше цінуєш те, як саме ти проживеш ці дні, тижні, роки. Мені важливо, щоб було терпіння і настрій, щоб не втомлюватися методично робити щось для людей та навколишнього середовища. Щоб наш український народ був щасливим та вільним!