Про те, як українці проживають етапи національного та особистого горя, чи перестали вони соромитися звертатися до фахівців, і чому допомагає зосередженість на персональній рутині, розповіла «Схід NOW» психологиня, гештальт-терапевтка родом із Донецька Станіслава Орловська, яка вже багато років живе та будує свою приватну психотерапевтичну практику в Києві.
ЗАПИТИ ДО ПСИХОЛОГА НА ПОЧАТКУ ВТОРГНЕННЯ
– У перші дні та місяці більшість запитів стосувалася нападів паніки, жаху та тривожних станів. З підвалу в Україні під час повітряної тривоги чи з еміграції, де все невідоме, всі чужі, лунало: «Мені так страшно, як ніколи в житті не було», «Мені здається, я зараз помру», «Я не можу дихати». Так починалися майже усі кризові сесії.
У той час я працювала на волонтерських засадах, мій номер передавався з рук в руки, телефон постійно вібрував або дзвінком, або повідомленнями в усіх можливих месенджерах одночасно. Це була цілодобова кризова допомога у різноманітні, здебільшого нетипові способи. Бо до 24 лютого 2022 року я звикла працювати в класичній рамці: клієнт/ка приходить до мене в кабінет, сідає навпроти і ми працюємо 50 хвилин, поступово налагоджуючи контакт. Згодом переходимо до роботи безпосередньо над запитом. А тоді це була зовсім інша робота. Якщо людина, яка потребувала кризової допомоги, знаходилася в підвалі разом із іще тридцятьма людьми, я надавала допомогу в форматі листування. Якщо зв’язку вистачало на те, щоб це були аудіоповідомлення – значить, так. Розкіш, коли відбувалася телефонна розмова. Ще рідше щастило вийти на відеозв’язок, щоб можна було людину бачити.
Вже за тиждень я усвідомила, що не встигаю обробляти всі запити, які до мене надходять. 4 березня 2022 року ми з колегами, які доєдналися до волонтерської допомоги, створили чат для швидкого реагування під назвою «Лишитись цілими». Спільними зусиллями нам вдалось надавати підтримку абсолютно усім, хто звертався. Так ми разом пережили першу хвилю гострих кризових запитів.
Потім страх змінився на гостру провину вцілілого. Причому на неї жалілися як люди, які рятувалися вимушеною еміграцією, так і ті, хто цілодобово волонтерив в Україні. Ба більше, із цим запитом зверталися навіть ті, хто у війську, але не в штурмових бригадах. І я сама говорила про це зі своєю психотерапевткою. Було таке враження, що серед українців і українок не відчувають провину вцілілого тільки мертві.
Коли я спілкувалась з іноземцями, вони ніяк не могли зрозуміти, про що я кажу: як українці можуть відчувати провину? Це ж на них напали і вони роблять все, що можуть. Але так сталося, і цей феномен дуже складно піддавався корекції. Звісно, це не був симптом у вакуумі: провина була перемішана із соромом, супроводжувалася втратою цікавості до життя, униканням усього, що може якось оживити чи порадувати. Відповідно, життя ставало сірим, з нього йшли всі фарби.
Після першої річниці серед запитів усе чіткіше стало промальовуватися горювання. Люди почали усвідомлювати втрати. Ще не проживати, бо занадто боляче, але усвідомлювати. Обіцянки повернути мирне життя «за два тижні» перестали працювати. Ні, люди не зневірилися, але ставало очевидним, що так багатьох втрачено, що навіть якщо перемога станеться завтра, це не поверне життя, яке було до… Саме те життя, його уклад, його зміст – втрачено назавжди. Та й кожен і кожна з нас вже ніколи не стануть людьми версії «до».
Це я зараз намагаюсь впорядкувати досвід, і може здатися, що це була така ясна послідовність: за панікою страх, за страхом – провина, за провиною – горе. Але це були гойдалки: один крок вперед, два назад. Бо це не подія, яка вже відбулася, і тепер у всіх нас є спокійний мирний час, аби її усвідомити та емоційно прожити. Ні, щодня і щотижня ставалось щось нове, щось ще й ще жахливіше. Якщо минулого тижня ми працювали з провиною вцілілого, а сьогодні в мережу виклали фотографії з Бучі – все, робота над провиною зупинилась, ми знов в точці жаху, від якого завмирає все тіло, в точці невгамовного розпачу, в точці чорного-чорного загально національного та особистого горя.
Гойдалки між надією та розчаруванням базувалися на безлімітному споживанні новин та бажанні вірити тим, хто обіцяє швидку перемогу. Це не допомагало, а навпаки, дуже погіршувало стан людей. Тож, одним із завдань було навчитись самій і винайти для моїх клієнтів і клієнток рецепт нової рутини. Як жити це життя ось в цих умовах? Є сенс чистити зуби після того, як розбомбили драматичний театр в Маріуполі, чи вже немає?
Варто сказати, що окремим шаром над страхом, провиною та горем йшла глибока екзистенційна робота. Бо треба було визначитися із тим, чи працює моя вчорашня ідентичність для мене самого/самої. Якщо ні, то хто я тепер? А якщо працює, то чи можна мені залишатися тим, ким я хочу бути, за нових обставин – на думку суспільства, близьких, колег? Чи обрана мною діяльність все ще сенсотворна для мене? Чи я досі вважаю важливим те, що роблю? Що я взагалі тепер вважаю важливим, а що повністю втратило цінність та значення? І найголовніше: якщо я відповідаю на ці питання чесно хоча б із самим собою, чи вдається мені себе поважати?
Ось ця глобальна ціннісна екзистенційна інвентаризація активно розпочалася після того, як пройшов стан шоку. І тривала перші два-три роки війни. Але для декого цей процес триває й досі, а декому довелося відповідати на ці питання кілька разів, бо їхнє життя через війну докорінно змінювалося знову і знову.
ЗАПИТИ СЬОГОДНІ
– Якщо на початку повномасштабного вторгнення війна була головною гострою темою сесій, то зараз вона стала умовою життя. Люди приносять на сесію не війну – люди приносять своє життя в умовах війни.
Як пережити відсутність партнера в умовах війни? Коли ще вчора ви разом приймали рішення, чи перебратися вночі в коридор, чи піти в укриття, а тепер ти мусиш переживати обстріли одна? Але це вже не головне: головне, що ви не разом. Як ставати мамою під час війни? Як будувати кар’єру, коли в усьому місті немає світла, води, не працюють ліфти? А тобі ніколи більше не буде 35, і ти хочеш саме зараз ставити перед собою амбітні цілі та досягати їх теж зараз?
І всі ці життєві переживання в якомусь хаотичному ритмі, раптово, перериває тема війни. Вона вривається в розмову про кар’єру повідомленням про загибель колеги на фронті. В мрії про материнство – ранковим повідомленням про смерть дітей внаслідок обстрілу. В бажання стосунків – прильотом ракети в будинок поруч.
Окремо варто сказати про ціну, яке платить тіло. Ми усі спостерігаємо помітне погіршення здоров’я за роки війни. Повертаються хвороби, про які людина давно забула. Деякі швидко стають хронічними, хоча лікарі не можуть пояснити, чому. З’являються соматичні симптоми, необумовлені органічними порушеннями.
Бо коли психіка не може перетравити на усвідомленому рівні об’єм переживання, у нас є три несвідомі способи з цим обійтись. Психотичний – психіка не витримує реальність, стається психоз або інші психічні захворювання, залежності – людина вживає речовини, аби втекти від реальності, чи психосоматичні – той об’єм переживання, яке не вивозить психіка, знаходить вихід у симптом. Спостерігаю, як прояви усіх названих явищ з роками війни наростають.
ЧИ ЗМІНИЛОСЯ ЗАГАЛЬНЕ СТАВЛЕННЯ ДО ПСИХОТЕРАПІЇ
– Більшість людей, які ніколи не були на сесії у психолога або психотерапевта, у відповідь на мою рекомендацію звернутися кажуть: «Ну і що він мені скаже такого, чого я сама про себе не знаю?». Одразу зрозуміло, що у людини не було досвіду роботи із фахівцями з ментального здоров’я. Бо ні психолог, ні психотерапевт нічого і не мають сказати, вони мають запитувати. Це їхня робота. А відповідати – це робота клієнта/клієнтки на сесії. Те ж саме стосується стереотипів роботи з психіатром. Комусь було важко уявити, що похід до психіатра не робить вас ненормальними, а навпаки, нормалізує стан.
Утім, за моїми спостереженнями, тенденції до змін є. Багато людей були вже в такому стані, коли не стояло питання, звертатися до психолога/психотерапевта/психіатра чи ні. Люди шукали полегшення та не мали часу на сором. Для багатьох це стало життєвим відкриттям.
Те, що ми, як нація, опинилися в ситуації, коли вже припекло і не було часу на роздуми, бо треба було просто якось себе рятувати, дуже підвищило загальний рівень усвідомленості та обізнаності у питаннях ментального здоров’я.
ЩО ДОПОМАГАЄ ТРИМАТИСЯ, КОЛИ ВІЙНА НЕ ДАЄ ДИХАТИ
ЗДОРОВА РУТИНА
Йдеться про налагодження стабільної рутини, ювелірно підлаштованої під ваші фізичні та ментальні потреби з урахуванням контексту, в якому ви живете. Найперше – моніторинг бази: сон, апетит, професійна дієздатність, фізична активність. Якщо щось з цього дає збій – одразу із цим працювати.
Якщо ваше місто часто обстрілюють, ви маєте продумати, який особистий протокол підтримки вмикаєте на ранок. Обов’язково варто зменшити навантаження. Домовтеся про це правило з тими, з ким співпрацюєте. За можливості додайте денний сон, якщо вночі поспати не вдалося. Дозвольте собі в цей день щось, що заощаджує сили, наприклад, не готувати, а замовити доставку чи поїсти десь в закладі. Бо в день після обстрілу їх об’єктивно обмаль.
ЗМІНА ФОКУСУ
Від провини вцілілого допомагають донати, волонтерство, допомога ЗСУ – у тому обсязі, який вам під силу.
Від відчуття затоплюючого безсилля допомагає перевести фокус уваги на зону вашого особистого впливу – а така завжди лишається. Якщо сьогодні ви безпосередньо впливаєте тільки на квіти на вашому підвіконні, то полийте їх. Приберіться в шафі. Запитайте у бабусі з третього поверху, чи їй, бува, не треба щось, бо ви саме йдете в магазин. У зоні безсилля треба перестати витрачати сили на биття головою об стіну, яка все одно від того не посунеться.
ІНФОРМАЦІЙНА ГІГІЄНА
Дайте собі чесну відповідь: в якому обсягу та які саме інформаційні канали ви можете споживати без зайвої ціни для вашої психіки. Прослідкуйте, від яких блогерів у вас підвищується пульс, а від яких заспокоюється дихання. Оберіть те, що вас підтримує, а не інформує ціною розгойдування емоційного стану.
РОБОТА З ФАХІВЦЯМИ
В ідеалі – регулярно. Програма мінімум: пропрацювати індивідуальний рецепт рутини, який підтримує саме вас, а далі звертатися точково, коли переповнюють складні емоційні коктейлі. Приводів вистачає, будемо відверті. Але й можливостей отримати психологічну допомогу теж вистачає на всіх.
