2014 року в Донецьку пастор Сергій Косяк потрапив до катівні бойовиків як організатор молитовного маратону за Україну. Змушений виїхати з рідного міста, він продовжував волонтерську діяльність з евакуації та адаптації цивільних, був військовим капеланом, ініціював створення на Донеччині людей «Домів милосердя» для літніх самотніх людей. З 2018 року Сергій Косяк живе в Німеччині, у містечку Баутцені, де вже наприкінці лютого 2022-го створив Український центр допомоги і прийняв під опіку кілька тисяч земляків.
ЛАНЦЮГ ПОРЯТУНКУ
До початку нового етапу російсько-української війни в Бауцені, який нараховує близько 30 тисяч мешканців, практично не було українців. Якщо й був якийсь слов’янський сегмент, каже пан Сергій, то це так звані «пізні переселенці» з колишнього СРСР, яких тут ще називають «руськими німцями». Російськомовні переселенці трималися разом, мали свій «руський клуб» під назвою «Маяк».
– Звісно, коли не знаєш місцевої мови, за мовною ознакою шукаєш хоч якесь споріднене середовище, щоб з кимось спілкуватися, – зізнається Сергій Косяк. – До 2022 року їхні проросійські настрої ще можна було якось терпіти, так би мовити. Але після – це вже просто стало неможливим. Коли 24 лютого я прокинувся від дзвінка друга зі Львова й дізнався, що бомблять Київ та інші українські міста, зрозумів, що прокинувся в іншому світі.
Вже наступного дня, у п’ятницю, Сергій почав домовлятися з німецькими церквами, щоб підготуватися до прийняття біженців з України.
– Кожного дня я долучав все більше людей, все більше церков. Бог відкрив серця німців, а німці відкрили двері своїх будинків для українців, які рятувалися від війни. 1 березня ми вже зустріли перший автобус зі 140 людьми з України.
Щоб організувати ланцюг порятунку, у Львові відкрили базу та логістичний центр, де чотири людини цілодобово сиділи на телефонах, були на зв’язку з волонтерами, які допомагали з евакуацією людей. Для біженців з різних куточків України прокладали маршрути, вже у Львові формували з них групи, довозили до кордону, а в Польщі на них вже чекали автобуси, що везли прямо до Центру допомоги.
– Ці люди не перебували у таборах для біженців, їх одразу забирали до своїх домівок німецькі родини. І більшість українців жили в досить непоганих умовах – їм виділяли окремі приміщення для проживання, надавали продукти, підтримували. А в нашому Центрі допомагали оформити документи, щоб людина могла отримувати соціальні виплати та орендувати житло. З цим ми також допомагали — шукали житло, робили ремонти, знаходили меблі – в Німеччині часто віддають пристойні меблі безоплатно. Заселяли сім’ї, допомагали адаптуватися….
У вільне плавання, як каже пан Сергій, волонтери відпускали людей, тільки коли ті вже жили в орендованому житлі та на німецьких виплатах. Тільки у маленькому Баутцені вони так облаштували 2,5 тисячі українців.
Перший рік Сергій Косяк працював в режимі нон-стоп: приходив до Центру зранку, а йшов вночі, адже було багато напрямків, які потребували координації – евакуація, реєстрація, пошук та облаштування житла, організація клубів, які об’єднували українців.
– Ми витратили 160 тисяч доларів допомоги, щоби це все запрацювало. Але за рік я знов перемикнувся на ті проєкти, якими займався раніше в Україні – стаціонарні «Дома милосердя» для самотніх літніх людей. Бо у Центрі допомоги вже не було такої потреби в моїй присутності – з’явилися люди, які займалися управлінням та контролювали процеси.
ЩОБ ДОПОМАГАТИ УКРАЇНІ, ТРЕБА ІНТЕГРУВАТИСЯ В НІМЕЧЧИНІ
Українці, щойно потрапляли до Баутцена, просто просканувавши QR-код, доєднувалися до української спільноти «Вітаємо в Німеччині».
– Згодом у нас сформувалися чоловічі та жіночі клуби, які допомагали триматися разом у перші важкі часи. Саме тоді з’явилася певна спільнота, можна сказати – діаспора, – розповідає Сергій Косяк.
Менше з тим, він каже, що не акцентується на створенні української діаспори, бо Німеччина – не Америка, яка заснована переселенцями, і де люди різних національностей можуть зберігати та плекати свої культурні надбання та ідентичність.
– Німеччина – країна титульної нації, тут ти не зможеш довго бути українцем, якщо хочеш стати успішною людиною, – вважає чоловік.
За його словами, людина з України має пройти три стадії адаптації. Спершу – усвідомити, що відбувається. В Центрі допомоги українцям допомогли пережити цей етап без сильного стресу, який зазвичай буває в тих, хто проходить його наодинці. Друга стадія – інтеграція. І саме в сприянні інтеграції Сергій вбачає зараз завдання для свого Центру.
– В принципі, сама країна тут досить активно допомагає інтегруватися: пропонують курси з вивчення мови, культури. Бо рано чи пізно ти маєш відшукати себе в цьому світі та рухатися далі – йти на роботу, ставати на ноги, спілкуватися з людьми, що тебе оточують. Але, на жаль, багато українців на цьому етапі застрягають, бо не хочуть інтегруватися. Можливо, частина ще сподівається повернутися…
Вийти на третій рівень – розвиватися у Німеччині, не вийде без повноцінної інтеграції, вважає Сергій Косяк. Адже лояльність німців, які готові домовлятися, пояснювати, не карати, не штрафувати, поступово буде закінчуватися, й ті, хто не зміг облаштувати своє життя, залишаться неповноцінними членами суспільства. Як приклад, пастор наводить тих самих «руських німців», які десятиріччями сидять на виплатах і нічого не роблять.
– Позиція жертви, в якій, на жаль, досі перебувають деякі мої земляки, не дає нічого. Можна страждати, а можна відчувати себе місіонерами – людьми, які навіть у таких складних умовах можуть розвиватися й надавати країні, яка допомогла врятуватися, свої сили, навички, своє бажання бути корисним. Кожен українець має можливість збагатити німецьке суспільство – і дуже добре, коли це відбувається.
На думку Косяка, якщо людина вирішила залишитися в Німеччині, вона має стати німцем. Але це не означає забути власну країну, не допомагати їй, не перейматися її долею. Тож логічно, що українська спільнота Баутцена на своїх заходах постійно збирає гроші на протези, тепловізори, генератори та іншу допомогу Україні.
– Нема парадоксу в тому, що я закликаю інтегруватися, та одночасно бачу сенс нашого Центру й у підтримці українського, – пояснює пан Сергій. – Ми є та залишаємося частиною України, і у людини мають бути якісь базові, кореневі речі, без яких, як і без інтеграції, важко рухатися далі.
Українці в Баутцені готують на міських заходах українську їжу, проводять богослужіння українською мовою, відзначають разом українські свята.
– Це важливо, щоб ти міг кудись прийти на День Незалежності своєї країни і мати можливість святкувати разом з тими, хто тебе розуміє. Думаю, що майбутнє нашого Центру – не осередок адаптації чи порятунку, а певний сувенір, як, наприклад, дротовий телефон, що приємно мати собі на згадку. Це може бути українською частиною у німецькому житті людини.