2014 року Ганна Щєблетова виїхала з Донеччини до Сєвєродонецька, який став тимчасовою столицею Луганської області. Згодом знайшла там роботу та купила квартиру. А в перший день повномасштабного вторгнення разом із двома доньками була змушена сісти в евакуаційний потяг і шукати порятунку на заході країни. Всюди, де опинялася, вона знаходила можливість робити щось корисне – сплетені її руками та руками її колежанок маскувальні сітки для ЗСУ рахуються вже кілометрами.
ПАВУЧКИ НА ЩАСТЯ
Опинившись 2014 року в Сєвєродонецьку, пані Ганна майже одразу почала шукати, яким чином тут можна допомогти армії. Вона працювала в школі, тож вирішила запрошувати до дітей військових, спілкуватися. Першими стали легендарні добровольці батальйону «Луганськ-1».
– А потім на одному з форумів з національно-патріотичного виховання я познайомилася з місцевою волонтеркою Оленою Світлою, – згадує пані Ганна. – Разом ми їздили до військових, в той час було багато потреб, які доводилося закривати саме волонтерськими зусиллями. Пекли пиріжки, млинці, везли якісь будівельні матеріали. В одну з таких поїздок
я подумала: от якби ще маскувальні сітки плести!
І тоді пані Ганна познайомилася жінкою, яку у волонтерській спільноті звали тіткою Сонею. Вона була однією з «Павучків» – ініціативної групи під керівництвом Наталі Касаткіної.
– Це не був благодійний фонд чи зареєстрована громадська організація. Просто для допомоги армії об’єдналися небайдужі люди і збиралися практично щодня протягом всіх цих років. Останню сітку в Сєвєродонецьку ми віддали військовим 23 лютого 2022 року.
Пані Гана з теплотою згадує вечори, коли під час роботи «павучки» співали, ділилися своїми історіями, дружили родинами й навіть… одружувалися. А головне, мали особливі традиції: на початку кожної сітки майстрині виплітали маленького павучка та ретельно приховували його заплетеними стрічками. Вважалося, що знайти того павучка — на щастя.
КУДИ ПОТЯГ ПОВЕЗЕ
Втрачати домівку вдруге – вдвічі важче. Вибудоване «з нуля» життя в Сєвєродонецьку полетіло в прірву з початком нового етапу війни. Чоловік пані Ганни – військовий, тому він мав залишатися у місті, щоб доєднатися до побратимів. А вона з двома доньками вирішила скористатися пропозицією подруги-волонтерки, яка мала великий підвал. Зібрала наплічник та спортивну сумку, але дорогою в новинах прочитала про екстрену евакуацію з міст Луганщини. І зрозуміла, що треба їхати.
– Це було надскладне рішення… Вже було гучно, наша п’ятиповерхівка вся здригалася від вибухів, менша донька дуже налякалася. Тому ми рушили до Лисичанська, навіть не повертаючись додому. Там сіли в евакуаційний потяг, не знаючи, куди він нас привезе…
Чоловік ще раз був у їхній квартирі в березні 2022 року, але вже не міг забрати того, що було дорогим: фотографії, прапори, підписані військовими, листи подяки та волонтерські нагороди, яких у пані Ганни було чимало. І за цими речами вона дуже сумує, бо таке вже не відновити…
ВЕЛИКА ГЕОГРАФІЯ ПЛЕТІННЯ
Вставати з потяга у столиці відрадила колега по «павучкам» – там теж було вже небезпечно. А знайома з фейсбуку запросила на Закарпаття, то родина радо скористалася запрошенням.
– І ми поїхали до Ужгорода. Звісно, мене мучили докори сумління, здавалося, що я тікаю, коли так потрібна моя допомога. Тим більше, що чоловік залишався там, – зізнається пані Ганна. – Певний час ми навіть жили у Словаччині, але згодом повернулися до Ужгорода, де я зустрілася зі своїми земляками. Звісно, ми вирішили плести сітки.
Активісти, серед яких було кілька «старих» із Сєвєродонецька, збиралися у «Совиному гнізді» – історично-культурному центрі Ужгорода, який став гуманітарним хабом. Щоб залучити нових людей, пані Ганна давала оголошення в соцмережах. Тому приходили й місцеві, й переселенці з різних міст та областей – спочатку так багато, що аж довелося створювати дві зміни. А потім залишилися ті, хто вже не міг без цієї роботи.
– Ми тоді робили десь по 1500 квадратних метрів у тиждень – це приблизно 50-55 маскувальних сіток, таких досить великих, 6 на 9 метрів, – розповідає волонтерка.
Коли в травні 2023 року родина переїхала до Івано-Франківська, Ганна Щєблетова й там почала шукати можливість вплестися до волонтерської спільноти. Але це не завжди так просто: всі, хто у темі плетіння сіток, знає, що в кожної групи свої схеми та стиль плетіння, які за роки стають ледь не священною практикою, порушувати яку нікому не дозволяється.
Про це з гумором розповідає пані Ганна, коли пояснює, як її занесло на виробництво сіток-«витинанок».
– Я отримувала замовлення від військових, тому мала щось робити. Звісно, пішла по місцевих групах, навіть знайшла одну дуже приємну та продуктивну, але від мого житла це було дуже далеко. Аж тут я дізналася, що існують такі перфоровані сітки, які ще називають «витинанками». Вони робляться зі спандбонду за допомоги преса. А у моїх знайомих з Косіва було виробництво з таким пресом. І вони дозволили його використовувати для створення сіток, в які ми вже потім зшиваємо перфоровані полотна.
Разом із пані Ганною та «юнаками 60+», як вона жартома називає своїх колег з Косіва, над сітками працюють і кілька колежанок з Сєвєродонецька. Тож, попри евакуацію «павучки» продовжують плести захист для військових.
– У «витинанки» є свої мінуси, бо вона ж без основи. Але в неї є й великі плюси – легкість, нею дуже легко накривати, вона не намокає від дощів. Хлопці, які вже вміють з нею працювати, просять саме її. Ми зараз виготовляємо понад 13,5 тисячі метрів за місяць, і маємо велику чергу. «Накривали» гелікоптери, «Хаймерси», «Леопарди», навіть зерновози на Донеччині.
Пані Ганна підкреслює, що допомагають вони усім військовим – незалежно від того, звідки той чи той підрозділ. Це й закарпатські бригади тероборони, і Єгерські бригади, і «Едельвейси», й багато інших підрозділів з усієї України.
– Ми не ділимо на «наших» та «інших». Хто звертається, тому і допомагаємо. На жаль, бої зараз запеклі на багатьох напрямках, тому маємо постійних клієнтів – маскувальна сітка це все ж розхідний матеріал, вони довго не живуть. Але це не страшно, ми ще сплетемо. Головне, щоб наші сітки зберігали життя воїнів, які боронять Україну.