Наталка Сосницька з Костянтинівки – одна з лідерок та ідейних натхненників освітньо-розважальних фестивалів «Блищик», які наприкінці серпня проходять у прифронтових селах Миколаївської та Херсонської областей і охоплюють понад дві сотні учасників. Режисура, архітектура, апсайклінг, численні майстерки та кінопокази – передбачено все, що може допомогти дітям знайти та розвивати свої таланти. Про те, як досвід проведення креативних заходів у рідному місті допомагає Наталці створювати нові активності, ми розпитали її напередодні фестивалів.

НАТАЛКА ТА ЇЇ DRUZI

Свого часу в Костянтинівці Наталка Сосницька з командою вільного простору DRUZI тричі організовувала фестиваль The Most Fest. Для проведення обиралися території закинутих промислових майданчиків, яким фестиваль надав нове значення – переосмислення постіндустріального спадку Сходу України. Хедлайнерами першого заходу були «ТНМК» та Alyona Alyona, окрема сцена працювала під молодих виконавців. Були лекторії, фільми про історію міста та його індустріалізацію, яка почалася ще наприкінці ХІХ століття. The most fest-2021 відвідали понад півтори тисячі людей, в тому числі з Краматорська, Слов’янська, Києва, Харкова і навіть Лондона.

– У процесі підготовки «Блищика» у мене постійні флешбеки з минулого – про ті наші фестивалі, – каже Наталка. – Я вже не один місяць думаю, як зробити The Most у Києві для тих, хто наразі не вдома – не на Донеччині. Говорила з командою, думаю, що наступного року це може стати реальністю. Специфіка фестивалю «Блищик» інакша. Але процес організації схожий, і тут мій досвід дуже доречний.

Бути менторами для майстерок «Блищика» запросили переселенців із Костянтинівки, Дружківки, Добропілля. Залучена також команда архітекторів, з якими DRUZI свого часу співпрацювали на Донеччині.

ЯК ПОЧИНАВСЯ «БЕХАЙНД»

Перед початком великої війни Наталка працювала фіксером для іноземних медіа. Тобто супроводжувала журналістів по локаціях, які цікавили їх на Донеччині.

– Буквально напередодні вторгнення я вмовила знімальну групу BBC, з якою вже тривалий час працювала у Маріуполі, поїхати перепочити до Костянтинівки. І ми, таким чином, виїхали з епіцентру головних на той час світових подій. Звісно, журналісти потім мене за це дуже сварили, бо вони залишилися без репортажів. Я і зараз з ними працюю, але репортажів з фронту поменшало.

Робота у постійному стресі виснажувала, зізнається Наталка. Тому її з головою захопила ідея створити проєкт про мрії українських дітей та реалізацію їх дорослими. Цей проєкт, який наразі має кілька напрямків, отримав назву Behind Blue Eyes («За блакитними очима»). А команда, яка його реалізує, стала називати себе «бехайндами».

На цей час вони здійснили понад 120 мрій малечі з прифронтових сіл. Зупинити війну – найчастіше бажання дітей. Але втілити його в життя «бехайндам» не під силу, тож натомість дарували більш матеріальне: гаджети, велосипеди, мопеди, спортивне знаряддя, вбрання чи іграшки. Всі подарунки придбані коштом звичайних людей, яких зачепили дитячі історії й вони задонатили на здійснення мрій.

Одна з історій, записана як подкаст, особливо закарбувалася в пам’яті Наталки. Це розповідь 13-річної Насті з селища Савинці Харківської області.

– Савинці були в окупації понад пів року. Коли ми запропонували Насті справжній мікрофон, і подумати не могли, наскільки глибоко дівчина торкнеться наших сердець, – згадує Наталка.

Під час розмови дівчинка розповіла, що вона піклується про молодших братів та сестер та готує для всієї сім’ї. Їй це до вподоби, бо вона хоче стати кондитеркою.

– Наші партнери запросили Настю до кондитерської в столиці. Команда зустріла всю сім’ю в Києві та зробила так, щоб цей день став для дівчини незабутнім: ми привезли їй інструменти для випічки, разом пекли бісквіти, змащували їх кремом, прикрашали полуницею…

Спільно з шефом кондитерської був розроблений рецепт торта «Бебі Настя», який тепер продається на полицях столичних магазинів. Гроші з продажу йдуть на придбання кухні для родини Насті.

– Саме ця історія запам’яталася, бо ця дитина хоче, боїться, але робить. Це приклад того, як треба досягати бажаного. Її мама також колись мріяла стати кондитеркою, але не здійснила своєї мрії. А у Насті має все вийти. Кондитерська готова навіть взяти її на стажування після закінчення навчання, – каже Наталка.

Свої історії діти не лише розповідають, а й… фотографують – на одноплівковий одноразовий фотоапарат карбують моменти свого життя та розповідають про власні переживання, страхи і бажання.

– Хочемо, щоб вони розуміли, що креативність – це не лише малювання та співи. Намагаємося дати дитині зрозуміти, що її творчість може здійснювати мрії, навіть у той час, коли здається, що й мріяти складно.

За час проєкту свої історії сфотографували майже півтори тисячі дітей.

ЗНАЙТИ ІСКРУ

– Фестивалі «Блищик» – це наш експеримент в освітньому напрямку, в якому ми плануємо працювати й надалі, – каже Наталка.

За останній рік команда проєкту здійснила дев’ять експедицій на Південь України. І з’ясувала, що дітям на прифронтових територіях, особливо у віддалених селах, тотально бракує регулярних активностей для розвитку та якісного дозвілля. Адже більшість гуртків та спортивних секцій там зачинені.

– Найцінніше для дітей – увага. Якщо хтось приїжджає до тебе здалеку, цікавиться твоїм життям, слухає тебе та приділяє увагу – це дуже надихає на розвиток, – вважає активістка.

Мета фестивалю – створити простір для спілкування та творчості в ізольованих від культурних центрів сільських громадах. У перший день фестивалю дітям пропонують доєднатися до будь-якої з шести майстерок, а наступного дня малеча занурюється у ту справу, яка найбільше припала до душі.

– Діти отримають купу інструментів, щоб спробувати себе у різних креативних воркшопах. Сподіваємося, це стане творчим поштовхом. Ми хочемо допомогти їм знайти свою «іскру» і сприяти тому, щоб ці активності для дітей та молоді стали регулярними.

ІСТОРІЯ НАСТІ, ЩО МРІЄ ПЕКТИ СМАКОЛИКИ

(уривки з подкасту)

– Я запитала про Катю. Вони сказали, що її немає. Як немає? – запитала я. Вони розказали, що вона виїжджала разом із мамою та попала під обстріл. Мама отримала поранення в ногу, а їй осколок влучив у голову… У неї була мрія, вона хотіла бути вчителькою початкових класів…

– Було таке, що ми 20 разів на ніч спускалися до підвалу через сирени.

– Не вистачає миру…

– Зараз постійні прильоти. Мама мене не пускає їхати без неї в Балаклію. Раніше я їздила туди на автобусі сама…

– Хочу бути кондитеркою. Моя мама з інтернату, у дитинстві також мріяла бути кондитеркою, але не стала.

– Коли тривога, мені телефонують друзі, й за компанію також ховаються або у шафі, погребі чи на даху. Ми говоримо по відеозв’язку…

– Це все скінчиться… Я хочу, щоб всі діти на землі були щасливими й ніколи не втрачали своїх близьких…