Євген Шибалов – гранатометник однієї з київських бригад ТРО. З початку повномасштабного вторгнення він встиг повоювати у боях за Київ, а згодом у складі зведеної роти відчайдухів поїхав на Схід на підсилення 72-ї бригади. І хоча зрештою кілька його побратимів загинули, а він з друзями потрапив у полон, хлопці змогли на тиждень втримати коридор, по якому евакуювались місцеві і організовано відходили нацгвардійці. Це були останні дні травня 2022 року. Росіяни активно окуповували Луганщину…

Женя пробув у російському полоні сім місяців. Між побоями і катуваннями він найбільше боявся втратити себе, колишнього. Того веселого і злого хлопця з Донеччини, який залишив журналістику з найпрестижнішою відзнакою «Честь професії», був депортований з так званої днр за волонтерську діяльність, роками потім намагався повернути окуповані території Україні всіма доступними йому мирними шляхами, а коли росіяни спалили останні мости – взяв до рук зброю.

Його обміняли на Новий рік. Після полону він залишився собою. Зараз такий само веселий і злий, люблячий сорокаоднорічний батько двох діток. Тільки з гранатометом.

– Твій рідний Покровськ не перебував в окупації, а от у Донецьку ти не був з часів твоєї депортації за волонтерство. Скучив?

– Я досі час від часу буваю у Донецьку… уві сні. Іноді це жахіття. Після обміну мене часто вночі переслідували спогади, і у своїх кошмарних сновидіннях я чомусь був у полоні саме в Донецьку, хоча насправді я сидів у в’язниці в Луганську.

А іноді це дуже радісні сни. Мені сниться, що я знову в місті, і воно таке, яким я його запам’ятав – красиве, доглянуте, сучасне. На вулиці люди, всі мені усміхаються, у всіх чомусь прекрасний настрій, і у мене теж…

Я насправді любив і люблю Донецьк. Я дуже хотів би туди повернутися. Не впевнений, що після звільнення я знову там житиму. Просто хотів би пройтися своїми улюбленими місцями, і ніби як безмовно засвідчити, що багаторічні страждання донеччан закінчені, і що я, як міг, цьому посприяв. Тоді з моєї душі впав би важкий тягар.

– Зараз дівчата і хлопці, які приїжджають з фронту, рефлексують з того, що їхнє цивільне життя стало для них далеким ціннісно. Ти згоден, що досвід перебування на війні підважує фундамент життя і повертатися важко?

– Я став дуже легковажним до усього, від чого не залежать питання життя чи смерті. Ніцше казав: «Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими». В моєму ж випадку все, що мене не вбиває, мені якось байдуже.

Для мене остаточно втратили будь-яке значення матеріальні атрибути всього, що вважається ознаками успіху в житті. Гроші, модні лахи, тачки, звання, посади, всі ці понти. Для мене це тепер взагалі не є чимось таким, що вартує зусиль чи емоцій.

Проте зовсім іншого значення набули стосунки з людьми. На межі життя та смерті не має значення, що у тебе в кишенях чи на банківській картці. Але критично важливим стає, скільки людей готові прийти тобі на допомогу, хай навіть із ризиком для себе.

Іще став помічати за собою, що став доволі прямолінійним. Місцями це виглядає як грубість, напевно. Але я більше не приховую свого ставлення до людей, хоч би ким вони були. Зараз мені легше казати людям правду в очі, а раніше я був більш делікатним.

– Багато військових уникають психіатричної і психотерапевтичної реабілітації. Тобі це допомогло? І чи ти вважаєш, що людина самотужки може впоратися з такими важкими досвідами, як війна і полон?

– Не може. З війни і, тим більше, з полону людина повертається у такому стані, що однозначно потребує допомоги. Ми повертаємося такими, що становимо загрозу і для себе, і для оточуючих. Причому, що найсумніше, для найближчих людей – родини, друзів. Нам потрібна підтримка, аби знову стати тими, ким ми були.

Мені допомогли, і я дуже вдячний всім, хто опікувався моєю реабілітацією. Це було непросто і зайняло кілька місяців. Сам собі я би точно не зміг організувати таке. Без сторонньої допомоги колишні військові до нормального життя не повернуться, я до цієї думки дійшов на власному досвіді.

– Зараз багато говорять про ПТСР, але є також поняття посттравматичного зростання. У чому ти став сильнішим після пережитого?

– Ну, не знаю… В мене є кілька нових шрамів, а це, кажуть, прикрашає чоловіків (усміхається). А якщо серйозно, то після всього пережитого і побаченого мене тепер однозначно важче налякати чи навіть здивувати.

– Коли чуєш гасло «Віримо в ЗСУ», чи усвідомлюєш, що йдеться про тебе? Чи трансформувалося якось це усвідомлення від початку повномасштабного вторгнення?

– Чесно? До вторгнення росії я ніколи не служив, і щиро вважав, що армія – то просто велике збіговисько довбограїв. А якщо зовсім відверто, після півтора року служби я досі так думаю, просто тепер маю більше аргументів, щоби це обґрунтувати. Іноді, буває, дивишся на своїх побратимів і думаєш: Господи, цим людям ще й зброю дали… Бідна наша країна, якщо це – її остання надія (сміється).

Насправді ясно, що моє ставлення до армії, до військового обов’язку змінилося докорінно. Я щиро пишаюся бути серед тих, хто, як я, прибіг до військкоматів 24 лютого і добровільно став на захист України. В моєму розумінні це найкращі люди країни. І дійсно, між нами є якась єдність, ми недарма називаємо одне одного «побратимами» та «посестрами». Я думаю, нас об’єднує, насамперед, спільна відповідальність.

На початку, коли я служив, але в боях участі ще не брав, мене трошки мучив синдром самозванця. Люди тобі дякують, кавою пригощають безоплатно у кав’ярнях, а ти такий думаєш: та за що, я ще ж нічого такого не зробив…Тепер такого немає. І синдром мене не мучить, та й безоплатною кавою, чим далі від фронту, тим рідше пригощають (усміхається).

– Як діти сприймають тата-військового?

– Ми віддаляємося одне від одного, це відчутно, і це мене гнітить.

По-перше, майже не бачимося. За ці півтора роки я зміг провідати їх один-єдиний раз, коли приїхав на кілька днів.

По-друге, я не хочу говорити з ними про війну… а більше мені нема про що говорити. Тому ми багато мовчимо, хоча насправді хотілося би сказати їм дуже багато.

Сподіваюся, ще прийде час. Після Перемоги.

– Багато цивільних відчувають провину, якщо радіють чи розважаються, поки на фронті гинуть люди. Як ти реагуєш на мирне життя у тилових містах? І як розважаються військові?

– Блін, військові – теж люди! Вони так само, як і всі, сплять, їдять, чистять зуби (не завжди). І розважаються!

А от безтурботне життя у тилових містах багатьох солдатів щиро дратує. Бо видається несправедливим, що люди проводять свій час в розвагах, а ми – в окопах. Я ставлюся до цього позитивніше. Врешті, ми ж за це і воюємо, щоби люди могли жити спокійно, наскільки це зараз можливо. Я би не хотів повертатися у похмурі міста, які живуть тільки війною.

Хоча подекуди піддратовують цивільні молоді чоловіки. Особливо ті, хто навчився дивися повз тебе або крізь тебе, ніби не помічаючи.

– Поки військові виборюють Перемогу, в тилу можна часто почути фразу «От повернуться хлопці з фронту – *підставте необхідне* (припинять незаконну забудову, звільнять корупціонерів, покарають олігархів, реформуватимуть суди тощо)». Словом, вирішать всі проблеми, які накопичилися всередині країни. Як ти ставишся до такої перспективи? Готовий після демобілізації і надалі боротися на всіх фронтах?

– Давайте спочатку поставимо питання прямо і жорстоко: а скільки нас повернеться? Явно ж не всі, хто пішов воювати 24 лютого і пізніше, правда?

До того ж, в якому стані ми повернемося? Я чесно кажу: ми повернемося з мрією нарешті відпочити і відійти від усього, що довелося пережити. Нам буде хотітися тільки спокою. А потім на нас насунуться побутові проблеми, ті самі, що й в усіх.

Нам треба буде шукати нову роботу і, скоріше за все, опановувати нові професії. Не думаю, що служба зайнятості запропонує багато вакансій для гранатометника типу мене. Треба буде відновлювати здоров’я, поновлювати понівечену психіку.

Чесно, не треба на нас дуже розраховувати.

Мені загалом такі очікування видаються дещо інфантильними. Так, ніби люди з такими настроями власну відповідальність перекладають на нас. Що заважає просто зараз, поки одні воюють, іншим боротися з корупцією, беззаконням, несправедливістю? Давайте, може, просто кожен зробить якусь свою частку роботи, а не валитиме все на одних і тих самих гіперактивних придурків? Вибачте, але нас все менше, і ми надто втомлені.