На фото – марш українців Валенсії після атаки росіян на «Охматдит» 8 липня. «Росія вбиває дітей!», – скандують люди іспанською, нагадуючи суспільству, хто наразі уособлює світове зло. Фото зробила американська українка Luda Anastazievsky, яка з 2014 року організовує допомогу Україні від своєї спільноти в Міннесоті. Можливо, на цій ході є українці, які приїхали до Іспанії нещодавно. Дослідники кажуть, що з України продовжують виїжджати близько 30 тисяч людей щомісяця. А загалом за кордоном перебуває від 5,6 до 6,7 мільйонів українців. Половина з них можуть після війни не повернутися. І було б непогано, якби наші біженці не приставали до російськомовних емігрантських «земляцтв», а гуртувалися в осередки підтримки України, в українські діаспори.

Діаспори важать, навіть якщо вони маленькі. Інколи вони навіть докорінно змінюють історію – достатньо згадати, як українська спільнота в Петербурзі викупила з кріпацтва Тараса Шевченка. Якби не ця допомога, хто зна, чи пізнав би світ слово Кобзаря. Історик Тімоті Снайдер днями зауважив, що голоси американців українського походження можуть вирішити долю президентських виборів у США, адже їхня кількість у «хитких» штатах є більшою за перевагу, яку отримували в цих штатах переможці минулих виборів.

Отже, дуже важливо, яке рішення ухвалять для себе українські біженці за кордоном після того, як вони вже вирішили залишатися і вкорінюватися – бути баластом чи ставати ресурсом?

Діа́спора (з грец. διασπορά – «розсіяння») – етнічна, релігійна та мовно-культурна спільнота людей, які існують та зберігаються за межами свого материнського регіону, усвідомлюючи генетичну та духовну з ним єдність. В Європі це поняття стало набувати широкого вжитку в XIX столітті. Часто ним не зовсім коректно звуться будь-які національні меншини. Діаспори досить часто підтримують зв’язок із країною своєї історичної належності та здійснюють вплив на політику країни, де вони знаходяться.

НОВА КРОВ

– Я постійно дякувала нашій діаспорі, говорила їм, що вони материк, інтегрований у світ материк під назвою Україна, – каже історикиня та письменниця Олена Стяжкіна, яка минулої осені відвідувала університети США та Європи.

За її словами, попри свою усталеність «старі» діаспори постійно розширюють свої горизонтальні зв’язки, тому є живими і цілком відкритими.

– Діаспори проводять неймовірну кількість значущих подій заради присутності України на порядку денному. І «нові» українці-біженці приходять на ці події та кажуть – ми хочемо бути волонтерами, що робити? Вони продукують нові ідеї, організовують нові заходи… Ця активність дає сенс їхній вимушеній еміграції, а натомість вони підсилюють ту традицію, яка вже склалася до них. Тобто, вони точно стають ресурсом – і для себе, і для своєї нової громади, і для України.

Як приклад письменниця наводить зібрання перед Даунінг Стріт, 10, які з початку повномасштабного вторгнення щосереди і щоп’ятниці проводить українська громада Лондона.

– Люди це вважають своєю роботою – нагадувати уряду Британії про військові потреби України, про злочини росіян. І українські біженці, які перебувають в Британії, їдуть в ці дні до Лондона, щоб доєднатися до тих зібрань. Це бачать британці, серед яких є багато закоханих в Україну, і вони теж залучаються та тиснуть на свій уряд, щоб Україна отримувала допомогу.

СВІЙ ДО СВОГО

Звісно, що там, де вже існують дієві спільноти і традиція, до цієї традиції легко доєднатися. А якщо там, де українці опинилися, немає таких стрижневих спільнот?

– Взагалі-то поштовх може надати навіть не українець, – каже Олена Стяжкіна. – Наприклад, у Німеччині в Веймарі стрижнем гуртування українських біженців став німець, який взяв на себе допомогу їм, розселення. Він взагалі-то власник видавництва, яке займається перекладами українських книжок німецькою. На цій землі до війни української громади не було, тож саме завдяки йому українці стали такою спільнотою, яка активно виходить на мітинги, представляє Україну на ярмарках, фестивалях… Це унікальний трошки випадок, але дуже класний.

Втім, в більшості своїй українцям доводиться покладатися на те, що в них виходить краще за все – на самоорганізацію. Прикладів появи українських спільнот там, де їх раніше ніколи не було, є багато, а буде ще більше.

– На третьому році війни вже легше стає домовлятися з місцевими комунами, бо вони починають розуміти українців та їхні потреби, – розповідає луганчанка Ірина Стражевська, яка навесні 2022 року евакуювалася до Швеції й майже одразу згуртувала навколо себе українських біженців. – Зокрема шведи поступово усвідомлюють, що українці не можуть довго сидіти на гуманітарці – її тут легше за все організувати, поставити галочку й забути. Але нам, на відміну від мігрантів з інших країн, потрібна робота. Без роботи наші геть дуріють, особливо коли доводиться жити як в гуртожитку.

Ірина спочатку займалася вибудовуванням зв’язків із місцевою владою на волонтерських засадах, а потім отримала запрошення до штату – під неї утворили окрему посаду представниці української спільноти. Тепер вона розробляє проєкти зі створення для українців робочих місць. Жаліється на бюрократію, нестачу часу для себе, але в невеликому містечку, де жінка мешкає, вже знайшлися гроші на створення двох соціальних закладів, де працюватимуть люди з України.

– А ще ми одне одному бізнесмени, – жартує Ірина. – Хтось пече, хтось стриже, хтось шиє на замовлення. Один літній дядечко навчився робити з дерева різні інтер’єрні речі, то свої ж і купляють охоче, щоб створити собі затишок. Але наполягають, щоб він не повторював витвори, бо ж хочеться індивідуальності, щоб не як у всіх. Можливо, з часом допоможемо йому продавати через інтернет.

Ірина Стражевська, скоріше за все, залишиться в Швеції, бо повертатися нема куди. А щодо інших сказати важко. Дехто точно знає, що поїде, щойно війна закінчиться. Дехто ще в роздумах. Дуже ображає, зізнається жінка, коли кажуть, що ми тут відсиджуємося в теплі і спокої, поки батьківщина воює. На її думку, в Україні вони були б зайвим тягарем, бо виїхали не від хорошого життя: більшість «нових шведів» – мамочки з малими дітьми та літні люди, які втратили житло.

– Ми зараз маємо говорити про повернення українських біженців у різних його проявах, не лише в фізичному сенсі, – вважає Олена Стяжкіна. – Ніхто не каже, що люди, які тепер живуть в Америці і вирішили там залишитися, мають почуватися зрадниками. Вони можуть повернутися в іншому контексті, в якійсь іншій іпостасі. Скажімо, зібрати гроші на відкриття в своєму місті університету. Або приїхати викладати. Або фінансувати своєю новою спільнотою якусь програму в Україні. В усьому треба бачити прагматизм. А прагматизм в тому, що українські діаспори – важать.