Сеул невипадково називають мегаполісом, готовим до війни. Корейський півострів від початку ХХ століття і аж до закінчення Другої світової війни перебував під японською окупацією. Закінчення війни принесло звільнення від японців, проте ознаменувало розділення Кореї й перетворення її на місце нового протистояння між СРСР та Заходом. Холодна війна, як називають цей період протистояння, не завжди була «холодною», в Кореї 1950-1953 років було досить таки гаряче.
Під час Корейської війни Сеул кілька разів переходив із рук в руки й зазнав значних руйнувань. Столиця Південної Кореї була однією з головних мішеней для Кореї Північної. Третина мільйонного населення Сеула евакуювалася, але з великим труднощами, бо в Сеулі існувало всього два мости, та й їх довелося врешті підірвати, аби перерізати ворогу доступ до міста.
Щонайменше 191 000 будівель, з яких 55 000 житлових, були пошкоджені, десята частина міста –зруйнована повністю. Значна частина мешканців не мали даху над головою, а тут іще одразу після перемир’я місто заполонили біженці, збільшивши чисельність населення до 2,5 мільйонів людей. Вони селилися зокрема на березі Чон-гі-чун, яка століттями виконувала функцію головної стічної канави столиці, і поступово перетворювали центр Сеулу на клоаку.
До війни Сеул був умовно сучасним містом – окупаційна влада Японії активно будувала тут дороги, залізниці та промислових об’єкти, експлуатуючи ресурси Кореї і не дуже зважаючи на те, що місцеве населення потерпає від примусової праці та репресій. Значні зміни, пов’язані з демократичними реформами, Сеул відчув, перебуваючи після Другої світової в американській зоні окупації. Вони стали частиною післявоєнної реконструкції та модернізації столиці і країни.
Реконструкція Сеула тривала понад 10 років, перш ніж місто повернуло першість політичного та економічного центру країни. Єдиного плану відбудови не існувало, для кожного району розроблялися окремі схеми. Головна проблема, яку довелося вирішувати владі – брак грошей. Частину необхідної суми дала міжнародна спільнота, іншу виручили завдяки механізму реорганізації землі. Вперше його застосували у Німеччині на початку ХХ сторіччя, потім у Японії. Суть у тому, що землевласника просять віддати частину своєї землі уряду (частина приватних ділянок вилучалася й примусово). На одних ділянках влада створює міську інфраструктуру, інші продає або здає в оренду. Таким чином місто заробляє гроші на відбудову, а землевласник отримує інфраструктуру біля ділянки, яка у нього лишилася, та здорожчання цієї землі.
Масштабне будівництво багатоповерхових житлових комплексів дійсно суттєво підвищило вартість землі. Людей у столиці все більшало, а землі залишалося мало, тим більше, третина території Сеула – це гірська місцевість, яка не підлягає забудові. Ось чому з’явилася концепція багаторівневого міста і Сеул пішов під землю. Окрім видимих ландшафтів з хмарочосами, з’явилося багато підземних просторів – торговельних центрів, парковок тощо. Тут легко пройти кілька кварталів, взагалі не виходячи на поверхню. Частково це пов’язано з безпекою, адже Корейська війна формально не завершилася, а Сеул знаходиться неподалік кордону (була навіть ідея перенести столицю в інше місто, її не реалізували, але до сьогодні з міркувань безпеки влада не будує на півночі країни). Останні 40 років об’єктів «на випадок війни» вже не створюють, але навколо Сеула та в горах досі зберігаються зони зелених насаджень, через які, у разі чого, жителі могли б непомітно покинути місто, а війська – облаштовувати там свої позиції.
Попри інтенсивну забудову владі вдалося зберегти малоповерховий історичний центр міста, тож поєднання сучасності та традиції робить Сеул не лише економічним, але й культурним центром країни.
За період відбудови в Сеулі були реалізовані проєкти, які вражають масштабністю. Одразу згадується будівля торговельного центру Sewoon завдовжки кілометр і завширшки 50 метрів. Її звели на місці знесеного наприкінці 1960-х неформального поселення з високим рівнем злочинності. Це перший на Корейському півострові багатофункціональний комплекс, який поєднує житлову, комерційну та виробничу складові, щось на кшталт сучасних ревіталізованих промислових зон.
Деякі такі проєкти, революційні для свого часу, були згодом докорінно переглянуті, бо економічна доцільність поступилася людським потребам. Показовою є історія річки Чон-гі-чун (Cheong Gye Chun), яка зі стічної канави перетворилась на зону міських нетрів, із нетрів – на модерний хайвей, а з хайвею знову стала річкою. 1955 року, коли головними здавалися авто, Чон-гі-чун загнали під землю і побудували над нею дворівневу естакаду з шести смуг довжиною 5,8 км. Пройшло менше 50 років – і повоєнний символ економічної потужності міста знесли, натомість річку видобули з бетонного колектора, рух транспорту перенаправили, збудували мости та сучасні житлові комплекси, створили громадські парки та зони відпочинку. Тепер тут проводять концерти та мистецькі акції, гуляють туристи. Для зручності переходу поперек річки з ідеально чистою водою, де плавають рибки, поклали містки із каменів. Штучні водоспади, фонтани, ефектна нічна підсвітка – реконструйована Чон-гі-чун виглядає як «річка ХХІ століття». А все завдяки кандидату в мери Сеула Лі Мьон Баку, який 2001 року балотувався з цією ідеєю, яку зрештою підтримали майже 80% мешканців міста. На її реалізацію було витрачено 9 мільярдів доларів, але вже за два роки нові рекреаційні зони відвідали понад 50 мільйонів людей, а інвестиції в центр міста різко зросли. Мер Сеула Лі Мьон Бак став, до речі, одним із найпопулярніших політиків країни, а зрештою – й президентом.
Як виявилося, рекреаційна зона посеред бетонних джунглів – це набагато прагматичніше, ніж постійне розширення мережі доріг та збільшення їхньої пропускної здатності. Тож ідея біореновації стала класикою, якою відтоді керується влада у багатьох мегаполісах Кореї. Нові райони проєктують за принципом «здорового міста», щоб вони мали багато зелених парків, доступних для пішоходів та велосипедистів.
Сьогодні в місті, яке 1988 року приймало Олімпійські ігри, а 2002-го – чемпіонат світу з футболу, проживає чверть населення Південно Кореї – приблизно 10 мільонів людей. Сеул займає сьоме місце серед міст світу за кількістю штаб-квартир транснаціональних корпорацій, що входять до списку найбільших за версією журналу Fortune.