Політична психологиня, кандидатка психологічних наук Світлана Чуніхіна досліджує процеси, які відбуваються в українському суспільстві на різних етапах війни. Наразі вона констатує: хоча ми втомилися та виснажилися, переважна більшість українців націлена на перемогу та поступово адаптується до змін у реаліях війни. Але для того, щоб наша витривалість не закінчилася раніше, ніж вона закінчиться у ворога, владі та лідерам різного рівня варто почати чесний діалог з суспільством, а громадянам –згадати, які ми можемо бути сильними, коли разом.

ВИСНАЖЕННЯ, АЛЕ НАЛАШТУВАННЯ НА ПЕРЕМОГУ

– Зараз в українському суспільстві одночасно відбуваються три паралельних процеси. З одного боку, дається взнаки виснаження від війни, яке проявляється, наприклад, через сплеск накопиченої агресії та роздратування. Й раніше українське суспільство швидко спалахувало з будь-якого приводу, а зараз й поготів. Але тепер це відбувається максимально короткостроково: ми не тримаємо ефект стільки, щоб дозволити собі пропрацювати ситуацію, яка викликала конфлікт. Також через надмірний стрес та жорстокі реалії на колективному рівні розвинулася певна емоційна нечутливість, «оніміння».

Але є й другий активний процес – суспільство постійно адаптується до змін в умовах війни. До прогнозів щодо її тривалості й завершення, наприклад. Пам’ятаєте, на початку великої війни нас налаштовували на швидку перемогу? Потім всі сподівалися на рішучий ривок у вигляді контрнаступу. Зараз люди здебільше говорять про те, що ми не знаємо, коли ця війна закінчиться, цілком можливо, що вона буде тривати довго. Ми навчилися жити з різними страхами та загрозами, в умовах небезпеки, невизначеності, в умовах дефіцитів. Авжеж, йдеться не про тотальні дефіцити минулих війн, коли не вистачало навіть їжі, але дефіцит електроенергії у сучасному енергозалежному суспільстві – дуже відчутний фактор. Ми не адаптувалися до війни, але постійно адаптуємося до умов, в яких вона розвивається.

Третій процес – це непохитне налаштування на спротив і перемогу. Попри розчарування та виснаження, постійні зміни сценаріїв та очікувань суспільство все одно залишається налаштованим на боротьбу. Скільки б російська пропаганда не розповідала про те, що українці ось-ось впадуть, жодних ознак готовності до капітуляції не видно. Ми знаємо, що готові триматися стільки, скільки буде потрібно. Дослідження це чітко фіксують, і тенденція не змінюється.

УНІВЕРСАЛЬНИХ ПОРАД ДЛЯ СУСПІЛЬСТВА НЕ ІСНУЄ

– Думаю, не можна давати поради для суспільства як такого, бо воно, як об’єкт виконання таких порад – абстракція. Дії виконують люди чи групи.

На рівні нашого приватного життя хочеться порадити людям плекати свої соціальні зв’язки, якими б вони не були. Цінувати тих, хто поруч, хто є близькими та важливими – бо саме такі зв’язки підтримують. Ми сильні, тому що разом – звучить як слоган, але це абсолютно психологічна правда. Люди, які мають сильні соціальні зв’язки, більш стійкі у будь-яких випробуваннях – не тільки тому, що можуть розраховувати на чиюсь допомогу, а й через відчуття належності до певної спільноти, яку ти цінуєш і яка цінує тебе. Це дає більше сенсу та наповнює життя важливими і цілющими подіями.

Звісно, важливо турбуватися про свій фізичний стан, економно витрачати ресурси. Економно, але розумно: це не означає, що треба перейти в режим «лягти на дно», але треба в будь-якій діяльності розраховувати свої сили та відновлюватися, коли це необхідно. Дійсно, інколи реалії вимагають життя «на розрив аорти», і багато людей на війні та в тилу вимушені жити так вже доволі тривалий час. Але якщо є така розкіш, як вибір – варто робити все розумно, балансувати між навантаженням і відпочинком.

На суспільному рівні можна говорити про побажання до різноманітних лідерів. Саме лідери несуть відповідальність за управління режимами мобілізації й відновлення, напруження і розслаблення на суспільному рівні. Вони мають керувати мобілізацією суспільних сил, коли це необхідно. На жаль, подекуди у нас цей процес виглядає хаотично та рандомно, що призводить до таких точок напруження, які можуть стати критичними.

Впевнена, щоб підтримувати стійкість суспільства, варто розмовляти з ним чесно. Не списувати будь яку складну дискусію на вороже ІПСО. Росія, звісно, жваво цікавиться больовими точками нашого суспільства, але це не значить, ще нам не треба обговорювати те, що нам болить.

Варто формувати прозорий, справедливий та чесний суспільний договір, який не має постійно змінюватися, і який не можна підмінювати політичними маніпуляціями. На жаль, ми бачимо чимало «червоних прапорців», які кажуть про помилки українського політичного менеджерування. Раз за разом ми потрапляємо у ці пастки. Мобілізацію не можна дорівнювати покаранню або, ще гірше, грі у рулетку – комусь випаде «чорне». Ми маємо прозоро домовитися про те, як влаштований фронт і як має виглядати тилове життя. Якщо робимо ставку на тотальну мобілізацію всіх ресурсів для досягнення перемоги – значить, будь-які розважальні активності повністю припиняються. Якщо вважаємо за важливе відновлювати і підтримувати нормальне життя з розрахунку на невизначене у часі протистояння – значить, треба прийняти ідею, що українці в тилових містах іноді ходять на концерти і в театри. Тил не має бути антитезою фронту. Регулювання умов, за якими суспільство домовляється жити під час війни, належить до прямих обов’язків політичного керівництва. Ці умови мають бути прозорими, рівними, стійкими і чесними. Зараз це не так.

Є така теза, що людям не можна говорити всієї правди, тому що це вб’є соціальну мотивацію та довіру. Але, як ми бачимо, вбиває саме неправда…

НА ЧОМУ ТРИМАЄМОСЬ І БУДЕМО ТРИМАТИСЯ 

– Схоже, що наша висока адаптивність – культурно та історично обумовлена, ми її передаємо вже багато поколінь. Ми навчені виживати, ми соціалізувалися в наших родинах як «машини для виживання». Тому, думаю, це не виключно досягнення останніх 10 років. А от що дійсно є доданою вартістю, то це здатність швидко мобілізувати добровольчу та волонтерську енергію – перетворення горизонтальних зв’язків на продуктивні юніти в широкому сенсі: й дрони збирати, і логістичні ланцюги формувати, тобто, все, що тільки можна…

На рівні горизонтальної кооперації ми дійсно багато чого досягли. І це вже покладено в певні усталені практики: усі знають, що робити, до кого звертатися, як кооперуватися, є живі алгоритми. А ось на інституційному рівні здобутків не так багато. Політикам бракує стратегічного бачення, на жаль, і цей дефіцит постійно відтворюється. Мені, як громадянці, цього не вистачає для підтримання внутрішньої впевненості та стійкості.

Але все це пояснюється зокрема й нашою державною «молодістю» – всього лише три десятки років безперервного розвитку політичної традиції. У інших держав в активі століття.

Втім, ми однозначно маємо привід для оптимізму: хоча ми ще не виграли цю війну, але ж і не програли. Якщо згадати, в якому стані Україна зустріла російську агресію 2014 року, і все ж таки вистояла, стоїть і завтра теж стоятиме – це факт. Однак ця стійкість тримається на конкретних людях, більшість з яких дуже втомлені. І задача зараз очевидна – підтримувати один одного, підставляти плече, а не хейтити та звинувачувати. Це неймовірно важко. Ми начебто стали більше комунікаційно освіченими, розуміємося на тому, як поводитися один з одним, знаємо, як це – бути психологічно грамотними. Але війна раз за разом відкидає назад, і нам складно вибудовувати багатомірну емпатію в таких умовах. Проте, сподіваюся, що принаймні якусь частину суспільства бажання перемогти все ж таки спонукає до збільшення піклування та підтримки.