Микола Сергієнко був активним учасником Майдану, тож 2014 року змушений був тікати з Горлівки, захопленої російськими посіпаками. Він повернувся до батьківської хати в селі Одрадівці Бахмутського району, розташованому тоді в сірій зоні. Було складно, але пан Микола розводив птицю і кіз, займався бджолярством – мав власну пасіку. І писав вірші про донецький степ, який надихав його все життя. «Долоні сонця», «Джерело істини», «Коло», «Аттіла, або Благовіст Любові» – всі ці поетичні збірки вийшли під псевдонімом Микола Джміль. Саме так і ми будемо його називати.
До збірки «Коло», яку Джміль презентував у Львові в 2015 році, увійшли зокрема вірші, написані в Одрадівці під обстрілами.
– Пам’ятаю, як російські найманці вгатили по селу в ніч на Новий 2015-й рік. Снаряди впали у п’ятдесяти метрах від нашого будинку, залишивши великі вирви. Всі вікна посікло – вони в нас вже були забиті деревиною через попередні обстріли. Ми ховалися в підвалі втрьох: дружина, я і мама, якій було за 90 років.
О, СТЕП ШИРОКИЙ, КРАЮ МІЙ, КРАЙ ПОЛИНОВИЙ, СИВОЧУБИЙ
Невдовзі поет поховав мати, а сам з дружиною залишався в Бахмутському районі до квітня 2022 року. Виїжджали чи не останніми. Люди поспіхом кидали домівки, на подвір’ях лишали собак, котів, кіз, курей, качок. Разом із дружиною Микола Джміль ходив по домівках, звільняючи тваринок з прив’язів, відчиняючи хвіртки. Багатьох врятувати не вдалося – знаходили їх вже мертвими в будках, розповідає чоловік.
– Їхали на старенькому «Ланосі», де пів багажника займає газова установка. У машині я, моя дружина Люба, двоє літніх сусідів, три кота та три собаки, речі на чотирьох людей. Їхали три з половиною доби. Один кіт дорогою втік, ще двох лишили доньці, а собаки – Робін, Роза, Герда – й досі з нами подорожують. Вони також за домом сумують, бо завжди були вільні, а тут без поводка не можна, – розказує пан Микола.
Рік подружжя прожило у Польщі, обидва знайшли роботу – працювали в торгівельному центрі. Утім згодом за порадою подруги поїхали до Швейцарії, де оселилися в хостелі для біженців.
ОРЛИНИЙ КЛЕКІТ, ГОЛОС ТВІЙ Я ЧУЮ В НЕБІ СРІБНОТРУБИЙ
– Ми живемо в хостелі з нашими, але в Швейцарії дуже багато біженців з усього світу. Тут гарна соціальна програма, безкоштовно навчають мові – це спеціально для українців, а так семестр навчання коштує до 1000 франків. Загалом, залежно від кантону, мови в Швейцарії чотири: швейцарська, німецька, італійська і французька. Хто в який кантон потрапив – мають вчити саме ту мову, яка тут рідна.
На одну людину в Швейцарії платять 400 франків, а якщо це родина, то кожен отримує по 350 франків. Однак у випадку Джміля він отримує 350, а його дружина – 250 франків.
– Я хоч і пенсійного віку, але пенсію не встиг оформити, бо працював у Горлівці, і всі мої документи залишалися там. Позаяк після 2014 року дорога туди мені була закрита, і я не зміг надати документи в паперовому вигляді. Тому тепер дружині не дораховують – такі правила.
Загалом, каже чоловік, Швейцарія йому подобається.
– Вона схожа на ту країну, якою я мріяв, щоб була Україна. Люди тут у духовному плані дуже просунуті. Скрізь ідеальний порядок – на вулиці, в будинках. Все працює як швейцарський годинник. У перший день, як приїхали, ми були у захваті від того, що з нами всі віталися – це перше, що мене здивувало.
Спочатку Джміль пов’язував це з тим, що він був одягнений у футболку з тризубом – гадав, що таким чином місцеві підтримують українців. Але з’ясувалося, що тут така традиція. Вітаються усі – навіть водій на перехресті, пропускаючи пішоходів, махає їм рукою, на переїзді машиніст киває на знак поваги.
ВЕЛИКИЙ СТЕП, БЕЗ МЕЖ ЗЕМЛЯ, ЗЕМЛЯ ДОРІДНА І БАГАТА
Попри те, що Швейцарія привітна до гостей, а рівень життя на високому рівні, бахмутянину тут не вистачає українських страв – сала чи ароматного меду з донецького різнотрав’я. Тим, хто їде з України, він обов’язково замовляє дрібку національних делікатесів.
– Мій товариш – командир військової розвідки – у жовтні повинен приїхати на лікування до Німеччини, і обіцяє заїхати до мене та привезти лиманського меду, – ділиться Джміль.
За його словами, чого найбільше бракує – це спілкування. Вдома він проводив «Заняття з духовності» – уроки любові та добра в місцевих школах, вишах, зокрема в Донецькому національному університеті. Перше таке заняття Микола Джміль провів у Зайцевській середній школі, де навчався й сам. Дуже переживав: як його зустрінуть діти, чи зрозуміють? Заспокоював себе: якщо бодай половина сприйме – вже буде добре, ба навіть якщо один – все одно того варте. Натомість заняття подеколи могло затягнутися на дві години замість однієї.
Практику таких уроків письменник відновив і за кордоном. Розпочав з містечка, де живе, а далі планує організовувати їх для українців і в інших містах Швейцарії.
– В українських школах чи вишах організувати дітей, студентство було простіше, ніж зібрати громаду – духовність мало цікавила людей, на жаль. Тут теж складно людей згуртувати, але ми це робимо. Спочатку презентував свої книги, а потім запровадив «Джмілини» – так ми називали читання по суботах тут у хостелі, у приміщенні для громадського спілкування.
ТУТ НАЙРОДЮЧУЩА ЗЕМЛЯ, ВСЬОМУ ЖИВОМУ РІДНА МАТИ
Щодо творчості, то хоча в Швейцарії красиво та безпечно, пану Миколі тут зовсім не пишеться.
– Немає натхнення, лише туга за рідним домом – Донеччиною. Вже третій рік повномасштабної, а я ще не прийшов до тями. Криза в творчості через те, що я все-таки далеко від Батьківщині, не задіяний в подіях, які там відбуваються. Сумую – кожен день сняться рідне село, будинок, Бахмут…
Микола Джміль з дружиною регулярно долучаються до національних місцевих свят, куди запрошують біженців. За словами письменника, на такі заходи вони завжди вдягають український стрій і багато розповідають про Україну та українців.
– Усім нам потрібна підтримка – солдатам, переселенцям, тим, хто щодня чує вибухи, і тим, хто далеко на чужині. Мене трішки заспокоює, що недарма я тут знаходжуся. Відчуваю, що моя мета – нести вогонь духовності до наших українців. Швейцарців не треба учити духовності, а в нас треба роздмухати той вогонь, щоб душі не тліли, а палали, сяяли сонцем. Оце моє завдання.