Анатолій Левченко – син українців, чию велику родину в радянські часи переселили до Казахстану. На режисера драми навчався в Київському національному університеті імені Карпенка-Карого, до якого вступив за два роки до проголошення незалежності України. Після отримання диплому майже випадково поїхав працювати до драмтеатру в Маріуполі. Молодому, яскравому, повному енергії та честолюбних прагнень режисеру навіть на думку не спадало, як важко втілюватимуться його модернові ідеї, та як через спротив і відвертий саботаж він буде протискувати в провінційно-розважальний репертуар тему української ідентичності.
ВІД КАЗАХСЬКОГО СТЕПУ ДО ПРИАЗОВСЬКОГО
Зачарування професією режисера у Анатолія почалося з захоплення ляльковим театром Сергія Образцова. Проте, щоб навчатися на лялькаря, не вистачило балів. Було кілька невдалих спроб вступу, а потім – армія. Там Левченко зустрів тезку, якого призвали з другого курсу університету імені Карпенка-Карого, і той покликав із собою до Києва, який дуже сподобався Анатолію красою і заможністю.
– Щоб мене зрозуміти, треба хоч трошки знати про моє казахстанське дитинство. 1 вересня 1976 року я пішов в перший клас, а наступного дня попрямував із мамою отримувати талони, завдяки яким ми мали на місяць 300 грамів вершкового масла, кусень господарчого мила і дитячі колготки. Тож уявіть собі мою реакцію, коли я побачив, що в Києві вільно продавалася варена ковбаса! – з посмішкою згадує той час Левченко.
Попри високий конкурс – п’ять людей на місце – Анатолію вдалося стати студентом університету імені Карпенка-Карого. Вступав він при Радянському Союзі, а закінчував навчання вже в незалежній Україні. Звичного розподілу молодих спеціалістів вже не було і хтось запропонував Анатолію зв’язатися з директором драмтеатру в Маріуполі. Так молодий режисер-постановник опинився в місті біля Азовського моря.
ТРИМАВ ОПТИМІЗМ
В драмтеатрі Анатолій Левченко створив 72 спектаклі, в більшості з них – не тільки в якості режисера, а й сценографа. А ще навчав акторській майстерності дітей і молодь в Першій Маріупольській театральній школі-студії, яку створив разом із художнім керівником маріупольського театру ляльок Іриною Руденко.
Глядачів приваблював свіжий, навіть революційний погляд на мистецтво молодого режисера. А ось з трупою було складніше. Актори (особливо маститі) не хотіли ніяких революцій, тож Левченко був вимушений пробиватися до зірок через ті ще терни. Сам він каже: «Мені було дуже важко. Тримав, мабуть, страшний оптимізм».
В лютому 2017 року його призначили на посаду головного режисера театру. Але внутрішнього тиску менше не стало. Особливо дратували колег постановки «Слава героям» за п’єсою українського драматурга Павла Ар’є, поетичні вистави «100 відтінків правди і любові» (засновані на поезіях Василя Стуса та Володимира Сосюри), «Якби зустрілися ми знову…» (за творами Тараса Шевченка). Вони добре сприймалися проукраїнською громадськістю міста й відверто ігнорувалися співробітниками театру (в тому числі його директором Володимиром Кожевниковим), які намагалися уникнути гострих тем і вважали, що роль театру – виключно розважати та дарувати насолоду.
ТЕ, ЩО МИ ЗРОБИЛИ – ФАНТАСТИКА!
2019 року в Анатолія Левченко вже не залишилося ілюзій. Тож він заснував новий театр, який став відомим як перший недержавний театр Донеччини Terra incognita. Його невеличку трупу спочатку складали актори драмтеатру, але директор Кожевников пригрозив їм звільненням, і вони пішли. Наступний склад Левченко набрав з молоді, яку навчав в театральній школі-студії.
– Історія не нова – педагог починає новий театр зі своїми колишніми учнями. 2021 року ми зробили неможливе. Влітку я орендував підвальне приміщення в 500 квадратних метрів під великим магазином у центрі міста. Там були тільки підлога та стіни, більше нічого. Менше ніж за пів року ми зробили ремонт – я особисто вклав біля 500 тисяч гривень – та вже 1 жовтня відкрили свій перший театральний сезон. І за три місяці ми майже вийшли в нуль. Для Маріуполя це було фантастикою! Я й сам не вірив, що таке можливо. Бо у нас було лише 50 глядацьких місць і тільки одна комедія в репертуарі. Все решта – постановки екзистенційно-філософського напрямку.
За два з половиною сезони Левченко з трупою в дев’ять осіб (які до того ж десь навчалися чи працювали) зміг поставити 16 спектаклів і з’їздити на два фестивалі. Такого щастя – величезного успіху і свободи творчості – колишні колеги йому не пробачили. В цьому режисер пересвідчився на самому початку повномасштабної війни.
«ЗБИРАЙСЯ, НАЦИСТ, ПОЇХАЛИ!»
На 25 лютого 2022 року театр Terra incognita запланував прем’єрний показ вистави «Бачиш світло в кінці тунелю?» за п’єсою Неди Нежданої «Той, що відчиняє двері». Але за день до прем’єри РФ відчинила двері до пекла. Вогонь того пекла не оминув родину режисера Левченка. Він із дружиною, 90-річною тещею і 20-річним сином (невербальним аутистом) сиділи під бомбами в своїй квартирі на сьомому поверсі без води, електрики, газу та зв’язку. Бо про яке сховище могла бути мова, коли стареньку без ліфта не спустити униз, а син взагалі не може знаходитися в замкнутому просторі?
Мама дружини, яка досі пам’ятала жахіття Другої світової війни, після початку російського вторгнення припинила розмовляти і день за днем потихеньку згасала. Другого квітня жінка померла і родина поховала її у квітнику біля під’їзду.
З кожним днем в місті залишалось все менше території, неокупованої росіянами. Анатолій знайшов машину вивезти родину до вільної України, знайшов і бензин, залишалося тільки пройти фільтрацію. Але виявилося, що режисер перебував у списках «неблагонадійних» – на нього написав донос колишній колега з драмтеатру.
За ним прийшли, коли дружини не було вдома. Приставили пістолет: «Збирайся, наволоч, нацист, поїхали!». Анатолій ледь умовив покликати сусідку, щоб не лишати сина самого в квартирі.
Декілька годин Левченка протримали в Маріуполі, а ввечері він вже був в сумнозвісній донецькій «Ізоляції». Перебував там місяць, поки не пред’явили звинувачення по трьом статтям – порушення ненависті та ворожнечі й публічні заклики до екстремістської та терористичної діяльності. Особливе обурення викликала у слідчих постановка «Слава героям». В сукупності режисеру «світило» до 9 років.
Левченка перевели до СІЗО, де він відсидів майже десять місяців, потім відпустили під підписку про невиїзд. За першої ж нагоди й за допомоги небайдужих людей, зокрема з Центра прав людини ZMINA, родина Анатолія через територію РФ вибралася до Сум. Далі опинилися в Кропивницькому, а за рік переїхали до Києва, де почався новий етап життя режисера Анатолія Левченка.
СВІТЛО В КІНЦІ ТУНЕЛЮ
Мудрі люди стверджують, що в житті не буває нічого випадкового. Мабуть, це й про те, як Анатолію несподівано пощастило домовитися з незнайомим канадсько-українським художником про оренду приміщення в старовинному київському будиночку. За доволі стислий термін режисер зміг відновити театр Terra incognita – залучивши нових акторів, бо частина колишніх виїхала за кордон або знаходилася в інших містах.
До речі, саме у Києві відбулася прем’єра «Бачиш світло в кінці тунелю?», якій в Маріуполі завадила війна. Причому не будь-де, а на сцені театру імені Леся Курбаса, за повної зали й присутності преси.
Але не треба думати, що столичні колеги охоче відкривають свої двері для маріупольців. Більшість готова на це тільки за гроші, яких в театрі біженців обмаль. Проте Левченко навіть не думає відступати від своїх намірів.
– Зараз у нас в трупі 13 людей, всі – молодь, за виключенням Євгена Сосновського та заслуженого артиста України Анатолія Шевченка, з яким ми працюємо методом репетиційних сесій. Я дуже люблю своїх дівчат і хлопців, ми – сім’я, але з усіх три шкури деру, бо наступного року ми повинні вийти на 15 спектаклів, а за три роки повністю відновити репертуар. Я мрію про професійний театр, що представлятиме маріупольську культуру в рідкісному екзистенційно-філософському жанрі. Хочу створити театр роздумів – як казав Курбас, парламент і храм одночасно.
Анатолій Левченко з однодумцями вже відновили декілька маріупольських вистав, були на гастролях у Луцьку, наступними, можливо, будуть театральні підмостки Одеси. Режисер невтомно шукає можливості для розвитку театру та його матеріальної бази, подає для цього багато проєктів на отримання грантів. З вже реалізованих – сценарій «Мнемонік з Маріуполя» про особисто побачене та пережите в ув’язненні. А зараз Левченко пише документальну повість «Театр Маріуполя – театр війни», яка відкриє світу багато несподіваного.