Юлія Селіванова переїжджала вже кілька разів: 2014 року – з Донецька до Полтави, а потім до Слов’янська. 2022-го – знову до Полтави, а згодом до Харкова. Вона знає, як швидко зібрати речі й самій внутрішньо зібратися, але попри цей досвід сумує, що не вистачає своїх людей поруч.
У Полтаві, куди Юлія, як і 2014-го, виїхала до подруги, вона певний час не працювала. Усе її швейне обладнання – ножиці, швейні машинки, оверлок – залишилося у Слов’янську.
– Я ходила вулицями Полтави і щось хотіла робити, але з собою не було інструментів. А віддати 300 гривень за одні ножиці – це було дорого, тим більше вдома лежало їх кілька штук, – говорить жінка.
Одного дня їй подзвонили знайомі знайомих, які їхали машиною зі сходу, і запропонували вивезти її речі. Треба було або погоджуватися та надсилати ключі поштою, або ні.
– У мене була лише година на обдумування – і я вирішила забрати все своє майно. Якщо вперше, вісім років тому, було дуже важко емоційно ухвалити рішення про виїзд, то тепер я вже знала, що робити.
Так машинки та усе необхідне для шиття обладнання приїхало до Полтави. Юлії запропонували облаштувати швейну майстерню у місцевому ліцеї, де на той момент був шелтер для переселенців. Так підприємниця поступово поверталася до роботи.
– До мене почали звертатися мої колишні клієнти – були замовлення зі Слов’янська, інших міст Донеччини. Я відшивала брендований одяг, створювала сорочки з вишивкою. Це дуже підтримало мене у важкі моменти, коли поряд не було рідних, і потрібно було зайняти руки і голову.
Втім, коли здається, що все починає налагоджуватися, життя постійно підкидає нові виклики. Так Юлія отримала повідомлення, що за кілька днів має звільнити робоче приміщення. Їй знову довелося переїжджати – тепер до Харкова.
Тут вона зустріла знайомих підприємців із Донеччини, які запросили її проводити майстер-класи для жінок у проєкті громадської організації «Грін-Ландія». Це простори, які працюють у понад 10-ти громадах Харківщини і допомагають жінкам під час війни адаптуватися та отримати нові навички. І тепер майстриня проводить арт-терапевтичні заняття та курси з витинанки, вибійки, пошиття простих виробів – екоторбинок, сумочок, постільної білизни. Ці творчі заняття є водночас і терапевтичними, адже допомагають учасницям відволіктися від щоденних турбот та тривожних думок.
– Після кожного заняття до мене підходять жінки та діляться своїми враженнями. У такі моменти я наче отримую порцію натхнення, щоб продовжувати жити. Щоразу я дивуюся, які талановиті та незламні наші жінки. Якось на заняття прийшла 86-річна жінка, яка погано бачить, однак дуже майстерно вправлялася з голкою та ниткою – у неї виходили чудові прикраси.
Між іншим, Юлія продовжує шити на замовлення. Нещодавно чоловік зі Слов’янська замовив сорочку, яка поїхала до Нової Зеландії. Одна жінка захотіла велику скатертину, яка відправилася до Америки. Звертаються з проханнями вишити фартухи для пекарні, шеврони. Все це Юлія робить на сучасному вишивальному обладнанні, яке отримала вже під час війни за грантами від міжнародних організацій.
Справжня її любов – то вишивка ручної роботи, любов до якої у неї з дитинства, ще з Донецька.
– Вишиванню навчилася від мами – я зростала у спільноті тих, хто любив вишивати. Згодом я й сама багато вчилася, отримала звання Народної майстрині з ручної вишивки. Якщо я беруся за індивідуальне замовлення, то маю більше дізнатися про людину, для якої ця річ, про її життя, оточення. Бо вірю, що вишиті речі оберігають, адже можна закодувати у вишивку різні символи, які допомагатимуть людині в житті.
Наразі Юлія працює зі спеціалістом, який допомагає розвивати її власний бренд онлайн, аби зберегтися на плаву навіть за умови переїзду на нове місце. Їй важливо, щоб клієнти знали її через соцмережі, а отже – могли замовити у неї речі та допомогти у такий спосіб продовжувати жити, сплачувати податки й мріяти про зустрічі зі своїми людьми.