Маріупольчанка Світлана Федоровська з династії азовстальців. Любила свою роботу, ростила з чоловіком сина, обожнювала рідне місто, шанувала країну. Опинившись за кордоном, вона відчула, як багато залежить від дій або бездіяльності кожного. На четвертому році життя у Польщі, маючи певний досвід побутового виживання та громадської активності, знайшовши друзів і однодумців серед українців та поляків, сльозами вимиваючи гіркоту від провокацій деяких маргіналів, молода жінка впевнена в одному: «Щоб виграти війну, маємо дружити».

Вперше Світлана поїхала до Польщі 2016 року – у «розвідку», бо після двомісячного панування в Маріуполі так званої «днр» у неї не було впевненості, що незвані гості не повернуться. Їй не сподобалося, тож рідні почули вердикт: «Більше ніколи й нікуди не поїду»

Через шість років потому, напередодні повномасштабного вторгнення Світлана з сином Мироном сіла в поїзд, щоб супроводити невістку з малою дитинкою до Львова. А повернутися вже не змогла – після 24 лютого дістатися до Маріуполя було неможливо через підрив мосту у Волновасі.

Наляканий син безперервно вмовляв: «Давай в Польщу! Тільки не вертатись! Я не можу, я боюся!». Тож наступного дня рушили в довгу дорогу до містечка Леґніца Нижньосілезького воєводства, де вже давно жила мама Світлани. Зрештою до рідні їх довіз із Катовіце молодий поляк, шеф знайомих українців.

– Він гнав шість годин на дуже великій швидкості, – розповідає Світлана. – Нас зустрічали мама з братом. Ми обіймалися та плакали. І той поляк, дивлячись на нас, теж заплакав. Мама йому намагалася дати гроші за паливо, але він відмовився.

«ВВАЖАЛА, ЩО ІНШИМ ПОТРІБНІШЕ»

Перші місяці перебування в Польщі Світлана багато плакала, майже нічого не їла та цілодобово сиділа в інтернеті, відстежуючи в чатах інформацію про Маріуполь і підказуючи рідним та знайомим маршрути евакуації. Завдяки отриманій підказці врятувалася її сестра, яка змогла вийти з міста, а потім через Росію та Литву потрапити до Польщі.

Період душевного пекла та зависання у маріупольський біді міг тривати ще довго, якби не потреба заробляти на життя. Адже жінка свідомо відмовилася від біженських благ.

– Було житло якесь безкоштовне, але ми нічим не скористалися. Навіть допомогу на дитину не брала, бо соромно. Думала, іншим потрібніше. Ми ж тут не самі, а з мамою, а є люди, які приїхали в нікуди.

Найшвидший спосіб швидко стати на ноги – піти працювати на один з німецьких автомобільних заводів. Платять там непогано, але умови праці жахливі. Заробляючи так три роки, Світлана довела себе майже до нервового зриву.

– Там до людей дуже погано ставляться, і до українців, і до поляків – дешева робоча сила. До такого я не звикла, бо вільна людина. А тут від дзвінка до дзвінка  головою не повернути.

Вона звільнилася у квітні. Але спочатку скористалася можливістю, яку надавала фундація, що допомагала іноземцям інтегруватися в польське суспільство – пройшла навчання на курсах садівництва.

– Мені це дуже цікаво, бо дома ми мали великий город, сад, я мріяла про екофермерство. Було важко працювати на заводі й паралельно навчатися – після нічної зміни сідала на  велосипед і летіла на курси. Але це був мій шанс жити тим життям, якого я прагнула, і я ним скористалася.

По закінченню курсів Світлана отримала практику, що тривала усе літо. Жінка каже, що саме тоді нарешті прийшла до тями і згадала, що вона людина. Почала активно спілкуватися та більш впевнено розмовляти польською мовою. Нове дихання отримала й громадська діяльність, якою Світлана займалася з перших днів у Польщі.

ЯК ЗМІНЮЄТЬСЯ УКРАЇНСЬКЕ СЕРЕДОВИЩЕ

Ще на початку вторгнення вона відгукнулася на заклик заступника командира полку «Азов» Святослава Паламара інформувати світ про «Азовсталь». Потім почала організовувати акції на підтримку українських військовополонених. Збираючи донати на ЗСУ, знайшла багато  однодумців серед українців і поляків.

Про співвітчизників Світлана говорить з гордістю. Більшість із тих, кого вона знає, змогли з нуля відбудувати собі нове, доволі заможне життя, вивчили польську мову, хтось відкрив бізнес, а дехто навіть придбав автомобіль чи квартиру. При цьому не забуваючи брати участь у зборах на армію – Світлана знайома з родиною, яка пожертвувала на ЗСУ навіть заощадження на навчання дитини.

На жаль, останнім часом значна частина українців воліє менше згадувати про війну. Інтегрувавшись в польське суспільство, люди прагнуть в ньому розчинитися і жити своє найкраще життя. А підлітки перестають брати участь у проукраїнських акціях через тиск зі сторони польських однолітків. Антиукраїнська хвиля, яку розганяють популістські політики та російські боти у соцмережах, насамперед впливає на молодь. Надивившись Тік-Току, молоді поляки з ентузіазмом тролять українців. Іноді справа доходить до бійок і відкритого цькування, яке пережив і син Світлани Мирон. Він дуже добре інтегрувався у польське середовище, швидко вивчив польську мову, розмовляв без акценту. Хлопець довго приховував цькування від родини, а якось не витримав і побився з поляком, який його провокував.

ПОЛЯКИ, ЯКІ З НАМИ

За спостереженнями Світлани, незадоволені присутністю українців у Польщі насамперед маргінали та люди з низьким достатком, в тому числі пенсіонери. Багатьом із них жити насправді нелегко, їм здається, що всі проблеми через українських біженців. Якби вони цікавилися реальними цифрами, то знали б, що, саме завдяки українцям рівень ВВП Польщі в минулому році збільшився на 2,7%, значно перевищивши витрати на допомогу.

– Натомість більшість з мого оточення – це інтелігенція: музиканти, письменники, депутати, лідери громадської думки. Вони всі дуже сильно за Україну, не підтримують риторику президента Навроцького та штучне роздмухування емоцій навколо Волині. Так вийшло, що в їхнє коло я, проста роботяга, потрапила через війну. Саме вони – основні учасники всіх наших проукраїнських акцій. Допомагають фронту, багато хто з 2014 року. Збирають гроші, закупають для підрозділів  спальники, їжу, ліки, турнікети.

В числі таких людей дуже відомий у Польщі історик і колишній дисидент Гжегож Маєвський, депутат і викладач Павел Фрост – людина легендарна, всі справи робить прикутим до інвалідного візочка, музикант-лірник Пшемислав Квітковський, який більше десяти років підтримує наше військо і навіть їздить на передову. Дует пана Пшемислава з українською бандуристкою Наталією Бернадською на одному з благодійних концертів зібрав 8 тисяч злотих, яких вистачило на придбання автомобіля та тепловізора. А найдорожчий для Світлани друг – це Адам Вевюрка, який недавно пішов з життя. Знайомлячись, пан Адам завжди казав: «Я українець, який ніколи не жив в Україні». На різдвяні свята до нього мали приїхати четверо українських ветеранів, і він дуже цьому радів.

Спілкуючись зі Світланою Федоровською, я відчувала, що вона всім серцем прагне донести до співвітчизників в Україні декілька важливих моментів. Перший – українці в Польщі  роблять все можливе для підтримки батьківщини. Друге – більшість поляків для нас друзі. І третє, найголовніше – які б не були між нами суперечки та розбіжності, ми повинні зосередитись на тому, що нас об’єднує. Бо «щоб виграти цю війну, ми повинні дружити».