Створити щось своє, коли немає ані досвіду, ані належних ресурсів – це про сім’ю Штангєєвих із Сіверськодонецька. Після втечі на Вінниччину родина не лише облаштувала побут у сільському будинку без зручностей, а й змогла з нуля збудувати невелику птахоферму «для себе», а потім отримати кілька грантів і перетворити вимушене переселення на можливість почати власну справу.

До повномасштабного вторгнення Наталія Штангєєва разом із чоловіком та двома дітьми жили собі в  Сіверськодонецьку. 37-річна жінка, працюючи як підприємниця, надавала консультативні та логістичні послуги, її чоловік був водієм фури.

Свою домівку вони покинули 5 березня 2022 року.

– 2014 року на обстріли я казала дітям, що то грім. Вони були маленькими, цього вистачало, щоб їх заспокоїти, – згадує Наталія. – Коли прийшла велика війна, доньці вже було 15, синові 11, казки про непогоду не спрацювали б. Діти були налякані, їх треба було рятувати.

Хоча Наталію з дітьми чекали в Польщі, вона не наважилась розділити родину і вирішила залишитися в Україні. Як і більшість, розраховувала, що скоро повернеться додому.

ХАТКА-РУКАВИЧКА

Три дні вони їхали до Вінниці. Вільну хату знайшли в селі Сапіжанці Жмеринського району. Родина, яка все життя жила в квартирі, опинилася в будинку, де не було жодних зручностей: село без газу, вода з колодязя, опалення пічне, туалет на вулиці.

Так і стали жити 11 людей у тій хаті: Наталя з чоловіком та двома дітьми, кума з двома дітьми, батьки та бабуся з дідусем.

– Місцеві селяни нам дуже допомагали: приносили молоко, картоплю, яблука, іншу городину. Навесні навіть город невеличкий засадили: огірки, кабачки та що помістилось на клаптику, де дозволили посадити.

У листопаді 2022 року в тому ж селі Штангєєвим вдалося знайти окремий будинок і переїхати вже своєю родиною, восьмеро людей. Саме необхідність забезпечувати стільки ротів стала поштовхом для створення невеликої птахоферми.

ФЕРМА «НАОСЛІП»: ТРЕНУВАННЯ НА КУРЧАТАХ

– До найближчого магазину – 35 кілометрів по бездоріжжю. Коли раз на тиждень їхали на закупи, то купували по шість лотків яєць, відразу декілька кілограмів м’яса. Тож вирішили завести курей, щоб хоча б мати свої свіжі яйця, – розповідає Наталія про початок власної справи.

Не маючи жодного досвіду у сільському господарстві, Штангєєви купили спочатку 10 курей, які виявилися старими та згодом померли через свій вік. Довелося зайнятися самоосвітою. В інтернеті Наталія знайшла онлайн-курси з птахівництва та консультантку, яка навчалася в профільному інституті. А вже тоді попросила в знайомого інкубатор і замовила з Угорщини яйця, щоб виводити курчат.

– Відключення світла почалися саме тоді, коли ми чаклували над тими яйцями. Довелося придбати генератор, аби підтримувати температуру в інкубаторі та дочекатися курчат.

Коли вдалося, вирішили вирощувати курей ще й на м’ясо. Перші бройлери також з угорських яєць вижили та дуже швидко виросли – раділа Наталія разом з усією родиною.

ШАНС НА СТАБІЛЬНІСТЬ

У жовтні 2024 року чоловік Наталії був мобілізований на фронт. Воював на Донеччині у десантно-штурмових військах. Господарство лишилося на Наталії, щастя, що встигли побудувати усі необхідні приміщення для птиці – сараї та курники.

Для розвитку бізнесу жінка активно залучала грантові кошти. Ще 2023 року завдяки підтримці Міжнародної організації з міграції родина придбала перший брудер –  спеціально облаштований термобокс для курчат на перші тижні їхнього життя. Наступним став грант на 140 тисяч гривень від держави за програмою «єРобота». Його Наталія Штангєєва  отримала як ФОП з умовою працевлаштування одного найманого працівника. Таким працівником стала мама Наталії, а гроші витратили на обладнання.

Грант від Харківської ГО «Український професійний розвиток» склав близько 70 тисяч гривень. Це були гроші на будівництво нового курника для бройлерів. Вистачило на фундамент та обшивку, довелося докладати майже вдвічі більше власних заощаджень.

За 150 тисяч гривень від Сіверськодонецької МВА придбали обладнання для кормів. Таким чином родина створила повноцінний цикл вирощування птахів, що дозволило розширити виробництво та вийти на стабільні обсяги.

ЯК З’ЯВИЛИСЯ ПЕРШІ ЗАМОВЛЕННЯ

Після перших інкубацій Штангєєви отримали більше птахів, ніж потрібно для власного вжитку. Надлишок м’яса спробували продавати – і справа пішла. Спочатку це були поодинокі продажі знайомим у селі, але дуже швидко інформація поширилася далі.

Перші покупці оцінили якість курятини – натуральне годування, відсутність хімічних добавок, смак кращий за масове фабричне м’ясо. Згодом замовлення почали надходити не лише з Сапіжанки, а й із сусідніх громад.

До свіжого м’яса поступово додалися копченості. Ще до війни родина мала маленьку домашню коптильню: чоловік любив експериментувати з рибою та м’ясом. Тож родина вирішила коптити курятину – для себе, на фронт і на продаж.

– Кожного місяця точно, а може – й раз на два тижні, – каже Наталія про регулярні передачі копченостей військовим.

Стабільний попит також формували давні знайомі, які роз’їхались по різних містах. Першими надлишками Штангєєви пригощали їх безоплатно – то шматок копченої курки передадуть, то свіжий бройлер поїде посилкою як гостинець. А згодом люди почали просити відправити ще – але вже за гроші. З кожним місяцем з’являлися нові постійні клієнти, а про копченості родини переселенців почали говорити як про якісний домашній продукт.

«ЦЕ НЕ БІЗНЕС МРІЇ, ЦЕ ЖИТТЯ»

Наприкінці листопада 2025 року чоловік Наталії був звільнений з лав ЗСУ та долучився до сімейної справи. За цей час родина виросла: у подружжя народилась донька, їй вже 7 місяців, старша донька поїхала вчитись до Тульчинського коледжу, там же й вчиться син.

Пташина ферма – це щоденна нелегка фізична праця, з ранку до пізньої ночі, і так по колу. Часу на «відпочити» практично немає. Але є розуміння, що ця справа дозволяє триматися на плаву.

Питання про майбутнє для родини залишається непростим. Додому на українську Луганщину дуже хочеться повернутись. Але при цьому родина усвідомлює, наскільки кепські справи в розбитому Сіверськодонецьку. Те життя, яке було, повернути неможливо. Але й відпустити його теж важко.

Тому зараз родина живе так, як навчила війна – одним днем. Не будують далеких планів, не беруться прогнозувати, де будуть через рік чи два. Є ферма, є робота, є діти, є будинок, у якому вони живуть, доки не повернулися господарі. І коли настане час остаточно вирішувати – повернутися  на Луганщину чи залишитися на Вінниччині – вони вирішать. Але не зараз.