Школярі Єгор та Гнат Золотухіни найближчим часом мають урочисто отримати Орден «За мужність» ІІІ ступеню, яким їх батько Олександр нагороджений посмертно. У перші дні повномасштабного вторгнення, не маючи військового досвіду чи відповідної освіти, Олександр пішов до військкомату, а на початку цього року загинув на рідній Донеччині, на підступах до Бахмуту.
ОКУПАЦІЯ – ПОЗИЦІЯ — СТОЛИЦЯ
Родина Золотухіних рік прожила в окупованому Донецьку – сподівалися, що місто скоро звільнять, та й важко було наважитися з немовлям на руках їхати у невідомість. Але перебувати там, маючи патріотичну позицію, було небезпечно.
– Старший син пішов у другий клас до донецької школи, – згадує Тетяна. – Там, чесно кажучи, все було не так. В класі почали змінюватися вчителя, бо колишні майже усі виїхали. Програму підкорегували під пропаганду, наприклад, запровадили першим уроком у понеділок «політінформацію». Але це ж зовсім діти, яким і так вистачає страшного навколо, яка політінформація може бути? Тому я сказала одній з чергових вчительок: вважайте, що перший урок у понеділок ми «проспали». Так, кожен понеділок…
Тетяна згадує, як батьки підсвідомо «промацували» один одного: чекаючи на дитину після уроків, можна було побачити «свого» – хто не підтримує розмов про «укропів», що бомблять Донбас.
– Синові дали завдання написати твір-лист до російського хлопчика про свою Батьківщину, щоб запросити його в гості. Я зателефонувала вчительці і сказала, що син не писатиме цього твору – бо навряд чи їй сподобається написане. Звісно, про Батьківщину діти з батьками писатимуть, відштовхуючись від своїх поглядів. А ці зошити розкладуть потім на дві стопочки й до нас прийде дядя з автоматом. Адже школа теж стала інструментом виявлення нелояльних.
Олександр поїхав з окупації першим. Влаштувався у Києві на виробництві, жив у будівельному вагончику, поки не заробив гроші на першу кімнату, куди можна було перевезти дружину та синів.
– Це була важка і водночас смішна історія. Кімнату ми зняли у місцевого алкоголіка, який крав нашу їжу, – розповідає Тетяна вже без образ, але з ноткою суму. – І при тому не забував щоразу казати нам, що ми – «донецьке бидло», яке понаїхало та винне у війні.
Перший рік було важко, бо працював тільки чоловік. Але життя потихеньку налагоджувалося: Олександр отримав невелике підвищення на роботі, Тетяна знайшла собі заняття по душі – допомагала по господарству кільком родинам. Нарешті сім’я орендувала окрему квартиру. Діти пішли до школи та садочка, з’явилися нові захоплення – родина дуже любила ходити в театр і на концерти. Вдома часто збиралися друзі, бо Олександр був, як то кажуть, душею компанії. Здавалося б, столиця прийняла своїх нових мешканців – як рідних…
МОРАЛЬНО БУЛИ ГОТОВІ
Тетяна розповідає, що у Сашка завжди була позиція: своє треба захищати. І чоловік почувався винним через те, що 2014-го не він окупантів вигнав з власного будинку, а їх примусили бігти звідти.
– Тож він казав: знову відсиджуватися чи кудись бігти я не буду. Піду захищати. Тому ми морально були готові, – каже жінка.Коли почалося вторгнення, Сашко пішов до військкомату і записався до лав тероборони.
– Він забіг додому, я швидко зібрала рюкзак з речами і хотіла налити у термокухоль чай. Але він схопив рюкзак і побіг. Я тільки побачила дверцята ліфта, що зачиняються. Стою біля ліфта і думаю: це ж я чоловіка на війну провела, виходить…
Разом з такими ж як він, вчорашніми цивільними, Олександр на ходу навчався поводитися зі зброєю, стояв у засідках, копав окопи навколо Києва.
– Пам’ятаю фотку, де він у своїй куртці зі світловідбивними стрічками. Я йому кажу: ти хоча б замалюй їх якимось маркером, бо тебе ж видно! Це виглядало навіть трохи безглуздо, але попри все вони виконали тоді свою функцію.
Тетяна хотіла залишатися у місті, бо думала: якщо з чоловіком щось трапиться, вона єдина, хто може допомогти. Усім казала, жартуючи: чоловік пішов на війну без ключів, куди йому повертатися, якщо ми поїдемо? Але коли прилетіло майже поруч з їхнім будинком, вона разом з дітьми вирішила виїхати на два місяці на Закарпаття.
А Олександрів підрозділ вже доєднали до ЗСУ і відправили воювати: його перший вихід на бойові припав на день народження – 4 червня 2022 року. Хлопці були у Миколаєві, потім просувалися Херсонщиною, звільнюючи село за селом. З одного з таких сіл Олександр привіз подарунок, який тепер голосно цвірінькає за спиною у Тетяни.
– В розбитому будинку знайшли папугу, звичайного «хвилястика». Тоді до військових виходило багато тварин, які голодували без хазяїв – пси, коти, корови. Хлопці часто брали до себе, передавали додому пухнастих друзів. А Сашко «виділився» – забрав папугу. Це було взагалі диво, що птаха вижила, бо чотири місяці вона з ним їздила по окопах, по підвалах. Через стрес, мабуть, не літає. То я сміюся: мій старий папуга – бойовий десант, а цей – знатний піхотинець!
БЕЗ ТАТА
Про те, що Олександр загинув біля Бахмута, Тетяна дізналася від побратимів чоловіка. Старший син, побачивши гостей у формі, одразу зрозумів, навіщо вони прийшли.
– Сашко приїздив до нас на початку січня, якраз десь тижні за три до загибелі. Це добре, що у нас залишились про нього свіжі спогади, – каже Тетяна. – Побратими розповіли, що треба було кілька людей на підкріплення під Бахмут. Там вже була страшна м’ясорубка, ніхто туди не хотів, бо з великою долею вірогідності це – дорога в один кінець. То Сашко сказав: якщо ніхто не хоче, я поїду, ну треба ж комусь їхати.
Тіло Олександра кремували. Тетяна спочатку хотіла колись повернути прах на Донеччину. Але потім вирішила, що краще залишити у Києві.
– На Лісовому кладовищі на Троєщині є повноцінний пам’ятник з прапором. Для мене це було принципово, щоб він був під прапором похований. Тому зараз так трохи жартуємо: у нас тепер є свій рідний метр землі в Києві, – каже Тетяна, яка після пережитої трагедії намагається підтримувати синів.
Хлопці важко пережили втрату батька, тому спочатку до ідеї вшанування його пам’яті та вручення Ордену у школі поставилися негативно. Але потім зрозуміли: саме такі події мають нагадувати усім українцям, що війна не десь далеко і може торкнутися кожного.
– Сашко, як і всі полеглі в бою Воїни, завжди з нами крізь простір та час, в кожній думці й кожній дії! Маємо жити та виховувати наступне покоління так, щоб нашим загиблим захисникам було не соромно за нас, щоб десь там в них був привід нами пишатись так, як ми пишаємось ними.
Тетяну підтримує допомога військовим: разом з іншими волонтерами вона плете сітки для різних підрозділів. Між підготовкою до ЗНО їй допомагає старший син. У 17-річного Єгора багато планів на майбутнє, але поки він не вирішив, ким конкретно хоче стати. Думав про IT-сферу, але протестував свої сили у профорієнтаційному таборі від БФ «Діти героїв», який опікується родиною, і вчасно зрозумів, що то не його. У родині вважають, що це й добре: хлопець має змогу пробувати різну діяльність, можливо, й творчу, бо давно захоплюється музикою.
– Взагалі, мій музичний смак схожий з батьковим, – каже Єгор. – Я ходжу на ті ж концерти, на які ходив батько, слухаю ті ж пісні. Тож без нього я був би не я – це точно… Є кілька пісень, які в мене тепер асоціюються з батьком. Наприклад, коли я почув на YouTube пісню «Хто я?» українського гурту «ТОЛ», подумав – щось знайоме. А мама нагадала, що тато дуже любив цей гурт. Коли він робив домашні справи, то вмикав на колонках музику і я часто чув саме цю пісню.
11-річний п’ятикласник Гнат цьогоріч вже навчається у звичайній школі, бо перші класи мав відвідувати спеціальну – щоб підтягнути мовленнєві навички, з якими були проблеми через стрес та тривожність у перші роки життя. Хлопця добре сприйняв колектив, він любить грати у комп’ютерні ігри й вже знайшов друзів.
– Якби я розробляв персонажа комп’ютерної гри, він був би схожий на мого тата. Тато був військовим і мав такі якості, як доброта, хоробрість, витривалість, гідність та вірність. Мій герой обов’язково переможе всіх ворогів та врятує світ.