Протягом листопада у центральних та західних областях України відбулись покази документального фільму «З 2014: жіночі історії Донеччини». У фільмі чотири різних жінки – з різним досвідом, різного віку, професій та соціального статусу – розповідають історію, яка їх об’єднує. Історію про окупацію та звільнення Краматорська у 2014 році. Як це, коли твій державний прапор стає забороненим? Як це, коли біля твого дому блокпост ворожої армії, а дітей і далі треба возити в школу? Як це, коли місто звільнене і знову не страшно виходити на вулицю?..

Героїні розповідають про те, як 2014 року усе радикально змінилося для них особисто і для країни в цілому. І як вони своєю щоденною працею наближають перемогу у війні, що триває вже понад десять років.

– Я з Донецька, і після перегляду я перманентно відчуваю, що мені хочеться додому. Це відчуття одночасно і зменшується, і збільшується. Тому що я наче наближаюся до нього, і водночас усвідомлюю, наскільки я далека від того, щоб повернутися додому. Весь цей час я мовчала, майже ні з ким не обговорювала, тому що не було людей, які б зрозуміли. Бо це важко зрозуміти, коли цього не проживаєш. Зараз стає більше людей, які проходять через усвідомлення, що вони не повернуться додому. Про це стали частіше говорити. І я одночасно рада цьому й не рада, тому що нас все більшає та більшає, – ділиться своїми відчуттями донеччанка, яка вже понад десять років живе в Одесі.

Документальний фільм режисерки Ольги Поворозник створений на основі усних історій проєкту «Хранительки пам’яті: досвід українських жінок на Донеччині у XX-XXI столітті», які зібрала команда громадської організації «Пост Беллум Україна».

Директорка «Пост Беллум Україна» Євгенія Нестерович каже, що ідея проєкту зʼявилася 2023 року під час однієї з поїздок до Краматорська разом з українськими митцями.

– Я до того не була ані на Донеччині, ані на Луганщині. І була дуже здивована, що Краматорськ виявився не індустріальним містом за своїм духом, а дуже добре мені знайомим повітовим містечком, де люди будують міцну спільноту, де люди самозарадні. Також в цій поїздці я дізналася, як багато там було різноманітних громадських ініціатив, особливо з 2014-го до 2022-го, і які вони були круті.

За словами Євгенії, так і виникла ідея через усну історію дослідити регіон та розказати про нього назовні саме через призму жіночого досвіду. Бо одна справа, коли ти займаєшся громадським активізмом, чи йдеш у міську раду самовисуванкою у місті-мільйоннику, та інша справа, коли ти це робиш у в маленькому місті.

– Нам було важливо показати, що ця доглядова робота – робота турботи, яку роблять жінки в кризові періоди, вона нами як спільнотою дуже часто невидима. Ми не думаємо про те, хто доглядає старих і немічних, малих і безпорадних, допоки є кому їх доглядати. І жінки в нашій добірці майже всі мають своїх підопічних. І багато з них ще також мають додаткове навантаження у вигляді притулку для тварин, притулку для евакуйованих з окупованих територій, воєнних підрозділів, які вони взувають, вдягають. Це така тиха праця, яка невидима до тих пір, поки хтось її робить.

Команда проєкту під час розмов зі свідчинями детально розпитувала їх про їхнє життя та життя родини, чим вони займались та як виживали у кризові часи.

– Дуже правильно сказала Олена Стяжкіна, що всі історії сучасних українок – вони ніби відлуння історії українок з попередніх поколінь, які вивозили на собі післявоєнну кризу, голод, після розвалу Радянського Союзу – безробіття, економічний колапс. І це допомагає вірити в те, що якщо ми пройшли це вже стільки разів, то обовʼязково пройдемо ще раз.

В межах проєкту було зібрано 27 інтерв’ю у жінок від 40 до 70 років. З цих історій, окрім документального фільму, створили вуличну виставку «Краматорськ – місто на лінії фронту. Голоси українських жінок».

Також ці записи є задокументованими в архіві та будуть надаватися за запитом усім зацікавленим. Але онлайн нічого оприлюднено не буде, з метою запобігання використання матеріалів у цілях пропаганди. В планах команди є запропонувати ці матеріали для написання наукових робіт студентам Українського католицького університету у Львові.

– Я сподіваюсь, що інтерв’ю зацікавлять інших дослідниць та дослідників історії, бо вони можуть бути використані для багатьох напрямів. І ми будемо працювати над тим, щоб про цю колекцію дізналися якомога більше науковців.

Євгенія каже, що з усіх продуктів, створених в межах проєкту «Хранительки памʼяті», спеціально для закордону створювалася лише виставка. Проте коли почали працювати над фільмом, команда зрозуміла, що це гарна нагода ще раз нагадати європейцям, що війна триває з 2014 року.

– Всі ці люди живуть на війні з 2014 року. І важливо розуміти, що вони не здалися. Бачите, це дуже прості, не обтяжені якимись повноваженнями чи великою владою жінки, але на тому рівні, на якому можуть, вони роблять усе, щоб хоч якось наблизити перемогу. Бо для них це єдиний шлях до миру.

Тож протягом листопаду фільм показали ще й у пʼяти містах Чехії, а зараз готують дубляж англійською та німецькою мовами для показу в інших європейських країнах.

За словами Євгенії, під час показів фільму в містах України вони почули від глядачів, що багато хто з них лише зараз почав розуміти людей, які через війну втратили домівки ще у 2014-му.

– Треба про це говорити і розуміти, що в українському суспільстві є тисячі людей з таким досвідом. І ми не можемо робити вигляд, що цього досвіду не було. Нам, як суспільству, доведеться навчитися говорити про це.

Єдине, про що Євгенія шкодує зараз, так це про те, що не встигли зібрати свідчення з окупованих нині територій.

– Мені дуже прикро, що багато чого ми не встигли записати, і тепер уже цього не запишеш. Тому що тепер це як Атлантида. Ці свідчення – це фактично історія про те, чого вже нема. І щоб зберегти ідентичність, нам дуже важливо зберегти оцю нами самими розказану пам’ять, чим була Донеччина до окупації, що це був за регіон, історії маленьких містечок. Тоді ніхто не зможе стерти цей регіон, цю культуру, цих людей. І не зробить вигляд, що їх не було.