Одна наша героїня перевезла обладнання до Львова і шиє одяг для сім’ї. Інша – освоює під Лубнами сільське господарство та психологію, а ще мріє зайнятися виготовленням виробів зі шкіри. Вікторію Карпову з Покровська і Ольгу Дригу з Торецька об’єднує те, що обидві подолали розпач перших місяців великої війни та знайшли у собі сили адаптуватися до нових умов, аби не лише годувати свої родини, а й розвиватися.
FAMILY LOOK ВІД «ПОКРОВЧАНКИ» НОСЯТЬ В АВСТРІЇ
Родинний бізнес Вікторії Карпової розвивається нині за 1 200 кілометрів від рідного краю. Швацькою справою майстриня з Покровська займається все своє життя. Вдома вона шила одяг для всієї родини і добре зналася на тому, що відбувається в легкій промисловості Донеччини. А відбувався жорсткий дефіцит кадрів, тож за підтримки міжнародних партнерів Вікторія стала співавтором великого проєкту зі створення навчального центру з підготовки швачок «Квітка льону». До повномасштабної війни центр підготував три групи випускниць.
– Тоді не було кваліфікованих швачок, не вистачає їх і зараз. У Львові мені так само важко знайти собі помічниць. А нам дуже потрібні працівниці-швачки, бо поки все на моїх плечах. Релокувати бізнес взагалі нелегко, бо це ж не тільки перевезти швейне устаткування, а ще й нові виклики щодо постачання сировини, збуту…
У Львові Вікторія спочатку спільно з колегами зі сходу та заходу шила військову форму. Згодом зважилася повернутися до власної ніші – одяг для сім’ї. Під власним брендом «Покровчанка» переселенка просуває дощовики – жіночі, чоловічі та дитячі. Навіть для хатніх тваринок є дощовички.
Працює Вікторія Карпова разом із чоловіком. На ній моделювання, пошиття й реклама, він займається замовленнями, постачанням та налагодженням обладнання.
– Ця колекція дощовиків була випущена ще 2021 року й вона добре продавалася. Адже конкуренції в цій ніші майже немає. Ми одна з небагатьох фірм в Україні, хто їх виготовляє, решта такої продукції завозиться з-за кордону.
Шиють плащівки з мембранної тканини – вони легкі й зручно складаються у сумочку, яка додається до одягу. Вологостійка тканина та проклеєні шви захищають від промокання. Вікторія каже, що її дощовики чудово замінюють парасольку, яка важка і займає багато місця.
– Ми все робимо для того, щоб дощовик був максимально легким і його можна було брати з собою, не гортаючи прогноз погоди. Просто мати про всяк випадок і не відчувати, що він є.
Нещодавно переселенці підписали контракт з австрійською компанією. Вже відшили партію комбінезонів для велосипедистів за австрійськими зразками та лекалами.
– А зараз я працюю над новою розробкою. Це будуть штани, вітрівки і пончо для дітей на брудну дощову погоду. Важливо, що ці речі добре відмиваються, навіть на делікатному режимі прання.
Замовити одяг від «Покровчанки» можна лише онлайн. Покупці здебільшого з Києва, Одеси та Житомира.
Нового обладнання до того, що перевезла Карпова з Донеччини, жінка не купляла. Нових грантів також не отримувала, хоча на єПідтримку за державною програмою заявку подала. Натомість у Львові їй активно допомагає текстильний кластер. Жінка відвідує воркшопи і виставки, де є чому навчитися. Не забуває й про свій емоційний стан – записалася до модельної школи.
– У якийсь момент я зрозуміла, що моє виробництво – це дзеркало. І все, що я хочу бачити в своєму бізнесі, має бути в мені. Успіх в бізнесі – це успіх мій і моєї команди.
Вікторія зізнається, що дуже сумує за домівкою і кожен свій ранок починає з новин. А вони останнім часом з Донеччини невтішні – чи не щодня повідомляють про обстріли Покровського району. Нещодавно їздили відвідати батьків та знайомих на новорічні свята, але часто бувати в рідному місті можливостей, звісно, немає.
ГРАНТИ НА МРІЮ
На Полтавщину Ольга Дрига з чоловіком та двома донечками переїхала з Торецька у квітні 2022 року. Каже, що спочатку сил не було навіть на те, щоб впорядкувати думки. Але згодом вона доєдналася до кола однодумців на воркшопах із підприємництва і опанувала сільське господарство.
– Хата в нас простенька – просто побілена, вода на дворі. Молодша пішла у перший клас – у школу возимо до міста за 20 кілометрів від села. Чесно скажу, непросто. Городом ніколи не займалися, хіба що квіти біля дому садила. А тут 25 соток. За однією з гуманітарних програм нам мають надати тепличку, будемо вирощувати овочі – собі та на продаж.
Було таке, що ми завели 10 овець – зараз менше, але все одно тримаємо. Ще два кабанчики, качки, кури… Ніколи цього не робили раніше, але нічого, навчилися.
Окрім сільськогосподарських навичок Ольга Дрига, взялася опановувати другу вищу освіту. Перша її освіта була технічною, тепер жінка хоче бути корисною конкретним людям.
– Я подалася на ваучер від Центра зайнятості і зараз вивчаю психологію. Обрала напрямок з адаптації військових після поранень. Улітку вже практикуватиму в шпиталі.
А найголовніше, каже Ольга, що ані війна, ані переїзд її не відвернули від мрії. Ще на Донеччині подружжя власноруч робило шкіряні аксесуари – ключниці, чохли під ножі чи телефони, обкладинки, сумочки, ремені. Нині переселенці хочуть перетворити це хобі на родинний бізнес.
– Колись це було цікавим захопленням. Спочатку дивували друзів ексклюзивними подарунками, тепер хочемо робити це професійно. Я відвідувала навчання та захистила свою бізнес-ідею, отримала обладнання. Потім захистила наступний грант, за ним мені має прийти ще частина устаткування та сировина. Я вивчаю попит і вже знаю, що добре було б виготовляти чохли на кермо в автівки, тут їх майже не роблять. Вірю, що у нас все вийде.
На початках додому дуже тягнуло, каже Ольга, адже там лишалися батьки. Нині за господарством часу сумувати вже майже не лишається.
– Тут є свої нюанси, але спокійно, не стріляють. Якщо, наприклад, скажуть, що завтра мир – повертатися немає куди, бо там все зруйноване, ані шкіл, ані гуртків. З дітьми туди точно зараз не можна.
