Після Другої світової столиця Лівану Бейрут стала воротами Близького Сходу для європейських туристів. Водночас для мешканців мусульманських країн місто було куточком Європи зі свободами, немислимими в ісламському світі того часу. В середині ХХ століття його називали близькосхідним Парижем. Але громадянська війна за релігійними ознаками, яка охопила Ліван у 1975-му й тривала 15 років, залишила на тілі Бейрута глибокі близни, що зяють і досі.
ЗЕЛЕНА ЛІНІЯ
В ході громадянської війни Бейрут було розділено на західну (мусульманську) та східну (християнську) частини, між якими проходила так звана «зелена» демаркаційна лінія. Вона пролягала через ключові райони, у тому числі центральний район і площу Мучеників, які перетворилися на зону інтенсивних боїв. Обстріли велися з двох боків зеленої лінії, на високих будівлях уздовж неї сиділи снайпери. Залежно від своїх політичних чи релігійних переконань містяни змушені були масово переміщуватися в інші частини столиці, або ж зовсім залишати Бейрут.
Упродовж війни демаркаційна лінія поросла рослинністю, що з’явилася навіть у розбитих будинках, тож і справді стала зеленою. Цей сюрреалістичний міський пейзаж довгий час залишався символом поділу та розрухи.
Офіційно війна закінчилася у 1989-му, але бої в Бейруті вщухли раніше. Втім, спокій у місті ще неодноразово порушувався втягнутими в конфлікт сторонами. Так, 2006 року Ізраїль здійснив масоване бомбардування столиці та завдав нових серйозних руйнувань південному Бейруту – було суттєво пошкоджено 25 тисяч будинків, а 30 000 людей були змушені тимчасово залишити свої домівки. Вибух у порту Бейрута 2020 року також спричинив масштабні руйнування та призвів до переміщення 300 000 людей. Тож все післявоєнне життя тут проходило і продовжує проходити в режимі лише тимчасової тиші.
«СОЛІДЕРЕ», ПРОКЛЯТТЯ БЕЙРУТУ
Щойно припинилися бойові дії, містяни почали розбирати завали, а будівельне сміття звозити на морське узбережжя. Зрештою величезна гора з того, що було довоєнним Бейрутом, перетворила місце відпочинку на суцільне звалище. Ця проблема й досі залишається невирішеною.
1994 року для відбудови Бейрута уряд створив «Солідере» (Solidere – французська абревіатура Ліванської компанії з розвитку та реконструкції центрального району Бейрута). Акціонерне товариство, яке діяло на засадах державно-приватного партнерства, контролював прем’єр-міністр Лівану і впливовий мільярдер Рафік Харірі. Фінансування компанії забезпечували ліванська влада, міжнародні банки та багатії з країн Перської затоки.
Саме на багатіїв «Солідере» й зробила ставку. Головна увага приділялася центральній частині міста. Історично земля та житлова площа тут належали багатьом людям – власникам малоповерхових будівель, дрібних крамничок та базарчиків. Місцева влада запропонувала їм самотужки реконструювати свою нерухомість, але за правилами, розробленими «Солідере». Стандарти реконструкції, що суворо регламентували, які матеріали можна використовувати, яка відстань має бути між будівлями, висотність тощо, виявилися для старих власників занадто коштовними. Порушувати їх вони теж не могли. У підсумку «Солідере» скупив практично весь центр, розраховуючись акціями компанії замість грошей. Люди віддавали права власності, сподіваючись викупити їх після реновації. Проте так не сталося – відсотки за акціями були дуже низькими, а земля в центрі столиці стрімко подорожчала і стала по кишені лише олігархам з Перської затоки.
Центр на той час змінився докорінно. Він дійсно був зроблений гарно й виглядав дорого – чимало нових архітектурних ансамблів у стилі французького модернізму були дослівними репліками Парижа, як от площа Шарля де Голля. Це не дивно, адже реконструкцією керували французькі архітектори. В жертву принесли 80% історичних будівель, які були пошкодженими, але їх цілком можна було реконструювати. Проте «Солідере» фокусувалася на отриманні прибутку і збереженням культурної спадщини не переймалася. Зелена лінія теж була знищена і зберіглася лише подекуди, хоча ніщо не заважала перетворити її на паркову зону. Мешканці Бейрута зараз визнають, що «Солідере» знищила більше, ніж було треба.
Винятків з цієї нищівної політики було небагато. Зокрема монумент Мучеників відновили та встановили на площі з навмисно збереженими слідами від війни. Готель Holiday Inn, який під час війни опинився на лінії вогню, теж стоїть вкритим отворами від снарядів та куль – було багато планів з його реновації, проте влада досі не знає, що з ним робити. В історичній будівлі Бакарат, яка теж розташувалася на зеленій лінії, після тривалої реставрації відкрили культурний центр та музей громадянської війни.
Символом спротиву бізнес-інтересам влади став готель «Бейрут», власникам якого вдалося самотужки здійснити коштовну реконструкцію. На його фасаді багато років висить банер «Stop Solidere!». А недобудований кінотеатр The Egg перетворився на місце публічних дискусій та центр протестів молоді проти політики влади.
Але громадські протести нічого не дали. Ошукані власники були змушені забиратися з центру, бо були не в змозі сплачувати оренду та конкурувати з елітними бутиками всесвітньо відомих брендів. І бутики, і житло були розраховані на іноземців, які скуповували тут апартаменти «про запас» і жили в Бейруті лише наїздами.
Врешті решт відбулося явище, яке називають джентрифікацією – коли здорожчення оренди витісняє великі маси мешканців на периферію. Влада сприяла цьому як могла – щоб відбити кошти, витрачені на реновацію центру, «Солідере» почала будувати житлові й офісні висотки в районах поруч. Але підхід тут вже сильно відрізнявся – більше ніяких завищених вимог щодо матеріалів, поверховості та щільності забудови (до речі, матеріали низької якості зіграли погану службу – коли в Бейруті стався вибух, нові будівлі попри те, що зводили їх відомі архітектори, спричинили більше шкоди та смертей, ніж старі). Ці райони хмарочосів також вибивалися з міської канви, не мали якісних місць для відпочинку й були недоступними для малого бізнесу та людей невеликого достатку.
Це призвело то того, що містяни взагалі перестали з’являтися у центрі, і він спорожнів. Промахи «Солідере» стали відчуватися 2008 року, коли економіка пішла на спад, і стали очевидними у зв’язку з війною в Сирії, яка межує з Ліваном. Іноземці покинули більшість апартаментів, офіси теж знелюдніли, магазини зачинилися через відсутність попиту, вікна в них забили. Новий центр Бейрута став схожий на порожній музей, оточений багатоповерхівками. Сюди рідко заходять навіть туристи, бо їм там нічого робити – навіть погуляти ніде.
Поступово влада столиці переглядає свої підходи. Очолювати відділ містопланування 2012 року «Солідере» запросили 40-річного архітектора, викладача університету. Він публічно визнав, що враховувати при реконструкції інтереси лише вищого класу було помилкою. Тепер компанія намагається її виправити, в тому числі знижуючи ціну на нерухомість у центрі.
А більшість автентичних мешканців проживає зараз на околицях Бейрута, яких офіційна відбудова не торкнулася. Маленький район Харет Грейк на півдні міста – гарний приклад іншого, більш людиноорієнтованого підходу до відновлення. Втім, деякі частини Бейрута взагалі не чіпали, тож вони перебувають у жахливому стані.
Через те, що райони Бейрута відновлювали по-різному, вони дуже несхожі. Потрапивши в один район, ви опинитеся в арабському поселенні, в інший – в європейському місті, а ще десь – у вірменському кварталі. Місто від цього не відчувається єдиним цілим. У різних районах живуть люди іноді протилежних переконань, що створює нові ризики для конфронтацій. Теперішнє загострення екзестинційних протиріч між Хезболою та Ізраїлем несе нові виклики, промальовуючи у просторі Бейрута нові, ще невидимі зелені лінії конфлікту.