За підтримку Гітлера на виборах до Рейхстагу німці сплатили високу ціну. Не оминула доля переможених й Франкфурт-на-Майні, який був атакований союзниками майже з перших днів війни й, за підсумками Другої світової, позбувся центральної частини міста з її пам’ятками та громадською інфраструктурою. Сьогодні Франкфурт-на-Майні є діловим та фінансовим центром Німеччини, нерідко його називають банківською столицею Європи, а також європейським Мангеттеном. Це справжнє місто контрастів, де найбільший аеропорт Європи, штаб-квартира Європейського Центрального банку та численні хмарочоси мирно сусідять із традиційними німецькими будиночками, музеями та шикарними лісами.
До Другої світової війни історичний ареал Франкфурта з розвинутою торгівлею та банківським сектором був, мабуть, найбільшим і найколоритнішим середмістям у всій Центральній Європі. Але приклад Дрездена, мешканці якого гадали, що перлини архітектури стануть на заваді руйнуванню міста союзниками, позбавив франкфуртців ілюзій. Першого повітряного нальоту місто зазнало у червні 1940 року, а останні бої точилися тут до квітня 1945-го. Розгалужена інфраструктура бомбосховищ, по суті підвалів середньовічних будівель, вберегла багато життів, проте врятувати старе місто не було можливим.
Найбільш руйнівними атаки союзників стали навесні 1944 року. У вогняних бурях тоді згоріли майже усі важливі культурні пам’ятки Франкфурта. Близько 90% центральної частини міста було зруйновано, лише п’ять будівель лишилися неушкодженими.
Після завершення війни Франкфурт залишався суцільною купою руїн – довелося розбирати та вивозити до 13 мільйонів кубометрів цегли і щебню. Містяни робили це вручну. Хоча руйнування міста й вплинуло на суттєве зменшення кількості мешканців, їх залишалося не менше 230 тисяч, половина з яких були бездомними.
Акт про конфіскацію щебеню від 20 грудня 1945 року, який забороняв власникам нерухомості відновлювати свої будівлі, дав змогу муніципалітету конфіскувати майже всі руїни на території міста. Власники чинили спротив, стверджуючи, що, оскільки вони сплатили за матеріал, який тепер став щебнем, то не повинні платити знову, коли той буде використовуватися для відновлення. Муніципальна влада заперечувала, що вартість розчищення завалів та вивозу щебню перевищувала вартість матеріалу. Зазвичай суди виносили рішення на користь муніципалітету, але роботи йшли повільно – до кінця 1947 року лише 26 кілометрів вулиць в центрі міста були розчищені від завалів.
Будівельне сміття ще з 1943 року вивозили за місто, невдовзі там виросла гора з цегли та щебню заввишки 47 метрів. Втім, з початком відновлювальних робіт Monte Scherbelino («гора уламків»), як іронічно прозвали її містяни, поступово зменшувалася, поки не зникла зовсім. Для переробки щебню у місті було збудовано тимчасовий дробильно-сортувальний завод, а потім і стаціонарний бетонний.
Повністю розчистити завали у Франкфурті вдалось лише 1955 року.
Між тим, відбудова почалася вже в перші повоєнні роки – із запуску міського трамвая, відновлення деяких комунікацій та роботи кінотеатрів. 1947 року за рекомендацією директора містобудування Вернера Гебебранда магістрат вирішив, що про повну реставрацію зруйнованого центру міста не може бути й мови. Слід обмежитися реконструкціями кількох важливих пам’яток, зокрема Паульскірхе – церкви Святого Павла, що вщент згоріла 1944 року. Завдяки фінансовій підтримці всієї Німеччини церква, де обирався перший німецький парламент і приймалися основи конституції та яка діє до сьогодні, знову постала вже через рік.
Також важливим історичним об’єктом, що потребував відновлення, була Ратуша на площі Ромер з характерним східчастим двосхилим фасадом. Повітряні нальоти залишили лише перші поверхи середньовічних будинків комплексу Ратуші. У 1950-х дійшли певного компромісу й реконструювали Ратушу із збереженням історичного масштабу та об’ємів, однак із сучасним фасадом. Символом втраченого оригіналу є представлена на фасаді мозаїка Фенікса, що постає з попелу. Наразі церква не використовується за призначенням – тут проводять різноманітні виставки та державні заходи.
Будинок-музей поета Гете – ще одна пам’ятка, скрупульозно відтворена після руйнувань під час війни.
Врешті решт, концепція відтворення реплік, перебудованих за новими оригінальними планами, розповсюдилася на все старе місто. Більшість реконструйованих будівель отримували історичні фасади, тоді як інтер’єр перепроєктовувався у стилі конструктивізму. Старе місто було переплановано з урахуванням потреб автомобільного транспорту, адже вже 1951 року чисельність населення перевищила довоєнний рівень на більш ніж пів мільйона мешканців.
Одразу після поділу Німеччини Франкфурт амбітно претендував на статус столиці ФРН, цьому сприяло відкриття у місті штабу американського командування у Європі. Однак за вимоги Аденауера тимчасовою столицею Західної Німеччини обрали Бонн. Зате саме до Франкфурта було перенесено з Берліна Бундесбанк, з появою якого остаточно затвердилися позиції міста як національного та міжнародного банківського центру. Це стало вирішальним для подальшого розвитку Франкфурта.
Головним вектором розвитку міста стає створення ділового району й поступове формування так званого «сіті». Основна забудова відбувалася за так званим «Кластерпланом» 1974 року, який розділяв висотну забудову банківського сектора на кластери із зонами малої забудови.
Менше з тим, частина районів північному сході, які увійшли до складу Франкфурта в середині 1970-х, досі розвиваються як сільські. А Франкфуртський міський ліс є одним із найбільших міських лісів у Німеччині.
Збереження лісового ландшафту збалансувало бурхливий розвиток мегаполіса. 1991 року тут був заснований один із перших зелених поясів у світі з муніципальним статутом та навіть власною Конституцією. Зелений пояс, який займає третину території Франкфурта, поділяється на дві зони, що охороняються від забудови та зміни цільового призначення. Перша зона включає зелені насадження та сади, а також спортивні, розважальні та рекреаційні споруди, а друга –ліси та перелоги, луки та орні землі, а також заплави та водно-болотні угіддя.
Цікаво, що одну з площ Франкфурта названо Golub-Lebedenko-Platz – на честь українців Адама Голуба та Георгія Лебеденка, страчених на цій площі есесівцями після втечі з концтабору.