У довоєнному Лондоні на площі 305 квадратних кілометрів проживало 4 мільйони людей. Щоб зрозуміти, що це означає, уявіть, що Київ зменшився втричі, а кількість мешканців у ньому збільшилася на мільйон. При цьому житло в Лондоні було переважно малоповерховим, у місті практично не було відкритих просторів. Тема розселення надмірно щільної столиці звучала у британському парламенті початку XX століття. Але для організації нових поселень була потрібна політична воля та якийсь революційний фактор, яким і стала Друга світова війна.
Починаючи з 6 вересня 1940 року Лондон зазнав наймасштабнішого бомбардування німецької авіації під кодовою назвою «Бліц». Нальоти безперервно тривали 57 ночей. В ніч на 30 грудня 1940 року на Лондон впало приблизно 100 тисяч запальних бомб, спричинивши пожежу більшу, ніж у XVII столітті, коли місто вигоріло вщент. Цей наліт сильно пошкодив лондонський Сіті – діловий район британської столиці. Останній великий рейд «Люфтваффе» відбувся в ніч на 11 травня 1941 року й забрав життя 1436 мирних жителів. На додачу до 20 тисяч тон бомб скинутих на місто, лондонцям довелось також відчути на собі руйнівну силу німецьких ракет, що полетіли на їхні голови наприкінці війни – 963 ракети «Фау-1» і 164 ракети «Фау-2». За час війни в Лондоні загинуло близько 30 тисяч людей й ще 50 тисяч отримали поранення. Близько 1,5 мільйона людей залишилися без даху над головою, а масштаби руйнування вимірювались цифрою у 3,5 мільйона будинків.
Відбудова пошкоджених пам’яток почалася одразу після оголошення перемоги, й уже до середини 1950-х велику частину їх було відновлено, як-от церкву Святого Якова на Пікаділлі, Чайний магазин Twinings 1706 року, Букінгемський та Вестмінстерський палаци тощо. А от зруйновані житлові квартали ретельно розчищали, але не поспішали їх забудовувати наново. По-перше, гостро не вистачало будівельних матеріалів, а по-друге, влада наклала суворі обмеження на зведення нового житла в центрі Лондона та навколо нього.
Ще до початку війни британський парламент окреслив Зелений пояс навколо Лондона – близько півтисячі гектарів у передмісті було відведено під рекреаційну зону, де допускалося існування лише історичних садиб і заборонялося нове житлове чи промислове будівництво. Концепція стримування столиці від безконтрольне розповзання стала опорною точкою Плану Великого Лондона, розробленого архітектором Аберкромбі.
Патрік Аберкромбі був противником щільної забудови та фанатом вільних просторів: парків, садів, лісів. Всі вони повинні бути пов’язані між собою пішохідними маршрутами, щоб забезпечити потік відкритого простору із саду до парку, з парку до бульвару, з бульвару до зеленого сектора, із зеленого сектора до Зеленого поясу. Автор Плану Великого Лондона розрахував, що на тисячу мешканців має припадати щонайменше 1,6 гектара громадського простору – бажано зеленого. У районах, що прилягають до Зеленого поясу, це завдання вирішувалося автоматично. А ось місце в центральній частині Лондона треба було виділити й облаштувати. Аберкромбі домігся, щоб громадські простори створювалися на місці найбільш зруйнованих кварталів. Приватним клубам і паркам було наказано зробити вільний вхід на свою територію. Ще один резерв площі – двори, які традиційно були закритими: «Домашнє каре – специфічно британський винахід, що добре підходить до нашого темпераменту та способу життя. Площі мають бути відкриті для повного громадського користування».
Для зменшення щільності населення було ухвалено рішення відселити частину мешканців за межу міста. У новостворені містечка відселяли лондонців, які втратили свої будинки під час бомбардувань. Процес релокації розпочався вже наприкінці 1940-х років й стосувався насамперед представників робітничого класу зі зруйнованого вщент Іст-Енду. Про примусове відселення не йшлося, навпаки – бажаючих було більше, ніж нових квартир. Наприклад, 1949 року, коли в Хемел-Хемпстеді здавалися перші квартири, у черзі на переселення стояли 10 тисяч людей. Для того, щоб забезпечити швидкісне сполучення столиці з передмістям, архітектор запланував будівництво кільцевої об’їзної дороги.
Нові міста, побудовані в стислі терміни за типовими проєктами, критикували за брак виразної архітектури, однак ніхто не ставив під сумнів доцільність такого кроку. У відповідь на виклики «бебі-буму» у 1960-х розпочалось будівництво другої черги нових міст, й цього разу критичні зауваження взяли до уваги: планувальна сітка була більш гнучкою, а архітектура – різноманітнішою.
Післявоєнний Лондон пережив також радикальну деіндустріалізацію, переорієнтовуючись в економічній діяльності на фінансові та консалтингові послуги. Ці зміни суттєво вплинули на ландшафт ділового району – Сіті. Найбільш яскравим зразком комплексної забудови вважається Барбікан – архітектурний ансамбль будівель у районі Сіті, запроєктований в бруталістському стилі. Офіси, громадські простори зі школою музики та драми, бібліотекою, культурним центром із власною тропічною оранжереєю, а також сади, фонтани, озеро, магазини та житловий комплекс на 2000 квартир, що складається із висотних веж та 7-поверхових блоків. Початок будівництво Барбікана припав на економічний бум 1960-х й був повністю закінчений у 1980-ті, коли економічне зростання змінилось кризою.
Починаючи з 1970-х, у Сіті розгорнулося будівництво офісних хмарочосів: 47-поверхова Вежа-42, Мері-Екс, Ерон-Тауер та інші. Сьогодні саме ці домінанти зі скла та бетону, поряд із традиційними символами Лондона – Біг-Беном, Букінгемським та Вестмінстерським палацами, собором святого Павла, Лондонським оком – 135-метровим колесом огляду, визначають сучасне обличчя міста.
З Лондоном пов’язана також історія української громади. На відзначення 1000-ліття хрещення Русі-України біля станції метро «Голанд-Парк», неподалік від Українського клубу 1988 року, постав пам’ятник Володимиру Великому. Пам’ятаючи про подвиг власного народу у часі Другої світової, уряд та британці надають всебічну допомогу Україні та її громадянам у протистоянні російській навалі.
