Друга світова увійшла в історію, як найбільш руйнівна війна, яка стирала з лиця землі цілі міста, залишаючи по собі зруйновані долі та чорні попелища. Ми вже писали про Берлін та Дрезден, які внаслідок відплати були вщент зруйновані й фактично заново постали з попелу. А тепер дослідимо, як після війни відроджувався німецький Кельн – місто з історією, що сягає часів давнього Риму.

РЕЙДИ ТИСЯЧІ БОМБАРДУВАЛЬНИКІВ

У ніч з 30 на 31 травня 1942 року понад тисяча британських бомбардувальників вилетіла з аеропортів Туманного Альбіону з наміром деморалізувати агресивного суперника. Їхньою ціллю був важливий для Рейху порт Гамбург, але через несприятливі погодні умови бомбардувальники повернули на Кельн.

Упродовж півтори години, доки тривав наліт, на місто упало близько 1 500 тон бомб, дві третини з яких були запалювальними. Кельн охопили чисельні пожежі, під руїнами загинуло понад 400 мешканців, близько 5000 людей дістали поранень. Ця операція увійшла в історію як «Рейд тисячі бомбардувальників».

А загалом упродовж Другої світової Кельн атакували 262 рази. На місто скинули майже 35 тисяч тон бомб, від яких загинули близько 20 тисяч цивільних. 770-тисячне населення Кельна скоротилось до 5% передвоєнного рівня. З 58 тисяч будинків заледве 300 були придатними для проживання, забудова центра була зруйнована на 95%. У березні 1945 року німецькі війська, відступаючи, підірвали останній неушкоджений кельнський міст через Рейн – міст Гогенцоллернів.

Над понівеченим Кельном, який посів перше серед німецьких міст місце за кількістю руїн на душу населення, залишився височіти Кельнський собор – пошкоджений бомбами, однак зі збереженим силуетом. За однією із версій, він слугував географічним орієнтиром для британських та американських пілотів.

ПО ЦЕГЛИНЦІ

За кілька днів після відступу нацистів у Кельні було створено американську військову адміністрацію, згодом місто перейшло у британську зону окупації. Архітектор Рудольф Шварц, призначений 1946 року керівником Офісу реконструкції, називав місто «найбільшою купою руїн у світі», хоча ще під час війни нацисти оперативно організовували тут роботи з розчищення завалів та прибирання будівельного сміття – силами місцевих мешканців (переважно жінок, бо чоловіки були на фронті), військовополонених та в’язнів концтаборів. А от після війни завали разом з жінками розбирали вже члени нацистської партії.

Зрештою, уся відбудова міста, що повністю втратило дві тисячі років історичної спадщини, залежала лише від мешканців та місцевої влади, адже до 1948 року Німеччина не мала центрального уряду та якогось фінансування. За підтримки влади проводилися виставки та громадські зібрання, де вирішували питання відбудови кожного клаптику Кельна.

План відновлення Рудольфа Шварца пропонував модель подвійного міста – розвиток Кельна на південь й захід від старого ареалу на Рейні. Перед планувальниками відкривались широкі можливості для цілковитої перебудови міста, але містяни наполягали насамперед на відновленні структури довоєнного міста.

Тож Кельн вирішили відтворювати детально до його довоєнного вигляду. Історичний центр та майже всі храми відбудували «по цеглинці», згідно зі старими планами та фотографіями. Ба більше, левова частка фінансів на відновлення храмів йшла від парафіян.

Питання реконструкції історичних пам’яток виявилося найбільш дискусійним. Більшість провідних архітекторів і мистецтвознавців того часу вважали, що спорудження копій давніх церков та соборів (базиліка Святого Гереона, церкви Святого Мартіна, Святої Марії Капітолійської, готичний палац Гюрценіх) не має сенсу. Але за наполяганням громади Кельна саме це і було зроблене. Лише церкву Святого Альбана залишили у зруйнованому стані, перетворивши її на меморіал жертвам війни.

Жителі відкинули також  ідею розширення вулиці навколо Кельнського собору, покликаючись на довоєнну атмосферу району.

Більшість вузьких вулиць у центрі було збережено, а будівлі відтворено у масштабі та у формі, які були до руйнувань. Змінилось лише функціональне наповнення екосистеми середмістя, зокрема, в бік збільшення офісних та  комерційних об’єктів.

Ще одним важливим досягненням стала реконструкція міської транспортної мережі та адаптація її до вимог часу, зокрема до зростання чисельності приватного автотранспорту. Центральну частину міста обв’язали три автомобільних кільця, було розширені магістральні вулиці, які вели на інший берег річки. Для надійного зв’язку західної та східної частин міста через річку Рейн було заново споруджено п’ять мостів, зокрема відновлено міст Гогенцоллернів.

МІСТО, ДЕ ЗАВЖДИ ТЕПЛО

Через брак коштів план Шварца не був реалізований повністю. Однак відновлений старий центр Кельна з його вузькими вуличками, перетвореними на пішохідну зону, зумів стати фундаментом для подальшого розростання міста без втрати атмосфери, знайомої передвоєнним поколінням.

Історичні пам’ятки та репліки романської доби чудово поєднувалися з модерними архітектурними новаціями 1950-60-х. У міську канву легко увійшли й сучасні проєкти – наприклад, телевежа Colonius (1981) чи Центральна мечеть (2017). Також в чинний міський стиль вписалися житлові будинки, які не були однаковими та понурими, як в СРСР. Кожна споруда мала свої дрібні особливості – колір фасаду, особливі форми чи декор.

Формально велике будівництво Кельна тривало до 1980-х років (реконструкція окремих пам’яток тривала аж до 1990-х, коли було завершено відтворення романської церкви Святого Куніберта), проте вважається, що триває й досі. Зараз Кельн – це четверте за кількістю населення німецьке місто, яке процвітає та розвивається.

Попри те, що місто вважається великим центром хімічної та автомобільної промисловості, екологія тут зберігається на високому рівні. На місті старих фортифікаційних споруд, які захищали центр Кельна, тепер квітне «зелений пояс» із парків (це здобуток ще часів після Першої світової, коли бургомістром Кельна був майбутній канцлер ФРН Конрад Аденауер). Другий такий захисний природний бар’єр розташувався на південно-західній околиці міста. Як відзначають туристи, вічнозелені насадження по всьому Кельну ніби роблять його теплішим навіть у найхолодніші місяці зими.

Автор праць про відбудову Німеччини та Японії після Другої світової війни Джеффрі Діфендорф, порівнюючи різні підходи до реконструкції в Кельні та Франкфурті, зауважив, що – на противагу до повністю перебудованих модерністських міст – міське середовище сприймалося мешканцями як більш привабливе саме там, де дотримувались історичних планів й зберігали тяглість забудови.