Не всі історії відбудови зруйнованих війною міст мають щасливий фінал. Наочним прикладом є столиця Боснії і Герцоговини Сараєво. Мальовниче місто, яке за етнічну різноманітність називали Єрусалимом Європи, на початку 1990-х зазнало значних руйнувань, з якими дуже невдало впоралися очільники післявоєнної реконструкції.
Ця історія не така давня, багато хто з читачів може пригадати телевізійні репортажі про те, як Югославія, країна із позаблоковим статусом, яка вважалася у соціалістичному таборі місцем гостинності, поринала у жахи міжетнічних воєн. Піком розквіту Сараєва став 1984 рік, коли місто приймало Зимові Олімпійські ігри. Після Олімпіади Сараєво виросло на третину, сюди потягнулися туристи, досить швидко розвивалася промисловість. А вже за кілька років Олімпійський стадіон перетворився на кладовище…
Спільне проживання в Югославії християн і мусульман, які спілкувалися різними мовами, мали різну культуру та традиції, закладало ґрунт до релігійних конфліктів, які зрештою вибухнули у збройне протистояння сербів, боснійців і хорватів. З квітня 1992 року до лютого 1996-го Сараєво перебувало в облозі сербів – і це рекордний термін оточення населеного пункту в історії. 1425 днів місто постійно знаходилося під обстрілами. Поступове руйнування Сараєва з боку сербів було скоріш політичним актом, аніж воєнною необхідністю.
Будівельний бум вісімдесятих залишив по собі самі руїни в дев’яностих. Туристичний бум змінився втечею з Сараєва людей. Жертвами війни стали понад 9,5 тисяч містян. 65% будівель міста зазнали пошкоджень, а 80% комунальної інфраструктури було повністю знищено.
Стосовно руйнувань Сараєва часто вживають термін «урбіцид», який, серед іншого, означає навмисне знищення міської культурної спадщини. Одним із найбільш символічних у цьому сенсі було знищення Ратуші – знаменитої неомавританської споруди, зведеної за часів Австро-Угорщини. Підпал Національної бібліотеки Боснії та Герцеговини, у якій згоріли сотні тисяч книг, став актом найбільшого одномоментного знищення книг в історії людства. Подібна доля спіткала й Ісламський інститут – коли серби обстріляли будівлю, пожежа знищила фонди найбагатшої на Балканах колекції єврейських рукописів та османських документів.
Також зазнали пошкоджень поштамт, телевежа, вежі-близнюки UNITIC, Олімпійський палац, в якому розміщувався гуманітарний штаб. Щоб мати що їсти, мешканці Сараєва перетворили міжбудинкові подвір’я на городи. Понад 300 тисяч дерев були знищені обстрілами, пожежами чи вирубані містянами задля виживання.
Укладена 1995 році Дейтонська мирна угода поділила Боснію і Герцеговину на дві адміністративні частини – Федерацію Боснії і Герцеговини та Республіку Сербську. Кордон пройшов й по Сараєву, відтявши від основного ядра міста східні околиці. Між Сараєвим та Східним Сараєвим не було муру на кшталт берлінського, хоч одразу після війни його пропонували звести. Перехід із однієї частини колись спільного міста до іншого можна помітити через написи на вивісках (латинка змінюється на кирилицю) та культові споруди (мечеті переважаючого після війни етносу змінюються на православні храми меншини). За історичними об’єктами теж можна зрозуміти, де ви знаходитеся. У Східному Сараєві стоять пам’ятники Гаврилі Принципу та російському представнику в ООН Чуркіну, який заперечував геноцид у Сребрениці.
Можна сказати, що боснійці солідарно витримали виклик війни, але втратили унікальний шанс ревіталізації Сараєва. Головною проблемою стала відсутність будь-якої стратегії. Останній генеральний план був затверджений 1983 року і після війни не оновлювався. Натомість міська влада зробила гайд для міжнародних інвесторів, позначивши на мапі зони, які можна придбати й робити там усе, що заманеться. У результаті відбудова велася без ґрунтовного аналізу й розуміння того, як нові об’єкти вплинуть на цілісність міського ландшафту. Наприклад, на місці знесених промислових зон побудували житло, але без інфраструктури – без шкіл, садочків, поліклінік.
Потік іноземної допомоги лився на місцеву владу, як із рогу достатку, а відсутність координації між донорськими фондами та місцевими програмами породжувала корупцію. Видача сумнівних дозволів на будівництво зрештою призвела до руйнування архітектурної екосистеми Сараєва. Хаотичне будівництво призвело до ущільнення центру, наслідком стали постійні затори. Брак офісів, магазинів та приміщень для сфери послуг розв’язали за рахунок забудови вільних місць – парків, громадських просторів. Висотки, зведення яких ніхто не контролював, погіршили циркуляцію повітря. Нові парки так і не з’явилися. Сараєво стало виглядати брудним і занедбаним.
Щоб виправити усі прорахунки, місто наразі потребує системної постреконструкції, чималих зусиль, грошей і часу. Урбаністам і архітекторам доведеться реактивувати місто, використати неправильно сплановані площі для нових просторів, які будуть виконувати корисні для Сараєва функції. Перший крок уже зроблено – з’явився проєкт міського плану до 2036 року, який за підтримки Цюрихського університету розробила група під керівництвом почесної архітекторки Власти Єлен Жулїч. Запропонований план передбачає подолання просторового дисбалансу Сараєва шляхом створення нових міських центрів. Також у новий план закладена ідея популярної сьогодні концепції 15-хвилинного міста. Розвиток громадського транспорту має стати ключовим фактором зменшення заторів. Прораховується вплив забудови на забруднення повітря, відповідно заплановано контроль над щільністю забудови. Серед іншого передбачається, що будинків з великими площами фасадів в Сараєві більше не будуватимуть.
Урбаніст Харіс Піплас, який народився в Сараєві й 15 років присвятив розробці його ревіталізації, на питання, яким він бачить фінал, відповідає так: «Об’єднане місто, жителі якого співпрацюють одне з одним. Багато публічних просторів, громадських будівель, культурних закладів, зелені».
Він, до речі, радить українцям не повторювати помилок боснійців і вже зараз створювати єдине бачення майбутнього своїх міст: «Бо енергія, яка зараз кипить у головах українських архітекторів, може бути використана неефективно. Влада післявоєнного Сараєва припустилася помилки, не створивши ніякої координації міжнародних організацій, які прагнули допомогти місту. Зміни не можуть відбуватися фрагментовано. Якщо так станеться, то за двадцять-тридцять років ви будете дивитися на післявоєнну відбудову країни як на втрачений шанс».