У Другій світовій війні Болгарія була єдиною союзницею Німеччини, яка не воювала проти СРСР, але це не врятувало країну від тотального панування Москви у повоєнні роки. За часів радянщини Болгарію нерідко називали «шістнадцятою республікою», проте 2019 року МЗС країни звернулося до російського посольства в Софії з офіційним проханням не вживати сумнівний історичний термін «визволення» в контексті приходу радянських військ в 1944 році. І хоча літні болгари досі дещо ностальгують за «дружбою народів», нове покоління категорично вважає 45 років комуністичного режиму втраченими для економічного розвитку країни.
У грудні 1941 року уряд у Софії під тиском Німеччини оголосив війну США та Великій Британії. Проте перші бомбардування території Болгарії почалися ще навесні 1941-го, коли Німеччина перебувала в союзі із сталінським СРСР. Загалом у 1943-1944 роках союзна авіація зробила над територією Болгарії близько 23 тисяч вильотів, скинувши 45 тисяч тон фугасних і запальних бомб.
Софія опинялася під масовими бомбовими ударами 11 разів. Тільки за один день 10 січня 1944 року, який болгари називають «чорним понеділком», від атаки літаків союзників загинуло 750 людей, зруйновано 4100 будівель. Після цього з Софії виїхало 300 тисяч жителів. Не менш сильний наліт на болгарську столицю відбувся 30 березня 1944 року, коли в місті було зафіксовано близько двох тисяч пожеж. Оскільки в Софії майже не було підвалів і бомбосховищ, це збільшувало кількість жертв. Загалом загинули майже 3 тисячі людей, ще 5 тисяч отримали каліцтва.
Руйнувань зазнали 12 тисяч будинків, промислові об’єкти та історичний центр столиці. Зокрема були повністю знищені Національна публічна бібліотека, де згоріли 40 тисяч книжок, Кафедральний католицький храм святого Йосифа та Спасо-Преображенський православний собор ХІ ст. Постраждали Народний театр, Велика Софійська синагога, Будинок суду, Центральний вокзал, будівлі Національних зборів та Міністерства закордонних справ.
Коли 8 вересня 1944 року Червона армія перетнула кордон Болгарії, увечері того ж дня комуністи здійснили держпереворот, встановивши свій уряд. Окупаційні війська залишались тут аж до 1947 року, поки в конституції країни не було закріплене будівництво соціалістичного ладу. Подібна до СРСР система управління й репресій склалася в Болгарії дуже швидко, тоді як голод в країні вдалося подолати лише 1952 року, коли було скасовано карткову систему.
Скасування інституту приватної власності вивільнило велику кількість земель, які треба було архітектурно «освоїти». У листопаді 1944 року влада оголосила конкурс на проєкт нового генерального плану Софії, який мав лягти в основу планування й інших міст Болгарії. На конкурс подалося 35 проєктів, переміг той, що пропонував зонування промислових територій та комплексну забудову міських районів. Генплан передбачав єдину систему озеленення, упорядкування транспортних потоків за допомоги кільцевих обхідних магістралей, що оминають та розвантажують центр. Планувалося також створення виразного силуету столиці за допомогою вежових об’ємів. Центр столиці проектувався як ансамбль парадних площ. Спорадичне будівництво перших повоєнних років мало поступитися системній забудові центру в стилі сталінського ампіру.
З середини 1950-х років одночасно з реконструкцією старих міських районів почалося те саме «освоєння» вільних та малозабудованих територій. Почали створюватися цілісні архітектурно-містобудівні композиції – спочатку житлові групи на 2-4 тисячі мешканців, потім мікрорайони на 8-10 тисяч, пізніше великі комплекси для 70 тисяч людей зі ступінчастою системою культурно-побутового обслуговування.
Створенням Народного парку на горі Вітоше розпочалася організація приміської зони відпочинку як частини лісопаркового поясу, який є живими легенями Софії.
Втілення першого повоєнного генплану виявило недоліки планування: зайва симетричність, перебільшення масштабів будівель, надмірна помпезність архітектурних форм. Вдалим визнали принцип організації центру як просторової системи площ, що перетікають одна в одну – цей підхід ліг в основу подальшої реконструкції центральної частини міста в 1960-70-х роках. За цих часів архітекторам вдалося розчистити центр міста для більш модерного будівництва (Національний палац культури), а відмова від нищення історичних споруд врятувала Королівський палац, будівлю Болгарської академії наук тощо.
На початку 1960-х в Болгарії, як і в інших країнах соцтабору, розпочався бум панельного будівництва. Перші панельки постали в столичному районі «Надежда», а невдовзі в Софії запрацювали аж три домобудівні комбінати. Саме це будівництво сформувало обличчя болгарської столиці, чи не 70% населення якої і досі мешкають в панельних будинках соціалістичного періоду.
Але вже за кілька років країна вичерпала ресурси інтенсивного зростання, а існуюча система управління виявилася неспроможною реагувати на виклики. Показовим є сумарний обсяг житлового будівництва, який в 1960-х становив 600 000 будинків, у 1970-х – 314 000, а в 1980-х ледь сягав 260 000. Наприкінці радянського періоду Болгарія геть сповзла в економічну кризу. Сотні підприємств ставали збитковими, їхнє існування підтримувалось дотаціями з держбюджету, який скорочувався. Зростала собівартість продукції. Імпорт промислового устаткування з країн Заходу, пов’язаний з прагненням модернізації економіки, набагато перевищував експорт – якість болгарських товарів не витримувала конкуренції на вільних ринках.
Зі зміною політичного ладу Болгарія стає членом ЄС та НАТО, а Софія позбувається радянських маркерів: 1990 року були демонтовані пам’ятник Леніну та мавзолей Димитрова, назвам вулиць радянської доби почали повертати старі назви. Останні кілька років набуває динаміки дискусія щодо демонтажу радянського військового монументу («Альоша»).
Як і інші міста пострадянського простору, Софія зіткнулась із низкою проблем, серед яких подолання забруднення та транспортних заторів, будівництво нового житла та збереження історичної спадщини.
Сьогодні розробка нового генплану Софії покладається на досвід трьох європейських міст – Праги, Антверпена та Тирани, схожих, на думку зокрема болгарського архітектора-урбаніста Павла Янчева, з архітектурним ареалом Софії. Спеціальне місце у нових архітектурних пропозиціях відведено культурно-історичній спадщині, публічним просторам, природному ландшафту, відокремленню спеціальних зон для будівництва висоток та обмеженню стихійного розростання міста.