Ця історія розпочалася з підписання таємних протоколів між міністрами закордонних справ Німеччини та СРСР – Ріббентропом та Молотовим – про розподіл Польщі. Трохи більше як за тиждень, 1 вересня 1939 року, літаки Люфтваффе вже бомбардували Варшаву. Попри раптовість нападу та нерівні сили польська столиця захищалася більше 20 днів, заслуживши у гебельсівській пропаганді ярлик Festung («фортеця»).
Місто, яке до війни називали Північним Парижем, стає головною ціллю агресора. Нацисти не жаліють ані житлових кварталів, ані історичних пам’яток – горять Королівський замок, Кафедральний собор, будівля філармонії… Повітряна облога сягає піку 25 вересня, коли Варшаву атакують одночасно 400 літаків та скидають на місто 562 тони фугасних і 72 тони запалювальних бомб. За два дні Варшава паде, а гітлерівська армія пройде парадом її центральними вулицями.
Кажуть, що Гітлер, приймаючи парад і дивлячись на наслідки бомбардувань, цинічно пожалівся майбутньому генерал-губернатору Франку: «Подивіться на цей жах і на ці руйнування. Це жахливо! Як поляки могли змусити мене піти на таке! Їм ніколи не зійде з рук цей кошмарний злочин».
Однак на цьому історія руйнувань Варшави аж ніяк не закінчилась. «Нове німецьке місто Варшау» і надалі піддається планомірному знищенню для потреб нацистів. Німецький «генплан», ухвалений за пів року після окупації, залишав тільки Старе місто, решта довоєнної забудови підлягала руйнації. За новими лекалами, на правому березі Вісли, яка розділяє Варшаву, для кількох сотень тисяч поляків мали постати трудові табори, схожі на табір смерті Аушвіц. Про єврейське населення (воно становило 30% варшав’ян і мешкало переважно у північному районі міста) нацисти теж «подбали», створивши Варшавське гетто.
Остання хвиля руйнувань прийшлася на 1944 рік, після того, як у місті вибухнули повстання, одне із яких у єврейському гетто. На тлі неминучості визволення Варшави і поразки у війні Гітлер наказав зтерти місто з лиця землі. З ліквідацією нацистами Варшавського гетто північний район міста перетворився на згарище. Тотального знищення зазнали і райони Старого міста, Повіслє, Середмістя, Волі, де точилися бої з польськими повстанцями.
Після відступу німців Варшава майже знелюдніла. Це не метафора, адже населення міста скоротилося з 1 300 000 в 1939 році до 150 000 в 1945. Понад мільйон містян або стали біженцями, або загинули. Будівлі Варшави на початку 1945 року були зруйновані на 84%, район Старого міста – на понад 90%, із 260 кам’яниць уціліло лише 6. Промислова інфраструктура була знищена майже повністю, не залишилось жодного мосту через Віслу, з майже 1000 довоєнних пам’яток уціліло лишень 34.
Відбудові не підлягали 44% міста. Перспектива відновлення Варшави здавалася настільки примарною, що комуністична влада Польщі міркувала над можливістю перенести столицю до міста Лодзь, яке майже не зазнало руйнувань. Однак поляки відстояли свою столицю. Перші роботи з розбирання завалів та прибирання вулиць вони почали ще в 1944-му, до фінального завершення війни – переважно зусиллями жінок з трудових бригад. Щебінь та цегла, до яких спочатку ставилися як до сміття, стали цінною сировиною, з якої можна було видобувати або виробляти нові будівельні матеріали. 22 мільйони кубометрів «свого» щебеню не вистачило, тож варшавці затребували його з Вроцлава, Щецина та інших міст у західних частинах нових кордонів Польщі. Надалі так і говорили: Варшава буквально «постала з цегли».
3 лютого 1945 року Крайова Рада (аналог уряду) прийняла постанову про відбудову, а 14 лютого було створено Управління капітальної відбудови. Для створення плану реконструкції було прийнято так званий декрет Берута (президента Польщі, ярого сталініста), який передбачав націоналізацію землі у довоєнних кордонах Варшави. Хоча декрет не стосувався будівель, на практиці вони також підлягали націоналізації.
Найцікавіше, що для збору пожертв був заснований Громадський фонд відновлення столиці (Społeczny Fundusz Odbudowy Stolicy), який діяв до 1965 року і був єдиним джерелом фінансування відбудови Варшави. Оскільки пожертви надходили із усієї країни, у польській літературі побутує усталена думка, що Варшаву відбудували самі поляки.
Унікальним було і те, що післявоєнна відбудова Варшави стала реалізацією першого у світовій історії наміру реконструювати увесь історичний ареал міста, а не лише його найцінніші пам’ятки.
Цьому підходу Варшава завдячує професорові Янові Захватовичу, якому вдалося знайти аргументи, аби переконати колег й політичну верхівку тогочасної Польщі. План Захватовича передбачав реконструкцію цілих будівель і пам’ятників з нуля навіть без технічної документації – просто по пам’яті або по малюнках художників періоду романтизму. Врешті, значна частина відбудованого міста стала точною копією навіть не довоєнної Варшави, а Варшави XVII-XVIII століть, «золотої епохи» польської архітектури. 1980 року реконструйоване Stare Miasto (Старе місто) було внесене до списку спадщини ЮНЕСКО.
Звісно, керівництво СРСР залишило свій відбиток на архітектурі відновленої Варшави, зокрема йдеться про гігантоманію та монументалізм. Знаковим прикладом є Палац культури та науки у центрі Варшави – репліка московського будинку МЗС, «подарунок народів СРСР польському народові». Будівля з вежею та шпилем стала найвищою у Варшаві – 237 м. Газети, радіопередачі та кінохроніки захоплювалися совєтською технічною думкою та організацією робіт, натомість про те, що заради цього будівництва знесли кілька дивом переживших війну кам’яниць ХІХ століття, пропагандисти мовчали.
Захоплення монументальними сталінськими формами звичайні варшав’яни не розділяли. Письменник і режисер Тадеуш Конвіцький назвав палац «пам’ятником марнославству, статуєю несвободи». Поляки почали вживати щодо цієї споруди відоме визначення сталінської архітектури – «кошмарний сон п’яного кондитера» – приписуючи його поету Владиславу Бронєвському.
Реконструкція центру Варшави була, звісно, лише складовою відбудови міста. Щоб задовольнити зростаючу потребу у житлі, було вирішено поділити місто на «монофункціональні простори». Цей підхід є достоту такий самий, який використовували при районуванні інших соціалістичних міст того часу: центр міста – офіси, контори та торгівельні ряди, окраїна – житлові масиви (спальні райони з панельною забудовою).
Водночас Варшаві певною мірою пощастило – її мер Мар’ян Спихальський був урбаністом і волів розв’язати певні проблемні моменти, з якими столиця Польщі жила до війни. Наприклад, місто мало настільки малу кількість зелених насаджень, що жителі «ходили в парки дивитися на дерева так само, як вони ходили дивитися на тварин в зоопарку». Тож у Варшаві почали реалізовувати сміливі на той час рішення, як-от відкриті озеленені площі перед установами влади та «зелені пояси», якими відмежовували функціональні райони, об’єднані транспортною інфраструктурою.
Звісно, концепція «центр міста та околиці» підлягала справедливій критиці, та й не все вдалося ідеально, але це дозволило Варшаві надолужити передвоєнну кількість населення, уникнувши хаотичної забудови і скоротивши навантаження на центр міста.
У 2000-х роках почалось формування нового архітектурного ареалу ділового міста (city). Як гриби після дощу тут виросли хмарочоси, і тепер радянський «пам’ятник несвободи» не є найвищим у Варшаві. Першість належить Varso Place заввишки 310 метрів.
Варшава сьогодні – це динамічне європейське місто, в архітектурі якого поєднується сучасне й минуле, а про страшні події минулого нагадують чисельні меморіальні дошки, персоніфіковані іменами загиблих героїв.