У заголовку – назва книги, в якій українські жінки розповідають про гіркий досвід війни, про те, як не зламавшись, гідно продовжувати життєвий шлях. Одна з авторок – Наталія Логозинська, колишня мешканка приазовського селища Широкиного, потім – Маріуполя, підприємниця і волонтерка, переселенка і біженка, жінка, яка вже більш трьох років гуртує навколо себе українську спільноту в Естонії. Вона знаходить в собі сили реалізовувати такі масштабні проекти, що іноземні благодійники диву даються.
ОДНІЙ ЛЮДИНІ НЕМОЖЛИВО СТІЛЬКИ ЗРОБИТИ
Діставшись навесні 2022 року Естонії, Наталія разом з чоловіком Олександром рік прожили у невеличкому містечку Валга. З перших днів подружжя допомагало таким самим втікачам від обіймів «руського миру». Наталія активно влилася в громадське життя, познайомилася з багатьма волонтерськими організаціями.
У когось може виникнути питання, чому ця жінка так переймається долею інших? Займалася би краще власними проблемами, бо вже двічі втратила все: 2015 року покинула рідний дім у Широкиному, яке опинилося в сірій зоні, а 2022-го лишилася всього, що встигли заробити в Маріуполі. «Виростають крила, коли можеш комусь допомогти», – відповідає Наталія.
– Через наші руки пройшло близько 1200 українців, здебільшого це маріупольці. Ми перенаправляли їх до різних інших країн. Іноді мене питають, чому ми самі не поїхали вглиб Європи. А хто б тоді допомагав людям?
Два роки, як подружжя Логозинських переїхало до Вільянді. Життя біженське нелегке – майже рік Наталія працювала кухарем, а напередодні нового 2024 року її скоротили. Зараз вона перебуває на обліку на біржі праці. Чоловік Олександр зайнятий у сільському господарстві. Через операцію з протезування колінного суглобу – лише по 3-4 години щодня.
Навіть коли важко працювала, Наталія знаходила сили на громадську діяльність. Була ініціатором створення організації «Вулик добра», разом з Любов’ю Івановою створила ГО Mariupol Free. Подала заявку у Відкритий фонд Естонії на отримання гранту. За тиждень після цього пролунав телефонний дзвінок – донори із Норвегії заявили: «Ви не зможете зробити того, що написали у грантовій заявці». Список з 16 заходів прийшлося трохи скоротити.
Насамперед, йшлося про дві фотовиставки під єдиною назвою «Маріуполь – місто-щастя, місто-привид». У першій частині представлені фотографії зниклого без вісті волонтера й фотохудожника Дмитра Чичери. У другій – Тетяни Литвин, яка знімала війну та її наслідки на смартфон. Виставка місяць експонувалась у Таллінні, потім – у Вільянді. Посол Норвегії в Естонії Маріус Дірдал, спілкуючись з пані Наталією на церемонії відкриття, зізнався: «Ніколи не думав, що впораєтесь. Навіть збирались вам відмовити, бо неможливо одній людині стільки зробити. Але тепер не шкодуємо, що вам повірили».
ОБІЙМАЛИСЯ ДО СЛІЗ
В межах того проекту відбулася також презентація книжки «Жити попри все» – в Естонії, Латвії, Фінляндії та Молдові.
– Коли були у Гельсінкі, кинула заклик, і на подію за 300 км приїхали наші маріупольці, з якими я, до речі, не мала тісної дружби. Але вони десь про мене чули, щось знали, і – приїхали! Ми обіймалися до сліз!
Книжкою так зацікавились місцеві жителі, що на ювілеї Відкритого фонду Естонії збирали гроші на її видання естонською мовою, бо вважають, що про досвід авторок треба говорити.
А ще пані Наталія організувала близько двадцяти кулінарних майстер-класів, які згодом, завдяки участі українських майстринь, мали продовження в сімейних зайняттях з вишивки, рукоділля, петриківського розпису, до яких з часом приєдналися й деякі естонці.
Між тим, кулінарні здібності Наталії та її дівчат вже мають славу в різних естонських містах, де проходять численні ярмарки.
– Продаємо свої вироби й відправляємо гроші на ремонт дронів у маріупольський волонтерський хаб «Халабуда», який зараз розташований у Черкасах.
Дитячі табори для хлопчиків та дівчаток із родин переселенців – це теж один з пунктів грантового проєкту. В перший з них на тиждень приїздили дітки, яких прихистив Тернопіль, який є містом-побратимом Вільянді.
– Братні зв’язки відновилися не без нашої підтримки. Допомогли діями, контактами, всім, чим могли.
НАВЧИЛАСЯ НЕ ЖИТИ СПОДІВАННЯМИ
Одна із стін в приміщенні ГО Наталії Логозинської розмальована петриківським розписом. З особливою любов’ю оформлений куточок, присвячений Маріуполю. На стіні – фотографії архітектора Віктора Нільсена та збудованих за його проєктами споруд. Поруч – прапор міста, який надіслали в подарунок друзі з «Халабуди». Із Черкас також надійшли українські книжки, які зібрали для однолітків у Вільянді діти, що приходять у волонтерський хаб. Є в куточку й дуже цінний подарунок від військових – годинник, на якому вирізьблена стародавня архітектура приазовського міста та надпис «Маріуполь».
Щоразу, коли дивиться на цей куточок, у Наталії стискається серце – дуже скучила за рідним Приазов’ям. Але жити минулим – то шлях в нікуди.
– Буває, не знаю, звідки брати тих сил. Далеко не все вдається. Нема тієї підтримки, якої б хотілось. Але я навчилася не жити сподіваннями.
Щороку у червні зі своїми однодумицями вона бере участь у фестивалі «Свято Ганзейських днів». Зазвичай українська громада готує локацію національної кухні. Але в цьому році естонці запропонували провести ще й майстер-клас.
– Вдалося організувати двадцять дівчат, яким я дуже вдячна за підтримку. Ми зробили українську кухню, локацію розмальовок на льняних сумках і дуже цікаву фотозону. Вишиванку плели на металевій сітці не з куплених стрічок, а нарізали їх з тканини. Хотілося, щоб були вони не оброблені, кудлаті, неідеальні, як наше життя. Естонці допомагали чим могли – хтось приніс плетені кошики, хтось притягнув диванчик. Спільними зусиллями вийшло круто!
Як у багатьох українських біженців, у Наталії багато проблем, які не додають оптимізму. В тому числі – неможливість належними чином опанувати естонську мову. Місцеві через те дуже ображаються. Але є й ті, навіть в мерії, посольстві чи парламенті, які бачать її старання, вірять у неї, допомагають писати проекти і кажуть: «Наталя, давай!».
– Мені зустрічаються люди, які так заряджають! Взимку, наприклад, спілкувалася з послом США в Естонії Джорджем Кентом. І він, і дружина добре розмовляють українською, а донька ще й займається волонтерством на ЗСУ. Так ось, пан посол подарував мені баночку меду з власної пасіки і повідомив: «У мене вишиванок більше, ніж у вашого президента Ющенка. А ще є колекція вишитих рушників і килимів». Я бачу, як і інші іноземці підтримують Україну. Тож і ми повинні хоч маленькими кроками, але робити щось корисне один для одного й для нашої Перемоги.