Лариса Гурова довго не могла зважитися на евакуацію з Донеччини. У рідній громаді її тримав не тільки дім, а й сенс її життя – кози. Знайти, куди і як вивезти стадо, жінка шукала пів року. Нині вона за тисячу кілометрів від улюбленого степу – на Львівщині. Каже, що на новому місці їй не вистачає простору. Тому по завершенні війни обов’язково планує повернутися до рідного краю. А поки у свої 65 років Лариса розводить кіз, займається науковою роботою та гуртує навколо себе однодумців – мріє поповнити національний реєстр новими породами кіз та створити єдину базу українського козівництва для продуктивної роботи.
Свою ферму у селі Новохатському на Донеччині Лариса Гурова залишила 16 травня 2025 року. Сама жінка з Донецька, тож це був вже другий її переїзд. Гроші на нього вона просила у своїх підписників у соцмережах, а згодом отримала грант. Аби знайти дім для своїх підопічних, пані Лариса об’їздила Полтавську, Черкаську, Вінницьку, Тернопільську, Хмельницьку області, аж поки не зупинилася на Львівщині, де їх прихистив місцевий фермер. В цілому перевезення кіз обійшлося приблизно в 120 тисяч гривень.
БУНЬ-БУНЬКА, ЖАНЕТ І МІЛАШ
– Їх не можна не любити. Бунь-бунька – з висюльками на шиї. А то Жанет, Жозі, Жуля, Сара, Манго, Мілаш. Кожна тваринка має свій характер, за свій норов вони переважно й отримують прізвиська, – розповідає фермерка з Донеччини. – Є одна козочка, наприклад, яка ходить постійно за людиною, як собачка – Переслідувачка.
Лариса Гурова порається по господарству удвох із сином. Той годує кіз, вона ж, окрім організаційної роботи, ще й доїть тварин, слідкує за приплодом. Після евакуації стадо на карантині. Після його завершення кози підуть на вільний випас.
– Ось ми заїхали усередину, розкидали по обидва боки тваринам їжу, а потім цим тракторцем прибираємо залишки, щоб було чисто й гарно. Механізація прискорює цей процес. Тут, на Львівщині, інший клімат, більш вологий. Ми от луки зараз підкошуємо, я бачу, що дуже гарний травостій. Різноманіття для кіз чудове.
Займатися фермерством пані Лариса почала в Донецьку 2009 року. Тоді в неї була одна коза та троє козенят.
– Купила білу полтавську Вєтку – вона була зі своєю козочкою Марго, і ще дві кози – Ліку-Анжеліку та Ніку-Вероніку, а також слабенького місцевого цапика Бяшу. З ними переїхала в село, де придбала старий дім. Ті кози, з якими я починала – мої любимчики. На жаль, за перший-другий рік активних бойових дій вони пішли «за веселкою» – сердечка не витримали, тварини лягали спати та просто не прокидалися. Після них я вже душею так близько прокипіти не змогла ні до кого. Хоча їхні нащадки всі у мене в стаді.
Раніше переселенка ніколи не була дотична до тваринництва, працювала вчителькою. Нині ж розвиток козівництва в Україні вважає сенсом свого життя. Тому, коли рятувалася від куль, замість речей вивозила свої зошити із зоотехніки, ветеринарії та журнали з фермерства.
КОЗИ Є, А ПОРІД УКРАЇНСЬКИХ НЕМАЄ
Нині ферма Лариси Гурової «Ого-го, кози-кози» налічує 185 тварин. Є серед них чистопородні англо-нубійські, а є – українські коротковухі. Їх фермерка зареєструвала 2018 року. Саме її 10 кіз стали першими у реєстрі нової класифікації.
За словами пані Лариси, коли вона почала займатись козівництвом, її здивував той факт, що в класифікації кіз немає жодної української породи: «Кози є, а порід немає зовсім». І вона почала предметно вивчати це питання – як виводять та реєструють кіз у Європі, Америці та в інших країнах.
– У Кропивницькому на виставці я познайомилася з Андрієм Маслюком, який на той час готував інструкцію з бонітування (від bonitas – «добра якість» – прим. ред.). Йдеться про комплексну оцінку тварин за племінними та продуктивними якостями й типом у нашій українській ідентифікаційній базі. Повз проходив представник міністерства, я його зачепила та підняла ці питання. Так суспільними зусиллями ми додали до класифікатору кіз українську білу, українську строкату та українську коротковуху.
Особливо Ларису зацікавила українська коротковуха. Вона схожа на американську козу ламанчі, бо так само має гарні показники молока по жиру й білку.
– Місцеві тварини адаптовані до наших погодних та кліматичних умов, до трави та води. Тому в них більш стійкий імунітет і вони міцніші, а відтак з ними добре працювати, бо вони на малій кількості кормів дають добру віддачу молока. Тобто у бабусі стоїть ця коротковуха коза на припоні, а дає 3-4 литри молока. Тож я почала робити те, що робили з американськими ламанчі – «додавати» до місцевої кози кров англо-нубійської породи.
З легкої руки Лариси Гурової інші господині по Україні почали робити так само. Кози змінилися зовні – вони стали більш короткошерсті, вищі на ноги та вже нагадують селекційну породу. А 2021-го року Ларисі привезли справжнього американського ламанчі, і вона продовжила удосконалювати свою породу.
Війна поставила на паузу питання апробації цієї породи експертною комісією Мінагрополітики, серед вимог якої – кількість поголів’я має становити більше тисячі тварин. Але з переїздом у більш безпечний регіон фермерка запевняє, що ближче до зими ініціюватиме пропозицію до міністерства знизити ці норми.
– В Америці зареєстрували ламанчі як породу з кількістю поголів’я усього-навсього 150 тварин. Я зараз працюю над стандартами нашої українською коротковухої – щоб ми могли сказати, що ось в Україні є своя стала порода кіз. Це моя мета.
Також Лариса Гурова мріє створити спільноту фермерок, яка користуватиметься єдиною по Україні базою та необхідним програмним забезпеченням.
– Щоб не було так: зібрали кіз, а потім дали їм абищо поїсти, потім абищо здоїли, абищо приготували з того молока. Потрібно переходити до цивілізованого козівництва. Це має бути єдина база, в якій зареєстровані кози. І якщо мені потрібен цап, наприклад, чи інша коза або сперма для кіз – я можу зайти в цю базу і знайти тварину за тими якостями, які я шукаю. Коли ми будемо згуртовані, зможемо прорахувати, які породи нам потрібні – і все завезти.
ЯКЩО БУДУ ЩЕ ЖИВА, ТО ПОВЕРНУСЬ ДОДОМУ
– Нині ми на «Фермі-ранчо» у Почаєвичах під Дрогобичем. Оренду поки не платимо, живемо в борг. Коли в нас вже закрутиться господарство – піде продукція, то будемо співпрацювати. Прийняли нас дуже гарно: надали пристосоване приміщення, корми, техніку, місце для випасу, – зазначає переселенка.
А ось своя техніка – трактор та навісне обладнання, релоковані з Донеччини, поки залишаються на Дніпропетровщині. Аби привезти її за тисячу кілометрів, знову шукають гроші.
– Зараз займаємося племінною справою – добре випоюємо молоком козенят, щоб отримати якісне поголів’я. На Донеччині в нас була сироварня, сирний погріб, якому більше 100 років. Але готові і тут робити сири, молочну продукцію. Вже потроху почали з бринзи. Маємо на продаж 40 цапів англо-нубійської та української коротковухої породи. Вдома я дарувала цапенят на розведення, для підтримки родин. Хочу цю традицію продовжити і тут.
Попри теплий прийом на Львівщині, Лариса Гурова зізнається, що тужить за донецьким степом. На швидку перемогу не сподівається, але вірить, що обов’язково його побачить.
– Є люди степові, є лісові, є горні. Я людина степова. Я за степом дуже сумую. Якщо буду ще жива, то звісно, що повернуся до свого дому. Бо я втратила вже два, і розумію, що третього не буде, доведеться до кінця життя жити по орендованих квартирах, це дуже важко. Якби не було кіз, не знаю, за що б я трималася. Вони не дають впасти в депресію –щоранку маю підніматися, годувати їх, робити необхідні процедури. Це моя віддушина, моя терапія.