Три маріупольські художники Володимир Харакоз, Сергій Бараннік та Олександр Бондаренко свого часу здійснили в провінційному промисловому місті свого роду культурну революцію. Коли місто ще називали прізвищем сталініста Жданова, вони разом із такими ж молодими й зухвалими створили мистецьке об’єднання «Маріуполь-87», яке стало першим у соціалістичній Україні перейменуванням на користь історії. Майже пів століття потому з’явився їхній «Знак Маріуполя» як духовна протидія російській ницості.

ВІРНІСТЬ ЮНАЦЬКИМ ІДЕАЛАМ

Всі вони малювали з дитинства, але не всі бачили себе митцями. Володимир Харакоз був студентом Жданівського металургійного інституту, коли познайомився зі своїм ровесником Олександром Бондаренком, який закінчив художнє училище, працював у майстерні художньо-виробничого комбінату і мав власну майстерню у сарайчику на одній із приморських вулиць. В результаті Володимир кинув металургійний інститут, а після закінчення художнього вишу в Естонії доєднався до «ансамблю», створеного Олександром із Сергієм Баранником, який не мав профільної освіти, проте мав талант і працював художником-оформлювачем на заводі «Тяжмаш».

Творчу групу, яку зухвало для тих часів назвали «Маріуполь 87», об’єднав інтерес до авангарду початку ХХ століття, який в СРСР виглядав достатньо свіжим і таким саме ідеологічно шкідливим, як бітли та хіпі. Разом з іншими «революціонерами» з художників, акторів, навколобогемної молоді, трійця наших героїв прагнула скинути кайдани соцреалізму.

– В нас трьох завжди було бажання знайти якусь нову форму та подати її таким чином, щоб це було цікаво з суто художньої точки зору, – каже Сергій Баранник.

Незабаром сталася перша виставка в Будинку металургів, після якої почався бурхливий період творчості та активної виставкової діяльності в країні та за кордоном. 2000 року вже зрілими майстрами художники створили в Маріуполі першу приватну галерею ХарБарБонд, яка стала осередком всього талановитого та неформального у місті. Відтоді таку ж назву має їх творча група.

Всі троє – Харакоз, Баранник і Бондаренко – вже були на той час членами Національної спілки художників України (НСХУ). Частина робіт кожного з них розлетілася світом та осіла в колекціях живопису та графіки. Сергій Баранник 2003 року очолив Маріупольську організацію НСХУ, а 2009-го йому було присвоєне звання Заслуженого художника України. Через десять років Заслуженим став і Володимир Харакоз.

Хто б у застійні 1970-80-ті міг навіть подумати, що для авангардистів таке можливо?

АБСТРАКТНА ГЕОМЕТРІЯ ВІЙНИ ТА МИРУ

Реакцією ХарБарБонду на антилюдську агресію РФ став проект 2014 року «Культура та мистецтво об’єднує країну». Художники провели мистецькі акції в Маріуполі, Одесі, Луцьку, Миколаєві, Полтаві та Ізмаїлі.

Митці мали свій, не дуже поблажливий висновок про причини і наслідки біди, що прийшла на українську землю: «Загальна нестача культури у місцевого населення утворила дірку, хаос у свідомості, що призвело до вторгнення російських диверсійних угруповань на нашу територію».

– Вивчайте, читайте, цікавтеся, через душу і насамперед через мізки формуйте із себе громадянина, художника кожен у своїй професії, – висловлює свою позицію Олександр Бондаренко. Саме так, на нього думку, людина мусить противитися наступу російської пропаганди.

На початку 2015 року в Маріуполі відбулася спільна виставка живопису художників ХарБарБонду. В цьому ж році за їхньої ініціативи в Києві пройшла перша в історії НСХУ Всеукраїнська виставка абстрактного живопису, в якій взяли участь більше 120 авторів. Потім пішла череда персональних виставок. А в 2020-му в Маріуполі відбулася подія, на яку чекала вся культурна спільнота – відкриття філії Національної академії образотворчих мистецтв і архітектури. Там Володимир деякий час викладав малюнок.

– Що спонукає митця творити? – роздумує нині Володимир Харакоз. – Процеси всередині власної особистості, де йде постійна боротьба між світлом і темрявою, між свідомим і несвідомим. Творчій процес я уявляю як шлях, наприкінці якого ти приходиш до себе.

2021-го ХарБарБонд розділився географічно – Харакоз разом із родиною переїхав до міста Конотопу Сумської області. Таким чином йому єдиному вдалося зберегти майже всю свою творчу спадщину.

Бараннику та Бондаренку пощастило менше: після початку повномасштабної агресії частина їхніх картин загинула, про долю інших нічого невідомо.

Взагалі-то в Маріуполі було знищене майже все, що має культурну цінність, в тому числі мозаїки всесвітньо відомих авторів, Художній музей імені Куїнджі… Від однойменного Центру сучасного мистецтва і культури та приміщення, де розташовувалась дитяча художня школа, залишились тільки стіни.

МІЖ СВІТЛОМ І ТЕМРЯВОЮ

В маріупольському пеклі Олександр Бондаренко перебував разом з вагітною донькою. Вони не мали власного автомобіля, соромилися напрошуватися в чужі, тож у середині березня взяли трошки речей і пішли до найближчої дороги. Їм пощастило – молодий хлопець запросив їх до своєї машини, а потім відвіз до Бердянська. Разом із собою митець віз свій творчий скарб, скопійований у цифровому форматі.

– Наше везіння подовжилось, – каже Олександр, – мабуть, допомагав якийсь янгол. В каравані автобусів знайшли собі місце, і після майже 18-ти годин у дорозі дісталися Запоріжжя, та нарешті поїли хліба, якого не бачили 20 днів.

Сергій Баранник, відправивши всю родину на «велику землю», лишився в Маріуполі сам із маленькою кішечкою Одрі. Сергію шкода було залишати напризволяще і творчий спадок, і квартири, свою та доньчину. Вибору не стало, коли під’їзд перетворився на поле бою: зверху українські військові, знизу – окупанти.

– Поклав за пазуху кішечку, взяв сумку з документами, вискочив у під’їзд, а там все палає. Коли просувалися повз зруйнованих будинків, до нас з Одрі доєдналася жінка з собачкою, разом дійшли до молитовного дому. Там нас нагодували, дали поспати, а невдовзі прибігли українські бійці, кажуть, треба звідси йти, бо наближаються танки…

Шлях з Маріуполя до Запоріжжя зайняв два тижні. Коли Сергій опинився в Дніпрі, зателефонував Олександрові. Вони зустрілися, обнялися. Обидва схудлі, змучені, але живі. Володимир, який пережив у Конотопі окупацію, радів за друзів на відстані.

Зрештою, друзі-художники опинилися в різних куточках країни: Сергій – в Сколе, куди його запросили колеги, Володимир – в Конотопі, Олександр – у Дніпрі, де НСХУ надало йому простору майстерню.

Але це не завадило спільній діяльності ХарБарБонду. Вже у червні 2022 року в рамках Всеукраїнського мистецького проєкту «Нескорена Україна» відкрилась виставка «Маріуполь – душа України». А у вересні київська галерея AVS-art презентувала експозицію «Знак Маріуполя» з новими роботами, які були рефлексією митців на війну.

І це виявилося лише початком, бо творчий супротив ХарБарБонду агресивному «руському міру» триває та наростає з кожною новою картиною.

МАЙСТЕРНІ ЛІКУЮТЬ ДУШІ

Цей опір також в тому, що художники, які вижили у пеклі, не втратили жаги творчості та оптимізму.

– Я працюю щодня, з ранку до вечора. Мистецтво лікує. Коли включаюсь в роботу, забуваю про все, – каже Олександр Бондаренко. – У своїх картинах я став більш кольоровим, сміливим, позитивним.

– Майстерні лікують наші душі, – зізнається Володимир Харакоз. – Живемо з надією на майбутнє.