Біля їх ятки на будь-якому благодійному ярмарку завжди багато дітей, бо малечі цікаво спробувати сплести яскраву «павутинку»-мандалу з ниток та паличок або власноруч зробити ляльку-мотанку. А ще тут пригощають цукерками та збирають кошти на ЗСУ. Творчій простір «Рукодвійки. Творчі кралі» відкрився в Луцьку п’ять місяців тому, і швидко став знаним не тільки серед переселенців.
Одна з засновниць, Аліна Андрєєва, розповідає, що назва «Рукодвійки» була на початку, коли в просторі вони були удвох з Оленою Ярошук. А коли прийшли інші жінки, до назви додалася друга частина – «Творчі кралі». Вони об’єднали тих, хто шукає спілкування, хоче навчитися новому, опановувати техніки психологічного розвантаження за допомогою хендмейду.
– Плетіння, як і в’язання, непогано заспокоює, зменшує тривогу, – каже пані Аліна, пояснюючи, як треба зачепити нитку за паличку, щоб вийшов гарний візерунок «павутинки».
АЛІНА
Свого часу Аліна Андреєва потай від батьків забрала документи з технікуму, аби навчатися в училищі на швачку. Згодом вона стала керівницею дитячого театру моди Sharm, відомого не тільки в Часовому Яру, а й поза межами Донеччини. Театр Sharm неодноразово ставав призером міжнародного фестивалю «Текстиль та мода» та міжнародного фестивалю-конкурсу національних культур «Панночка», які до 2014 року проводилися в Донецьку.
У театрі їй доводилося бути і дизайнеркою, і перукаркою, постановницею та режисеркою, шити костюми та писати сценарії театралізованих показів.
– На початку 2000-х зайвих грошей на було. Костюми створювали зі старих речей, які купували у секонд-хендах чи знаходили у бабусиних шафах. Зі старих шуб обрізали штучне хутро, фарбували. Так створювали колекції, – каже Аліна.
У квітні 2022 року жінка святкувала свій день народження в коридорі на розібраному дивані, під канонаду вибухів за вікном. А вже за кілька днів вона була в Луцьку. У Часовому Яру залишилися вщент зруйновані квартира і будинок культури, куди жінка ходила щодня більше 20-ти років та костюмерна театру, з якої не встигли вивезти костюми.
Зараз Аліна Андрєєва проводить заняття для своїх учнів в онлайн-форматі.
ОЛЕНА
Олена Ярошук народилася на Донеччині, але вчилася й деякий час жила на Волині, в місті Володимирі. 2000 року повернулася в рідне селище Нікольське фаховою вчителькою російською мови.
– Після повернення мене вразило те, що майже ніхто не спілкується українською. Тому я вирішила це трохи змінити, – розповідає Олена.
Вона закінчила курси вчителів української, і не лише викладала, а й у позашкільний час організовувала святкові заходи та популяризувала вишиванку – Олена, як її мама та бабуся, захоплювалася вишивкою.
Вже три роки Олена намагається забути 24 лютого 2022 року – день, який забрав рідний дім, спокій, роботу. Вже вночі було чутно вибухи, але для прифронтового Приазов’я це здавалося звичним. Про початок повномасштабного вторгнення вона дізналася від водія шкільного автобуса.
Найбільше жінку бентежила невідомість. У Маріуполі разом із родиною жив її старший син, середній – служив у ЗСУ. З Олена нічого не знала про них, бо не було зв’язку. Вона навіть планувала йти до Маріуполя пішки, але в місто вже не пускали. 6 березня росіяни окупували Нікольське.
Олена покинула окуповане селище лише восени. У старих кофтах вона вивезла пару власних вишиванок, медалі онуки за призові місця у змаганнях з гімнастики та подарунок сина – чашку з написом «Я люблю Україну».
Вже в Луцьку Олена дізналася про долю старшого сина, який разом із дружиною та дітьми дивом виїхав із Маріуполя незадовго до того, як «прилетіло» в їхній будинок. 86-річну маму Олени вдалося вивезти лише 2024-го через єдиний пішохідний пункт пропуску з Білоруссю. Із собою літня жінка взяла документи, кішку та сорочки, вишиті ще її мамою, яким більше 100 років.
– Вона їхала в дуже важкому стані, ледь притомна, і єдине, що повторювала: «Моя рідна Україна, моя рідна Україна». А коли вже по приїзду трохи прийшла до тями, то читала вірші Франка і Шевченка. Так вона раділа виїзду з окупації, – розповідає Олена.
Сама вона після переїзду до Луцька теж була у складному психологічному стані, через це й не повернулася на роботу до школи. Третій рік Олена працює в Центрі позашкільної освіти. Крім того, вона отримала другу вищу освіту психолога та вишиває – її вишиті бісером та нитками картини є не лише в Україні, а й в Німеччині та Чехії. Минулого року написала грант на створення студії в’язання. Саме тоді захопилася ідеєю безбар’єрної студії, доступної для жінок з інвалідністю, які хочуть в’язати, вишивати спілкуватися.
ТВОРЧІСТЬ ВРЯТУВАЛА
Аліна Андреєва та Олена Ярошук зустрілися в минулоріч на проєкті «Нитка єднання – теплий прапор України», коли протягом кількох місяців 636 людей в’язали частинки жовто-блакитного прапора довжиною майже 35 метрів. Разом жінки вирішили відкрити творчий простір, який об’єднає не тільки переселенок, а й місцевих мешканок. І тепер постійно збирають не менше 20-ти жінок різних професій і захоплень.
Власного приміщення у простору поки немає, тож жінки збираються у будівлі БФ «Робимо добро дітям». Голова благодійного фонду Тетяна Дончева допомагає й матеріалами – нитками, гачками, тканиною, які пересилають благодійники з США. Натомість в Америку їдуть ляльки-мотанки, створені у Луцьку творчими «кралями».
Окрім ляльок та янголяток, тут створюють мандали з ниток, авторські текстильні брошки, які придумала Аліна, зірки з валяної шерсті. А ще шиють, роблять квіти з фоамірану та беруться за все, що цікаво та приносить задоволення. «Творчі кралі» працюють на волонтерських засадах і всі виручені з продажу виробів кошти перераховують на ЗСУ.
– В цей час кожен має щось робити для своєї країни. Якщо ми не можемо бути на фронті, то працюватимемо в тилу. Кожен з нас має стати волонтером на своєму місці, – вважає Олена.
Поїздки з безоплатними майстер-класами з хендмейду по школах та громадах дозволяють майстриням знайомитися з переселенками, які живуть не в місті, а в селах, підтримувати добрим словом чи власним прикладом тих, хто потребує допомоги.
«Рукодвійки» не залишають ідеї знайти для простору власне приміщення та зробити його доступним для людей з інвалідністю.