Чи легко українці за кордоном інтегруються у нові громади та яку допомогу їм пропонують у польських гмінах (громадах)? Журналісти «СхідNOW» поспілкувалися з біженцями та фахівцями Маріупольської асоціації жінок «Берегиня», які займаються евакуацією та супроводом наших біженців у Польщі.
ВРЯТОВАНІ З ПЕКЛА
Блокаду Маріуполя Наталя Набок згадує як страшний сон. Від російських ракет жінка з дітьми спочатку ховалися у ванній кімнаті. Потім попросилися до сусідки, що жила трьома поверхами нижче. Разом боятися було легше, – згадує Наталя.
– Майже на наших очах загинули люди, які готували обід на вогнищі у дворі. Тоді ж вже їсти було нема чого. Все їстівне, що не треба було готувати, з’їли у перші ж дні, коли зникли світло та газ. Ми не сиділи в підвалі, бо у нашому будинку у центрі міста його не було. Залишалися у квартирі на п’ятому поверсі. Коли російська ракета поцілила в дах, було відчуття, що ми злетимо у повітря. Дитина перелякалася, і ми спустилися до сусідки. Спали на дивані вчотирьох, у куртках і шапках.Прокидалися о четвертій ранку, бо диван хитало, наче від землетрусу – такі були обстріли. Це було пекло, і навряд чи ми забудемо його колись, – розповідає маріуполька.
Так у голоді і холоді прожили місяць. З охопленого вогнем Маріуполя до Мелекіного родину Набок вивезла донька сусідки. А вирватися з окупації допомогла вже організація «Берегиня». Вона ж організувала евакуацію до Польщі, до гміни Stare Babice.
По приїзду українських біженців безоплатно розселили, забезпечили їжею й підтримували психологічно.
– Полякина нашу біду активно відгукнулися. Приносили одяг, смаколики. Я не очікувала, що абсолютно чужі люди так нам співчуватимуть і допомагатимуть. Житло в нас комфортне, тут живуть кілька родин, є всі зручності, їдальня, кухня, ігрова кімната. Природа прекрасна, дуже чисто на вулицях, – розповідає Наталія.
Її молодший син Іван спочатку навчався в українській школі, але згодом родина вирішила перевести малого до місцевого навчального закладу. Попри певні переживання щодо мовного бар’єру нині Наталя про таке рішення не шкодує – хлопця прийняли добре.
– Він знайшов нових друзів, до школи ходить із задоволенням. Навчається безоплатно. За відвідування секцій у спортивній школігрошейз нас також не беруть. Вже майже рік син займається волейболом.
Старший син Дмитро доєднався до родини пізніше, але вже працює у відомій мережі швидкого харчування. Йому польська дається важче, але у нагоді стають знання з англійської.
Наталя поки постійної роботи не знайшла. За фахом вона музикант, хормейстер, у Маріуполі вела вокальний дитячий гурток, співала в церковному хорі.Зараз жінка активно долучається до всіх курсів, що пропонують волонтери, зокрема з вивчення мови та перекваліфікації.
НА ПЕРШУ ПОЛЬСЬКУ ЗАРПЛАТУ ЗАМОВИЛА З УКРАЇНИ ВИШИВАНКУ
У Наталії Скрипки з Чернігова також підростають двоє синів. Заради них жінка і зважилася на переїзд закордон.
– Звістка про бомбардування Драмтеатру в Маріуполі, де ховалися сотні людей, стала для нас останнім поштовхом до евакуації. Спочатку їхали просто на захід, там родина з Коваля нас прихистила і посадила на евакуаційний автобус до Польщі, – розповідає Наталія.
20 березня родина перетнула кордон. Далі була Варшава та загальний центр для біженців. На всьому шляху волонтери турбувалися про ночівлю, гаряче харчування та щоб люди могли перепочити, помитися й прийти до тями після пережитого. За дві доби родина Наталі на пропозицію українських волонтерів вирушила до гміни StareBabice.
– Ми приїхали до готелю, нас зустрічав ксьондз Вацлав. Це католицька громада, такий центр, де служать священники і опікуються українськими біженцями. Ми мали окремий двомісний номер, нас годували, забезпечували гігієною.
За два дні перебування у гміні сини Наталі вже стали до навчання. Молодший Іван – в інтегрованому класі для українських діточок, а старший Олександр – у польській школі.
– Восьмий клас – останній у польській школі. Син вже двічі складав пробні іспити й показав результати, не гірші за місцевих учнів. Наші українські діти забезпечені у школі всім необхідним, батькам не потрібно нічого купувати. Українські школярі мають таке ж право на пільговий проїзд, як і польські.
Мама Наталя працює у Центрі Місій африканських. Допомагає на кухні та розв’язувати організаційні питання. На першу зарплату, каже, замовила з України вишиванку.
– То як до раю ми потрапили після евакуації. Наш осередок зайняв у Польщі перше місце серед шелтерів, хостелів і готелів, в яких перебувають біженці. Польські родини раніше несли до нас одяг, їжу, коляски, іграшки, а тепер на свята запрошують до себе додому, щоб пригостити та показати свої традиції, звичаї.Також возили наших дітей на екскурсії до Варшави. Ксьондзи допомагали з отриманням PESEL – це документ на кшталт наших ІНН, необхідний для розв’язання соціальних питань, від обслуговування в банку до виклику швидкої. У Варшаві ці номери отримати було важко через величезні черги, то поляки за нас домовлялися з іншими гмінами й вивозили туди. Навіть польські фотографи волонтерили: три фото на документи коштували десь пів тисячі, а вони нам робили безплатно, – розповідає про гостинність приймаючої сторони Наталія.
ПЛІДНА ВЗАЄМОДІЯ
Це лише дві з тисяч історій про щасливий порятунок українських сімей та їхню підтримку у польських громадах, каже фахівчиня Маріупольської Асоціації жінок «Берегиня»Катерина Шух. За її словами, спільними зусиллями української організації та польських партнерів допомогою охоплені понад 3 000 українських біженців.
– Наші проєкти спрямовані на комплексну допомогу. Адже евакуація – це не просто вивезти і кинути напризволяще в іншій країні, без знання мови, звичаїв та законів.Евакуація «під ключ» – це попіклуватися про те, щоб людина могла зорієнтуватися на новому місті, дати їй базову підтримку, допомогти з документами. Юридичну і психологічну допомогу, інформаційні консультації біженцям ми надаємо й досі. Раніше це відбувалося на регулярній основі, бо попит був шалений. Тепер організовуємо щомісяця мобільні бригади,– розповідає Катерина.
Вона теж маріуполька, і добре розуміє тих, кого росіяни вигнали з власних осель. Як психологиня Катерина проводить ще й арт-терапевтичні заходи, на яких біженці через малювання, творчі колажі та рукоділля долають стрес та тривожність.
– Я використовую саме арт-терапію, оскільки на мою думку, це найлагідніший метод терапії. Це дуже важливо, адже багато українських біженців мають посттравматичний стресовий розлад. На заняттях можна вихлюпнути на папір, наприклад, всі свої деструктивні почуття, страхи, ненависть, злість, відчай. До того ж, людині не потрібно розповідати про свої переживання, які вона ще не готова згадувати.
Катерина зазначає, що організації зазвичай вдається знаходити порозуміння з місцевими громадами з проблемних питань. Наприклад, у Польщі лише вісім класів середньої школи, до того ж існують обмеження за віком. Проте нашим учням дев’ятих, десятих та одинадцятих класів йшли назустріч і дозволяли повторно проходити курс. Це дало дітям змогу підтягнути мову та легше інтегруватися до навчального процесу.
– Аби наші школярі призвичаїлися та швидше опановували програму, їх навіть брали на клас нижче або приймали слухачами. Доступ до освіти в цілому українці мають такий самий, як і місцеві. Це стосується і коледжів, і вищих закладів. Єдиною перешкодою може бути мова.Втім, мовних курсів тут багато, їх переважно безоплатно пропонують і волонтери, і держава, і власне гміни.
НЕ ОСТАННЯ ЕВАКУАЦІЯ
Після нетривалої паузи «Берегиня» планує поновити евакуацію українців до Польщі. Наразі йдуть підготовчі процеси.
– Це мають бути комфортабельні автобуси, бо шлях тривалий. Треба подбати і про харчі, і про воду. Попит є, з боку тих же бахмутян. На жаль, вони мають певні упередження щодо того, що після евакуації волонтери їх залишать наодинці, а вони не знають мови, не розуміють, до кого звертатися. Є ж такі сім’ї, що не мають ані документів, ані грошей, бо виїжджали всі за різних умов. Тому важливо підготувати людям базову підтримку, нехай і на перший час – із житлом, їжею, документами, отриманням PESEL, виплатами тощо, – пояснює керівниця організації Марина Пугачова.
Вона зауважує: попри те, що ситуація з роботою за кордоном непроста, наші люди швидко вчаться нового. Зокрема українські педагоги та медики влаштовуються помічниками у школах та лікарнях, де стають провідниками між українцями та поляками. А ще українці не бояться відкривати власну справу. І оскільки у Польщі дуже цінують наших майстрів б’юті-індустрії, «Берегиня» організувала для підопічних жінок курси з перукарського мистецтва, майкапу та масажу. А у планах має запропонувати ще й навчання з манікюру.
Катерина ШУХ, членкиня правління Маріупольської Асоціації жінок «Берегиня», координаторка проєктів FundacjaHumanDoc, психологиня:
– Ми вже рік взаємодіємо з польськими організаціями з питань евакуації та супроводу українських біженців. Усього було сімнадцять евакуаційних рейсів. У Дніпрі та Запоріжжі«Берегиня» забирала українців, які вирвалися з небезпечних районів, і автобусами везла до Варшави. Там ми їх зустрічали, за списками розподіляли евакуйовані родини по польських гмінах, де були місця (тобто житло та відповідні умови).
Зокрема ми тісно співпрацюємо з громадою GminaBielsko-Biała – це містечко десь у 4-5 годинах від Варшави машиною. Тут прийняли дуже багато наших родин. Їх зустрічали, розселяли, допомагали з оформленнями дітей до шкіл та садочків. GminaStareBabice – ще одна дружня громада, яка тепло зустріла біженців і весь цей час їх підтримує.