У Всесвітній день фотографії у Львівському палаці мистецтв відкрили фотовиставку «Наш Маріуполь» – проєкт, що розповідає про життя міста в період з 2013 року через об’єктив волонтера і засновника Маріупольської школи фотографії Дмитра Чичери. Диплом з іменем Дмитра отримала його дружина Людмила Чичера. Сам він зник безвісті в блокадному місті в березні 2022 року.
Дмитро ЧИЧЕРА відомий насамперед як засновник маріупольського вільного простору «Халабуда», який після 2014 року працював як волонтерський хаб для військових і переселенців, потім – як освітній центр і місце збору активних громадян, а 24 лютого 2022 року знову перетворився на волонтерський штаб і осередок гуманітарної допомоги. Під час облоги Маріуполя тут пекли хліб, збирали та розвозили воду, продукти, ліки, надавали допомогу захисникам та інформували цивільних про те, що відбувається на фронтах повномасштабної війни.
Коли 16 березня з’явилася можливість виїхати з оточеного Маріуполя, Дмитро посприяв евакуації своїх колег, проте сам зробив вибір залишитися в місті та продовжувати допомагати людям. Звісток від нього сім’я та друзі не отримують з 17 березня 2022 року.
За словами Людмили Чичери, виставка є скоріше символічною, адже зберіглося дуже мало фотографій Дмитра у високій якості, якої потребує музейна експозиція. Звісно, сам він напевне зробив би свою персональну виставку, про яку завжди мріяв, більш змістовною та, можливо, розставив би інші акценти. Ті 20 світлин, які побачили відвідувачі, розповіли їм про мирний український Маріуполь, яким він був до жахливих звірств російських окупантів.
Дружину Дмитра, яка разом з його друзями відновила діяльність «Халабуди» в Черкасах, запросили організатори – військовий журналіст Тарас Грень і директор Львівського фотомузею Роман Метельський.
Тарас Грень познайомився з Дмитром Чичерою у далекому 2015-му році, будучи пресофіцером сектору «М».
– Я тоді вперше потрапив на ротацію до дуже красивого міста – Маріуполя. Саме тоді відпрацьовувалася ідея показати маріупольцям, хто їх захищає від російських загарбників. Діма Чичера був одним з активістів, які роздруковували фотографії для цієї фотовиставки.
Потім ми познайомилися ближче. З’ясувалося, що він творча, привітна, дуже світла людина. Я був у нього в фотостудії, він прекрасний фотохудожник. Наступного року я знов відвідав його студію, тоді це вже була волонтерська ініціатива «Халабуда». Так ми почали товаришувати.
Коли я був одним з організаторів виставки про відроджену армію, Діма надав свої маріупольські фотографії. Таким чином вони в мене збереглися. Гортаючи свої архіви, випадково побачив їх, пригадав, і виникла ідея організувати виставку на згадку про Дмитра. Щоб тим самим нагадати суспільству про людей, які зникли під час бойових дій, і, можливо, десь в окупації чекають на звільнення. Їм потрібна наша підтримка.
Галина БАЛАБАНОВА, співзасновниця «Халабуди»:
– Персональна виставка Дмитра Чичери – це дуже важливо. Фотографії гарно оформлені, та й локація вибрана класно. Як сказала одна з відвідувачок, це камерне місце, де пахне кавою, нагадало їй «Халабуду» в Маріуполі, де збиралися всі свої. Тут, у Львові, не всі знайомі один з одним, але так само нас об’єднали спільні цінності. І для мене це була така зустріч нових старих друзів.
Коли 2014 року я дізналася про волонтерську діяльність Дмитра Чичери, ми ще не були знайомі. Але мої донати на добробати, а потім ЗСУ, летіли переважно Дмитрові, оскільки всі знали, що це людина, якій можна довіряти.
А коли мені розповіли про Маріупольську школу фотографії, яку ще до війни заснував Дмитро – фактично це була перша така комерційна фотошкола в нашому місті – для мене не було сумнівів: йти туди чи не йти. Я знала, що це людина, яка частину свого прибутку буде спрямовувати на допомогу ЗСУ. Власне, там ми і познайомились. Це був 2015-й.
Фотошкола була поштовхом до створення «Халабуди», оскільки хотілося такого місця, яке б стало волонтерським центром. Наш актив фотоклубників став частиною «Халабуди», лідером якої всі наступні роки був Дмитро Чичера.
16 березня я виїжджала з міста, і Діма допомагав організовувати наші декілька машин. В останній момент він сказав, що не їде – наголосив, що це його рішення, і він хоче залишатися до тих пір, поки зможе надавати допомогу мирним мешканцям і нашим захисникам. Тож це був день, коли я востаннє бачила Діму. Я забрала його собаку і ми поїхали. Наступного дня, вже у Запоріжжі, я чула його голос, коли йому вдалося по супутниковому телефону здзвонитися з дружиною.
Як потім нам переказували, Діма вийшов з «Халабуди» допомагати розбирати завали. Що сталося після цього, ми досі не знаємо.