Чи можливо виправдати чи приховати злочин такого масштабу, який росіяни вчинили в Маріуполі? Так, можливо, вважає наш читач Сергій Штамбур, якому випало 80 днів перебувати у блокадному місті і дивом пощастило вирватися з сім’єю до Німеччини. На його думку, цинічність виправдання затьмарить, можливо, навіть цинічність самого злочину. «Що потрібно, щоб приховати злочин? Приховати місце злочину. Як це зробити у випадку з Маріуполем? Геніально просто – перейменувати місто».

Якщо зараз ви наберете в пошуковому сервісі назву «Маріуполь», то автоматично отримаєте масу інформації, яка безаперечно свідчить про злодіяння росії. Але якщо місто матиме іншу назву, то це буде вже зовсім інша інформація. Це вже буде історія, написана у Кремлі. І вона вже пишеться.

Залишилося лише чорне назвати білим, напад – визволенням, злочин – подвигом, переконати в цьому для початку населення рф, правильно розставити акценти належним чином і далі за кремлівським шаблоном. На перший погляд – марення. Але лише на перший. Тут головне – планомірна, системна пропагандистська робота.

БУЛО – СТАЛО

Маріуполь (від грец. Μαριούπολις – «місто Марії») – місто в Донецькій області України, один із найважливіших центрів української металургії, потужний морський порт, неофіційна столиця Приазов’я. У вересні 2021 року Маріуполь був визнаний одним із найкомфортніших для проживання міст країни. Так було до 24.02.2022.

Сьогодні Маріуполь – місце наймасштабнішої трагедії ХІХ століття. За кількістю жертв і руйнувань її можна порівняти лише з трагедією Хіросіми та Нагасакі. Параметри приблизно збігаються: Сукупна чисельність населення Хіросіми та Нагасакі на травень 1945 року – 445 000 людей, у Маріупольській агломерації на січень 2022 року – 425 000 людей. Кількість загиблих під час ядерних вибухів в Японії – 80 000 осіб, у Маріуполі передбачувана кількість загиблих – до 100 000 осіб. І якщо в Японії більшість людей загинули миттєво, то в Маріуполі люди гинули протягом двохмісячної блокади, і не лише від снарядів і авіабомб. Багато хто повільно вмирав від холоду, відсутності продуктів, води та медичної допомоги.

Є й інші відмінності. США були у стані війни з Японією, і бомбили японські міста, населені японцями. Росія розстрілювала Маріуполь під час так званої СВО, однією з цілей якої був задекларований «порятунок російськомовного населення Донбасу». Тобто росіяни масово знищували тих, кого згідно з власною міфологією визнали своїми та прийшли звільняти.

Цей злочин неможливо приховати лише фізично, хоча це й робиться: місця масових поховань засекречуються, зруйновані будинки зносяться та заливаються бетоном, до міста десятками тисяч звозять людей із росії. І заради спокою цих нових «мешканців» окупантам конче потрібна нова легенда, яка б витіснила згадку про волелюбне українське місто.

ПОВЕРНЕННЯ КАТА

В історії міста вже була інша назва. Протягом 1948-1989 років його називали Ждановом на честь уродженця Маріуполя Андрія Жданова, політичного функціонера СРСР. За радянською міфологією він був рятівником блокадного Ленінграда під час «великої вітчизняної війни».

Навіть не будемо піднімати тему штучності блокади Ленінграду, з якого безперебійно їхали на фронт танки, виготовлені на заводах дітьми – тоді як вивезти цих самих дітей у радянців можливості начебто не було. Достатньо сказати, що коли ленінградці вмирали від голоду, на Жданова та його найближче оточення працював спеціальний кондитерський цех, а «з материка» доставляли до столу свіжі фрукти – і подивитися на обличчя «голодуючого» вождя під час блокади, якої ніколи не було (цей факт, до речі, був доведений на Нюрнберзькому трибуналі). Жданов тоді так розжирів, що для нього виписали спеціального фахівця з лікувальної гімнастики.

Також ця людина, чий підпис стоїть під 176-ма розстрільними списками, запам’яталася «доктриною Жданова», спрямованою на ізоляцію радянської культури від іноземного впливу. Теж актуальна для путінської росії тема. Але головне – блокада, свята річ для кожного росіянина, який живе викривленою історією. Як усе чудово збігается: блокада Ленінграда – блокада Маріуполя, німецькі нацисти – українські нацисти… Недаремно основним будівельним підрядником відновлення міста після «злочинів київського режиму» стає Санкт-Петербург.

Отже, перші заяви про перейменування Маріуполя на Жданов почали з’являтися вже у липні 2022 року. Начебто така пропозиція надійшла окупантам від керівника ветеранського руху Афганістану Василя Туряниці.

Наступним кроком стало звернення безпосередньо до Путіна Олександра Малькевича, який позначений як керівник кафедри журналістики Херсонського педагогічного університету. 3 листопада 2023 року під час зустрічі з головами громадських палат суб’єктів російської федерації він запропонував до 80-річчя зняття блокади Ленінграда відтворити будинок-музей Жданова у Маріуполі.

Вже 25 грудня на сайті Кремля з’являється повідомлення: «Рекомендовать правительству Санкт-Петербурга (…) подать предложения по поддержке создания и функционирования музея А. А. Жданова в г. Мариуполь». Доповідь на цю тему путін чекає до 15 лютого 2024 року.

У кремлівців все дуже чітко: є формальна ініціатива – є звернення-доручення-доповідь – починається активна «культурно-історична» робота. І ось вже створюються всілякі «побратимства Петербурга и Мариуполя», на сайті mariupol-news.ru публікуються «історичні дослідження» з незграбною назвою «Немного истории про Маріуполь». Маріуполь (поки що Маріуполь) у постійному фокусі Кремля.

Символічно, що у будинку-музеї Жданова, який існував у Маріуполі до 1989 року, потім був розташований музей Народного побуту представників різних національностей, які заселяли територію Приазов’я з кінця XVIII століття – українців, греків, росіян, євреїв, німців. Але оскільки історична багатонаціональність регіону погано поєднується з міфом про «споконвічно російський Донбас», у Андрія Жданова є чудові шанси повернутися на Георгіївську, 55. Ну, а там і до перейменування міста недовго.

Р.S. Так склалося, що, вирвавшись із родиною із Маріуполя, на шляху до Європи мені довелося проїхати пів росії. Подорож тривала п’ять днів, і дуже запам’яталося співчуття пересічних росіян, коли вони дізнавалися, звідки ми. Пряма мова: «Як ви все це терпіли?.. Цілих вісім років».

Крапка.