Філософія повоєнного відновлення Європи передбачала, серед іншого, наднаціональний контроль над стратегічними галузями економіки. Зрештою, навіть Євросоюз починався із Об’єднання вугілля і сталі. У цьому контексті цікаво простежити динаміку розвитку регіонів, подібних за економічною моделлю до Донецького вугільного басейну. Наприклад, Верхньої Сілезії, яка віддавна була центром видобутку «чорного золота» та металургії. Як полякам вдалося відновити зруйновану війною промисловість попри сталінський терор – у новому матеріалі нашого історичного циклу.
Регіон Верхня Сілезія мав непросту історію. У різні часи він перебував під контролем Моравії, Богемії, Польщі, Австрії, Пруссії, Німеччини. Після Першої світової війни східна частина регіону на засадах політичного компромісу потрапила до складу відродженої польської держави і отримала автономію у складі Сілезького Воєводства. Його населення складали переважно поляки. Західна частина, більшість населення якої була німецькомовною, залишилась за Німеччиною як Провінція Верхня Сілезія. 
У 1019-1921 роках тут відбулося три послідовні збройні повстання проти німецької адміністрації – етнічні поляки почувалися дискримінованими і вимагали виходу з імперії та приєднання до Польщі. Але зрештою місцеві громади почали сприймати свою автономію як самобутність і не воліли у міжвоєнний період бачити себе на будь-якому боці – ані на польському, ані на німецькому. Це було притаманне, наприклад, місту Катовіце, яке розвивалося як центр сталеливарної та гірничодобувної промисловості під польським, чеським та німецьким впливом.
Втім, незабаром все змінилося. Від початку Другої світової війни вся Верхня Сілезія була інкорпорована до Третього Рейху. Дуже швидко на новозахоплених землях постало чимало концтаборів для неугодних гітлерівській владі. Сілезці підпали під політику расового визнання, яку нацисти впроваджували на поліетнічних територіях: або ти доводиш своє німецьке походження і підписуєш Фольксліст (Volksliste) – посвідчення «чистоти крові», або ласкаво просимо до «Аушвіцу» (35 км від Катовіце). Також нацисти масово відправляли сілезців на фронт вмирати за фюрера.
«Звільнення» Верхньої Сілезії радянськими військами не принесло очікуваного спокою. Навпаки, розпочався радянський терор щодо сілезців, які визнали себе німцями. Формальною підставою була згода союзників на використання СРСР німецького населення для примусових робіт – під час Ялтинської конференції було вирішено рахувати це як відшкодування збитків у війні. Ось у нагоді і став Фольксліст! У рамках ялтинських домовленостей щонайменше 40 тисяч сілезців у складі робітничих бригад були інтерновані до СРСР на трудову повинність.
На цьому «велике переселення народів» не закінчилося. Оскільки після війни німецька частина Верхньої Сілезії відійшла до Польщі, до 1950 року її покинули близько 300 тисяч німців. Ще 50 тисяч німців виїхали з польської частини регіону. Натомість на їхнє місце привезли польських переселенців із теренів УРСР. Відтік корінного населення Сілезії не припинявся й у подальші роки, коли стало очевидним, що Німеччина, яка програла війну, відбудовувалася набагато швидше й умови для життя там кращі. Починаючи із 1956 року, у розпалі кампанії за воз’єднання сімей, тільки із Катовіцького воєводства до Німеччини емігрувало близько 63 тисяч німців, а у 1970-х цей показник становив уже 137 тисяч. Процес виїзду тривав практично упродовж усього періоду існування ПНР.
Отже, попри те, що власне війна не принесла Верхній Сілезії нищівних руйнувань, вона була згвалтована терором комуністів та процесами міграції, які «вимивали» кваліфікованих фахівців. Через брак кадрів шахти на кілька місяців були змушені припинити видобуток, простоювали і металургійні заводи. У березні 1945 року штат промисловості регіону заледве сягав 50% від довоєнного рівня.
Однак місцева промисловість все ще становила основу польської економіки – вугілля, сталь та електроенергія залишалися запорукою відновлення зруйнованої країни. На промисловий комплекс регіону припадало понад 42% зайнятих у промисловості Польщі. Тож, саме на Верхню Сілезію робилася ставка у планах комуністів на розвиток індустріалізації.
Несприятливі наслідки концентрації промисловості, які були помітні ще до війни – забруднення повітря, проблеми з доступом до питної води, нестача житла – на початку 1950-х років лише поглиблювалися. Особливо відчувався дефіцит житла, такого необхідного для залучення кадрів. Недивно, що на підйомі індустріалізації місцева гірничодобувна галузь все ще використовувала примусову працю в’язнів, полонених та військовозобов’язаних.
Комуністична влада сподівалася вирішити проблему нестачі робочої сили за рахунок підвищення заробітної плати в ключових галузях промисловості. З кінця 1950-х років зарплати шахтарів і металургів справді суттєво перевищували середню зарплату у Польщі. Щоб заманити людей на виробництво, були збудовані робітничі квартали – переважно гуртожитки поруч із шахтами та металургійними заводами. І навіть незважаючи на те, що в очікуванні окремої квартири новоприбулим доводилося кілька років жити у таких гуртожитках ба навіть у бараках, забезпечення відомчим житлом тут все ж відбувалося швидше, аніж в інших регіонах Польщі.
Зусилля влади мали успіх. Населення регіону поступово зростало. Якщо 1950 року у Катовіцькому воєводстві мешкало 2,7 мільйонів жителів, то 1960 року – вже 3,3 мільйони. І упродовж 1960-х років сальдо міграції у регіоні залишалося позитивним.
Через те, що забудова міст промислового басейну була занадто тісною, влада зробила спробу дегломерації, тобто зменшення щільності населення у таких центрах промисловості, як Катовіце чи Глівіце. Для цього будували міста-сателіти, які слугували спальними районами. Першим таким супутником стало містечко Тихи, у якому після війни проживало всього 13 тисяч жителів. На першому етапі будівництва місто мало зрости до 30 тисяч, а у перспективі – до 130 тисяч. Вже 1951 року з’явилися перші будинки типової забудови так званого району Нові Тихи, задуманого як «зразкове соціалістичне місто».
Щоправда, від концепції зведення міст-супутників швидко відмовилися, а житлове будівництво було зосереджене на заповненні лакун у існуючій міській забудові або зведенні житла на місці знесених «фамільовок» (familuwki) – типових для регіону малоповерхових будинків для цілої родини. Такого типу робітничі будинки поставали наприкінці XIX століття й подекуди становили цілі квартали у Катовіце та інших містах регіону.
Однак для потреб грандіозних містобудівних планів і цього було замало. Тож у 1960 роках у 13 містах Катовіцького воєводства було розпочато масове будівництво жилих масивів. Загалом за десятиліття на регіон припало 12% нового будівництва у Польщі.
Вирішення проблем з житлом знизило градус міграційної кризи, і у 1961-1980 роках відбувається розширення промислової бази регіону. Постав гігантський меткомбінат «Катовіце» в Домброві-Гурнічій та цинковий завод у Мястечку-Шльонському, було збудовано три великі ТЕС: Halemba в Руді-Шльонській, Łagisza в Бендзині й Rybnik у Рибніку. Розпочали роботу автомобільні заводи в Бельсько-Бялі та Тихах. У 1970-х модернізують автомобільну дорогу Варшава-Катовіце. У ці ж роки у Рибницькому вугільному районі відкрито шість нових шахт, а наприкінці 1970-х видобуток вугілля тут наблизився до свого максимуму у 200 мільйонів тонн на рік. У подальшому цей показник лише знижувався.
Останні роки комуністичної системи пройшли в умовах економічного колапсу та робітничих протестів, що означало кінець процвітання Катовіцького воєводства. Вугілля все ще залишалося основною статтею експорту, але інвестиції у гірничодобувну (та й у інші галузі) зазнали серйозного скорочення. Стан екології у Верхній Сілезії був наскільки поганим, що знову почалися міграційні процеси – люди вивозили дітей до регіонів, де можна було дихати безпечно для здоров’я.
Сьогодні традиційні галузі регіону та екологічні наслідки від їхньої промислової експлуатації належать до основних викликів Стратегії розвитку Сілезії Śląskie-2030, а сама індустріальна спадщина знаходиться у фокусі національних та європейських інституцій. За цей час Катовіцький регіон – найбільш екологічно занедбаний у Польщі – встиг відмовитися від шахт і перетворився на лідера лісонасаджень. До туристичного маршруту по мегаполісу включено і квартал малосімейок для родин гірників Нікішовець (ті самі архітектурно унікальні «фамільовкі»), і будівля Гішовець – житловий будинок, зведений для робітників концерну Giesche за концепцією «місто-сад», і Музей металургії цинку, і колишня фабрика порцеляни, перетворена на технологічний парк.
А що ж сталося з шахтами? Цікаво, але їх не законсервували повністю, а перетворили на музеї та культурні заклади, де колишні шахтарі проводять екскурсії.
