Майбутнє східних міст України – це не лише завдання для уряду і місцевих органів влади, але й справа всього українського суспільства та партнерів з-за кордону. Так вважає колишній член краматорського виконкому, громадський діяч та транспортний аналітик Юрій Трембач, до якого ми звернулися за експертною думкою після завершення циклу публікацій «Життя після руїни», присвяченого історії відбудови знищених війною міст світу.

ВІДБУДУЄМО, ЯК БУЛО – ІЛЮЗІЯ, ЯКОЇ ТРЕБА ПОЗБАВЛЯТИСЯ

– Розмову про відновлення наших міст (а перш за все відновлювати доведеться саме міста Сходу та Півдня України) я б почав з розгляду деяких небезпечних ілюзій.

Перша ілюзія, якої буде дуже важко позбутися суто емоційно – «все відбудуємо як було, і навіть краще». Гадаю, що нам так не буде. Ми не маємо дивитися на те як було вчора, натомість маємо шукати відповіді на питання «як буде завтра». Міста Сходу зростали під час освоєння цих територій в процесі індустріальної революції кінця XIX сторіччя. Юз, Алчевський, Гампер розвивали свої бізнеси у напрямках, перспективних на той час. Навколо цих бізнесів 100 років тому були розбудовані міста. Сьогодні немає жодного раціонального сенсу відтворювати заново результати того процесу. Бо світ змінився. Мені дуже зайшла фраза, автора якої я, на жаль не пам’ятаю, про «реколонізацію Сходу». Емоційно я можу зрозуміти бажання «відбудови як було», але раціо каже, що ми маємо перевинайти наші міста. З цього витікає важкий висновок: не завжди це вдасться зробити, тож деякі села, селища, містечка або цілі міста можуть не бути відновлені взагалі.

Друга ілюзія полягає в уявленні процесу відбудови як процесу, в якому на перших ролях будуть держави – наша та держави-донори. Мовляв, донори з власних національних бюджетів виділять кошти українському уряду та містам, ті підготують купу будівельних проєктів, виставлять їх на Prozorro, проведуть чесні тендери під додатковим контролем донорів та відбудова заколоситься як жито.

Але так теж не буде, і це добре. Бо, по-перше, в урядів наших союзників бюджети не гумові, і є купа власних проблем. Стільки грошей, скільки потребує наше оновлення, там нема і не буде. А, по-друге, спроможність наших міст та уряду робити притомні інфраструктурні проєкти без корупційних скандалів доволі слабка.

САМЕ ПРИВАТНІ ІНВЕСТИЦІЇ ЗРОБЛЯТЬ ВИРІШАЛЬНИЙ ВНЕСОК У НАШУ ВІДБУДОВУ

Натомість гроші та спроможність ефективно створювати є у приватного бізнесу – українського та світового. Саме приватні інвестиції зроблять вирішальний внесок у нашу відбудову. Або не зроблять, якщо ми не будемо достатньо переконливими. Інвестиції – це не про подарувати гроші і не про побудувати об’єкт соціальної інфраструктури коштом міжнародних фінансових організацій. Інвестиції мають заробляти гроші. Тоді вони цікаві інвестору.

У нас часто згадують про План Маршалла, але про нього варто почитати, щоб зрозуміти, як насправді він працював. Уряд США витратив кошти американських платників податків на сплату роботи американського бізнесу, який виробляв товари для Європи. Ці товари у Європі продавалися за місцеві гроші, але платити Америці не було потреби, тому ці гроші можна було інвестувати. Також відсутність необхідності платити за американський імпорт підтримала стабільність європейських валют, що позитивно вплинуло на ті самі внутрішні інвестиції.

Європу після Другої світової підняли не американські бюджетні гроші, а власні громадяни та власний бізнес. План Маршалла (лише 3% від ВВП країн-учасниць Плану) був лише підпіркою, що допомогла запустити внутрішні процеси. І ця товарна підтримка працювала лише 3 роки. Решту Європа зробила сама.

МІСТА – ЦЕ ЛЮДИ

Я думаю, при розробці планів відбудовими насамперед маємо керуватися розумінням того, що міста – це не будинки чи заводи. Міста – це люди. І починати ми маємо з оцінки людського потенціалу – наявного та на перспективу. Наші міста втратили десятки та сотні тисяч людей, і багатьох назавжди. Тому не варто тягати старі шаблони про «місто металургів» чи «місто машинобудівників». Майбутня роль того чи іншого міста може змінитися.

Важливі поточна демографічна структура міста, кількість працездатного населення, професійні навички людей, освіта. Скільки людей потрібно, щоб місто запрацювало? Які конкурентоспроможні та цікаві для світу продукти вони можуть створювати? Яких людей ми хочемо повернути до міста? Українців, іммігрантів? Саме від цього залежатиме, чи зможемо ми привести до себе бізнес та який саме. А це є необхідна умова для перезапуска міста.

Задача привести бізнес у зруйновані чи деокуповані міста виглядає неймовірно складною. Пригадуючи досвід колонізації Північної Америки та розвитку США, я думаю, що вирішити її можна тільки через максимальну свободу підприємницької діяльності та звільнення бізнесу від сплати податків на 20-30 років. Ніяких контролерів та перевіряючих, пожежних інспекторів та держспоживнаглядачів. Податки – лише з заробітної плати та невиробничої нерухомості, повністю до місцевого бюджету. Тобто платниками будуть мешканці міста, які самі скидатимуться на розв’язання локальних проблем. За компенсацією витрат на соціальні потреби цілком логічно звернутися до країн-донорів чи міжнародних організацій. Їм це буде більш зрозуміло, ніж освоєння коштів на інфраструктурі.

Так само від людей ми маємо танцювати, плануючи відновлення інфраструктури міст. Скільки нам буде потрібно шкіл, дитячих садків, амбулаторій, ЦНАПів, яке буде споживання води, газу, енергоносіїв – за 5 років, за 10, за 20? Відповіді на ці питання дозволять розробити стратегічні містопланувальні документи – генеральні плани, схеми розвитку транспорту, плани землекористування тощо.

НЕХАЙ БУДУЄ ПРИВАТНИЙ БІЗНЕС

Містам варто переважно обмежуватися регуляторним впливом (і повноваження у сфері містобудування містам треба додавати, а не відбирати), а не намагатися відбудовуватися бюджетним коштом. Нехай будує приватний бізнес.

До речі, один важливий момент, який впливатиме на майбутнє – право власності на нові житлові будинки та квартири в них. Наша не надто продумана «приватизація» (а точніше, загальна беоплатна роздача) житла у 1990-х створила купу проблем з управлінням житловими будинками, що мають сотні власників. Далеко не всі спромоглися на створення ефективних ОСББ. Більшість будинків фактично є некерованими з боку власників, натомість слугують годівницею для нащадків колишніх ЖЕКів. Можливо, слід для нових будинків орієнтуватися на одного власника (і скоріше, приватного) та систему довгострокової оренди квартир. У світі є достатньо прикладів успішних міст, в яких переважна більшість житла є орендним. Зокрема, Берлін.

Можливо, варто подумати про нетривіальні схеми залучення інвестицій – на побудову приватноїі нфраструктури за подальшою (через багато років) передачею її державі або місту. Колись у Львові так розпочалася місцева трамвайна історія: приватне товариство відкрило мережу ще кінного трамваю, 25 років заробляла перевезенням пасажирів, а потім за умовами договору мережа відійшла місту.

Приватні дороги чи мережа приватних шкіл можуть здаватися чимось дивним, бо ми звикли, що це державне та безоплатне. Однак, як казала Маргарет Тетчер, не існує державних грошей, є гроші платників податків. Державні об’єкти будуються та утримуються нашим коштом. І не завжди ефективно.

Я цілком можу уявити собі схему, коли ми віддаємо на 25 років автодорогу приватній компанії, можливо, західній. Під фінансові гарантії свого уряду вона інвестує у реконструкцію дороги та отримує плату за користування. Ця плата дозволяє утримувати дорогу та повертати інвестиції з прибутком. Дорога може залишитися безоплатною для споживачів, тоді доступ до дороги буде купувати в інвестора держава. Або вона буде частково платною – наприклад, для вантажного транспорту. Або… Варіантів може бути безліч.

Взагалі тема відновлення українських міст неосяжна для однієї голови. Про це мають говорити містопланувальники, транспортники, архітектори, будівельники, підприємці, банкіри, економісти, юристи. І, звісно, мешканці громад, які живуть у своїх містах або збираються повертатися до них. Без внутрішнього діалогу та порозуміння діла не буде.

Юрій ТРЕМБАЧ, підприємець, громадський діяч, транспортний аналітик (Краматорськ):

– Принципи планування міст– також дуже важливе питання відновлення. Відрізані від світу пострадянські країни проґавили закат модернізму та перехід до принципів «нового урбанізму» у містоплануванні. Відбудовуючи міста, важливо не проґавити це знову.

Можна перелічити деякі принципи, що їх варто дотримуватися:

• компактні міста, щільна середньоповерхова забудова;
• змішана забудова замість жорсткого функціонального зонування, за яким побудоване типове радянське місто;
• транспортно-орієнтований розвиток – спочатку планується транспортний каркас, а потім на нього «одягається» майбутня забудова;
• пріоритет громадського транспорту (зокрема електротранспорту);
• розвинені пішохідні простори, «місто 15-хвилинної доступності»,
• якісні публічні простори, озеленення та водойми;
• сталий розвиток та енергоефективність.

Розуміння цих принципів вкрай необхідне, щоб ми не створювали потенційні гетто. До речі, на платформі Дія-Освіта вийшов відеокурс на цю тематику. Якщо його дивитимуться, то буде шанс не бачити більше диких рішень на кшталт окремих кварталів для ВПО в Івано-Франківську або «соціального житла без жодної комерції» у Полтаві.