Минулого числа ми писали про чотири традиції Донеччини, які офіційно ввійшли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. І залишилося ще аж 14 елементів із регіонального переліку. То хочемо бодай коротко про них розповісти.

Як вже згадувалося, лідером з поповнення нематеріальної культурної спадщини є Волноваська громада. А за змістом перше місце посідають весільні традиції. Їх аж 5 з 18-ти – майже третина.

ВЕСІЛЬНІ ТРАДИЦІЇ

Зокрема елемент «Традиційне весілля» поєднує весільну обрядовість української спільноти Волноваського району, яка сформувалася з переселенців з Черкащини, Полтавщини, Слобожанщини, Чернігівщини тощо. Йдеться про обряди сватання, вбирання та викуп молодої, частування гостей, обдарування молодих тощо.

Елемент «Виготовлення весільного воскового віночка в сільській місцевості Волноваського району» записала 2012 року в Малинівці етнографка Ірина Крюченко від майстрині Анастасії Хоцької 1933 року народження. Традиція вдягати на весілля обруч з вощених квітів була поширена з кінця ХІХ століття до кінця 80-х років ХХ століття. Виготовлення такого вінка тривало не менше тижня.

Весільна традиція села Новомайорського полягає у звичаї на третій день весілля «забивати чоп», тобто закінчувати одруження останнього сина забиттям в землю дерев’яного кола, навколо якого влаштовується потіха з /розіграшами та змаганнями.

Окремої згадки заслуговує весільна кухня. Тут маємо традицію випікання весільного короваю у Хлібодарівці. Обрядовий хліб, який символізує благословення громадою нової родини, пекли вшановані та щасливі у шлюбі жінки – коровайниці. Під час обряду викладання хреста з тіста коровайниці клали на дно чавунної сковорідки копійки та зерно. А спечений коровай прикрашали вінком із барвінку та калиною.

Цікавими є й традиції святкової випічки греків Приазов’я – зокрема, приготування солодкого хлібу Бурма хатлама у греків Мангуша. Тоненькі коржі, змащені маслом, пересипані цукром і родзинками, печуть не лише на весілля, а на будь-яке значуще свято. Рецепт приготування та особливості подачі страви греки-переселенці привезли з собою у 1780-х роках з кримських сіл Мангуп, Гурзуф, Ялта, Кизил-Таш, Маджарь та зберегли до сьогодення.

За нагоди варто згадати також обрядовий хліб псалтир, який греки випікають у передпасхальну неділю у великих  печах. Опару роблять з хмельових дріжджів, а складають псалтирі особливим чином – зі шматка тіста скручується джгут, потім робляться надрізи із зовнішньої сторони і згортається так, щоб зовні було чотири півмісяці, а в середині утворився хрест.

ЄГОРІВСЬКА ВЕСНЯНКА ТОЩО

– Веснянки дуже рідкісні пісні дохристиянського періоду, які з часом пішли у забуття. Єгорівська веснянка для нашого краю – немов промінець надії на відтворення правдивої історії щодо нематеріальної культурної спадщини Донеччини, – каже етнографка Ірина Крюченко, якій пощастило записати веснянку «Веснянонька паняночка» в селі Єгорівці Волноваського району.

А от у Лимані надбанням культурної спадщини стала пісня «Чорна стежечка», яка народилася на вечорницях у селищі Лозовому ще наприкінці 1890-х років. З 1952 року ця пісня в різні часи виконувалась в сільському клубі місцевим фольклорним ансамблем, що згодом перетворився на колектив «Сива зозуленька», якому 2010 року отримав звання «народний».

ВАРЕННЯ З СОСНОВИХ ШИШОК

Також з Лиманського району прийшла технологія приготування варення, яку застосовують у селищі Ярова та Святогірську. Смола шишок у поєднанні з цукром при термічній обробці набуває лікарських властивостей. Молоді шишки збирають до 15 травня, коли вони розміром не більше 1,5 см. Миють, розрізають навпіл та засипають цукром у співвідношенні 1:1,5. Три дні треба настоювати – за цей час з’являється рідина, в якій і варять шишки, не більше 10 хвилин на сильному вогні.

БОГОЯВЛЕНСЬКІ ГАЛУШКИ

Галушки – традиційна страва у селі Богоявленці Мар’їнського району. Мешканців села навіть називали «галушниками», що пов’язано з історією та традиціями. Зі слів богоявленців, першими поселенцями в їхньому селі були вихідці з Полтавщини. У 1830-1860 роках вони переселилися на ці землі, почали будувати хати і – готувати галушки.

КОЗАЦЬКИЙ БОРЩ ІЗ КРОПИВОЮ

Цю страву споконвіку готували у Стародубівці Маріупольського району. Село цікаве тим, що тут знайшли притулок запорожці та їхні нащадки, які після розгрому Січі царським військом спочатку вимушені були втікати за Дунай, а потім повернулись на землі своїх пращурів.

Рецепт весняного борщу з кропивою (варять до 11 липня , бо потім кропива втрачає свої цілющі властивості) – нескладний. М‘ясо птиці шматують, обсмажують у власному жиру, кладуть в казан, заливають холодною водою і варять бульйон. До нього додають велику цибулину, пізніше картоплю шматочками й одну цілу – на «затовчку». На жиру, що залишився після жарки м’яса, смажать цибулю, моркву та додають сік томатів до смаку. Ріжуть дрібненько кропиву й кладуть в борщ, як звариться картопля. Варять 5-7 хвилин. Товчуть картоплину, солять, додають нарізані варені яйця (3-4 штуки), добрячу ложку густої домашньої сметани та засмажку.

ПЛЕТІННЯ КИЛИМІВ

У селах Катеринівка та Антонівка Покровського району досі зберігається традиція плетіння килимків, якими вистилають підлогу та лавиці. Як раніше господині плели їх із залишків старих речей, перев’язуючи смужки між собою, так і зараз килимки плетуться з обрізків різних тканин.

МАЛОЯНИСОЛЬСЬКА ГОВІРКА РУМЕЙСЬКОЇ МОВИ

І знову повертаємося до спадщини греків Приазов’я. 1780 року греки-християни з Криму заснували тут села Малоянисоль та Чердакли (зараз – Кременівка). Розмовляли румейською мовою, основою якої є давньогрецька. Дослідниками виділено шість говірок (діалектів) румейської мови. Малоянисольська говірка (Харахлотку глоса), як і вся румейська мова, не має власного алфавіту. Вже понад 50 років румейські літератори користуються на письмі кирилицею. Лише кілька років (у 1940-х)  книги та газети друкувалися за допомоги грецького алфавіту, але нині він не має вжитку, бо незрозумілий для більшості греків. Носії румейської мови переважно мають 60-80 років, тож її історія набігає кінця.

ШУБІН

Легенди про Шубіна – духа гірничих копалень – з’явилися на початку ХХ століття там, де розпочалася кустарна розробка кам’яного вугілля (територія сучасної Покровської громади – Родинське, Шевченко, Гришине). Важкі умови праці, слабка механізація та трагічні випадки під час виробництва спричинили формування особливого шахтарського фольклору. Одним із його героїв став персонаж Шубін. Серед шахтарів Донеччини побутує безліч легенд про його появу. Найпоширенішою є історія про шахтаря на прізвище Шубін, який працював випалювачем газу і загинув під обвалом. Попри звичай обов’язково виносити нагору тіло шахтаря, аби поховати по-людськи, господарі шахти порахували, що відкопувати Шубіна буде дорого, і вмовили його родину натомість взяти гроші. З того часу і чують шахтарі, як гримить у забої камінням Шубін, попереджаючи про загрози.