Крістіна Шевченко – активістка з українського Нью-Йорка, що влітку опинився в епіцентрі бойових дій на Донеччині. Дівчина, яка була причетна до повернення рідному селищу історичної назви, вже знає – її дім вже зруйновано. Але вона вважає, що ворожі снаряди не можуть знищити те важливе, що встигла зробити та накопичити молодь Нью-Йорка. Бо емоції, спогади, прагнення до розвитку, досвід взаємодії та допомоги, котрі народилися в тих нині зруйнованих стінах, вже ніхто ніколи не відбере.

ЗА ПОКЛИКОМ ДУШІ

Волонтерити Крістіна почала ще на першому курсі Горлівського інституту іноземних мов: разом з подружкою вона вирішила навчати танців дітей із сиротинця. Щотижня дівчата їздили до інтернату, щоб підлітки, більшість з яких мали дуже складний досвід у власних родинах, вміли відчувати своє тіло та красиво рухатися

– Перші пів року було тяжко, бо на нас спрямовувалася їхня агресія до всього світу, – згадує Крістіна. – Але ми не здавалися, хоча щоразу, повертаючись після занять, намагалися позбавитися почуття провини – адже розуміли, наскільки різне дитинство проживали ми і ці діти. Згодом ми змогли розтопити лід і заслужити довіру, підопічні навіть запросили нас на свій випускний. Можна вважати, що з того часу почалася моя робота з молоддю.

2014 року Крістіна закінчила третій курс і далі навчалася вже в Бахмуті, куди релокувався інститут. А тоді повернулася до рідного селища, де працювала вчителькою. Якось разом зі старшокласниками вона потрапила на форум у Маріуполі – там молодь навчали активізму, розповідали про проєктний менеджмент, показували приклади єднання заради втілення конкретних цілей.

– І коли ми повернулися додому, мої учні викликали мене «на каву». Кажуть: все – створюємо організацію. Так народилася наша «Ініціативна молодь українського Нью-Йорка». Офіційно ми зареєструвалися трохи пізніше, але почали гуртуватися саме тоді – за покликом душі.

Говорячи молодій вчительці про своє бажання змін, хлопці й дівчата спочатку не дуже усвідомлювали, що саме хотіли б робити. Після гарячих дискусій почали вимальовуватися саме «молодіжні» проблеми, на розв’язання яких були сили та ресурси.

– Вони мені зізналися: якщо чесно, нам не вистачає якогось свята. Бо ми вже кілька років живемо фактично на лінії фронту, де якось не до розваг, та й безпекова складова… І ми вирішили відсвяткувати Івана Купала. Матеріали – природний ресурс, обладнання ми можемо попросити у своїх знайомих. Маємо впоратися!

На те свято, яке організували шість підлітків, прийшло понад 600 людей. А 2021 року, коли активісти поновили традицію Купальських святкувань, до Нью-Йорка приїхало понад 1000 гостей з різних куточків Донецької області.

Потім було багато різноманітних проєктів, за які бралися ініціативні молоді мешканці прифронтового містечка. Наприклад, завдяки їм у Торецькій дитячій лікарні з’явилася відремонтована ігрова кімната, а стіни закладу оживили зображеннями тваринок та героїв українських народних казок.

– Ми вирішили, що дітям буде легше перебувати у стінах лікарні, коли там намальовані Івасик-Телесик чи Микита Кожум’яка. Щоб вони відчували, що життя продовжується, а будь-які складнощі можна подолати, бо про них тут піклуються. Цей проєкт не фінансувався якимось фондом – кошти та матеріали допомогли зібрати місцеві мешканці, які вже вірили в нас.

ІСТОРИЧНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ

Найбільшим потрясінням у своїй громадській діяльності Крістіна вважає участь у процесі повернення селищу Новгородському історичної назви Нью-Йорк, яке йому дали засновники – німці-меноніти.

– Це було справжнє протистояння! Наше селище розділилися на три табори: тих, хто був за повернення назви, тих, хто висловлювався категорично проти, і байдужих, які вважали, що краще б їм щось дали, ніж займалися цією справою. І знаєте, в чому парадокс? Більшість літніх людей, які виступали проти повернення назви Нью-Йорк, мали у своїх свідоцтвах про народження саме цю назву, бо вона існувала до 1951 року!

На громадське обговорення до місцевого будинку культури прийшло, здається, все селище. І молодь ґрунтовно аргументувала необхідність повернення Нью-Йорку свого історичного імені. Говорили і про важливість збереження пам’яті, зокрема про репресованих мешканців, які постраждали за те, що були менонітами. І про підвищення видимості населеного пункту, який буде звучати як «Український Нью-Йорк» із перспективами для розвитку туризму. Врешті решт, майже усім стало зрозуміло – майбутнє за молоддю, яке хоче жити в селищі з давньою та цікавою історією.

– І почалася велика робота. Ми входили до складу ініціативної групи, яка працювала над цією темою. У фейсбук-спільноті висвітлювалися різні сторінки історії селища, долучалися юристи, народні депутати. Я мала честь представляти нашу ініціативну групу в комітеті Верховної Ради, де розповіла про та важливість прийняття рішення про повернення українському Нью-Йорку історичної назви. За поданням Романа Лозинського комітет проголосував «за», і 1 липня 2021 року Верховна Рада України ухвалила це рішення.

НЕ ЗУПИНЯТИСЯ

Коли стало зрозуміло, що через непередбачуваність воєнних дій залишатися в Нью-Йорку небезпечно, команда активістів роз’їхалася по Україні. Крістіна опинилася на Львівщині.

– Я покинула вчительство, бо емоційно вигоріла без живого спілкування з дітьми – онлайн-формат не міг мене задовільнити. Зараз я займаюсь волонтерською діяльністю, – розповідає дівчина. – Регулярно відвідую реабілітаційний центр, де відновлюються військові після ампутацій. Також долучилася до розповсюдження газет «Схід NOW»: доставляю їх до бібліотек, ЦНАПів, центрів допомоги переселенцям.

Також Крістіна продовжує співпрацювати з громадською організацією «Нью-Йоркській літературний фестиваль». Фестиваль започаткувала письменниця Вікторія Амеліна, яку минулого літа вбила в Краматорську російська ракета. Днями команда провела другий мистецько-освітній табір в горах для переможців та номінантів конкурсу есеїв NYCamp – Віка хотіла, щоб такі табори стали традицією. Цього року на NYCamp приїхали підлітки з Нью-Йорка, Бахмута, Званівки, Торецька, Світлодарська та Соледара. На них чекали лекції та майстер-класи із письменницької та акторської майстерності, музики та художньої терапії.

А ще ініціативна молодь з українського Нью-Йорка продовжує створювати лінійку товарів, які знайомлять споживачів з історією цього непересічного містечка – футболки, шопери, кепки.

– Дизайнер усіх малюнків – співзасновник нашої організації Андрій Ковальчук. Замовлення мерчу доступні й зараз. Усі кошти з продажів йдуть на допомогу армії.

Минулого року ГО «Ініціативна молодь Українського Нью-Йорка» разом з ГО «Твоє Нове Місто» заснували благодійний фонд «Український Нью-Йорк», який займається допомогою військовим: передає на фронт РЕБи, машини, сітки, сухі душі, смаколики.

Крістіна важко переживає те, що окупанти знищують її рідне містечко вщент. Каже, що коли побачила на фото з дрона, що їй надіслали знайомі військові, свій майже повністю зруйнований будинок, фізично відчула ту ціну, яку сплачує Україна в намаганні очиститися від ворога.

– Мені дуже тяжко дивитися фотографії Нью-Йорка, де все ще ціле, – каже Крістіна. – Але я розумію, що набагато складніше тим, хто зараз боронить наше селище. Насправді воно вже було в окупації у 2014 році – і нас звільнила українська армія. Тож ми впевнені: звільнили один раз, то звільнять й вдруге. А ми витримаємо. Бо будівлі – то всього лише стіни, а найголовніше – що в тих стінах було.