Життя стає не таким важким, коли поруч з’являються однодумці. Як гуртують добрі справи й допомога іншим – точно знають переселенки з Донеччини, які для підтримки українок в евакуації заснували в Черкасах майстерню творчих жінок «Кожна зможе». Там жінки вони шиють, малюють, в’яжуть – тримаються купи, щоб вистояти у складні часи та відновлюватися ментально з користю для інших.

Яна Синиця – підприємниця та активістка ГО «Крила» з Лиманщини, куди вона переїхала з Донецька 2014 року, коли розпочалася війна. На Донеччині вона знана за проєктами зі збереження місцевої спадщини та розвитку екотуризму. Людмила Юркова також із Донецька, також двічі переселенка. У Краматорську жінка захопилася сироварінням та активно долучалася до ініціатив харчового кластеру.

Вдруге збиралося швидше та без зайвих сантиментів, каже Людмила Юркова про квітень 2022-го, коли через повномасштабну російську агресію довелося знову залишати домівку й їхати до села під Черкасами.

– У нас вже було щеплення. Ще 2015 року ми зрозуміли, як це – кинути все й переїхати в нове життя. Коли оселилися в Краматорську, почали варити сири, з нуля відкрили сироварню. Її вже немає, після вторгнення туди влучила ворожа ракета. Вдруге обрали Черкащину, де живе моя студентська подруга. А чому в селі – бо тут простіше орендувати житло, коли в тебе є коти. Багато хто знайомих із Донеччини приїхали сюди за нами.

РЕСУРСНІ ІГРАШКИ

На початку евакуації гостро стояли побутові проблеми, розповідає Людмила. Тому перший грант, який вона захистила, був спрямований на задовільнення повсякденних потреб.

– У селі тоді було 300 переселенців, для них і був організований центр, куди можна було прийти попрати речі. Також ми провели там курси з перукарської та швацької майстерності, з сироваріння – раптом хтось захоче відкрити власну справу і цим заробляти на життя, – розповідає Людмила.

Майстерку з приготування сиру запропонував провести чоловік Людмили Володимир, сировар зі стажем. Було трохи теорії та багато практики. Господині вдягнули фартухи й ладно вправлялися з баняками та друшляками, готуючи сир халумі та осетинський. Все, що готували, тут же куштували й аналізували помилки.

Згодом ідея створити щось, чим можна було б зацікавити переселенок, аби їх розрадити, вийшла за межі села. І переросла в майстерню творчих жінок «Кожна зможе» з офісом у центрі Черкас. За рукоділлям та спілкуванням учасниці відволікаються від власних проблем, покращуючи у такий спосіб свій емоційний стан.

– Якщо раніше всі жили сподіваннями, що ось-ось – і все закінчиться, то згодом прийшов новий етап життя. Триматися ментально стає все важче. І ми вирішили переключитися на ресурсні іграшки – створення українських котиків. Ці іграшки ми в’язали з атрибутами національного одягу для американської аудиторії. Навіть була спроба запустити міжнародний майданчик з продажу хендмейду.

ДОПОМАГАТИ ТИМ, КОМУ ВАЖЧЕ

З часом переселенки зрозуміли, що найбільше розраджує, коли допомагаєш тим, кому важче. Спроба змістити акценти на допомогу іншим виявилася вдалою, і наразі майстерня співпрацює із закладами, які займаються дітьми з інвалідністю. Вивчили їхній запит та взялися до роботи: мішечки, м’ячики, подушки-підкови, обтяжувачі – знаряддя, яке важко знайти, та й коштує воно дорого, жінки шиють безоплатно.

– Перед тим, як робити ті ж м’ячики, ми консультувалися з нейропсихологом. У результаті вони мали не лише терапевтичний, а й емоційний ефект, бо вийшли яскравими, м’якенькими. Великі та малі, вони дуже корисні в корекційній роботі, допомагають розвивати фізичні та сенсорні навички, – розказує співзасновниця майстерні та адміністраторка проєкту Яна Синиця.

Також майстрині шиють для дітей спеціальний адаптований одяг і готуються забезпечувати потреби реабілітаційних центрів у якісній білизні.

– Про це мало говорять, але хворим дітям, як і пораненим військовим, потрібен такий одяг, де замість традиційних застібок – липучки, наприклад. Така білизна дозволяє медикам мати швидкий доступ до різних частин тіла, а самому хворому легко її вдягнути і легко зняти без сторонньої допомоги. Лекала для комплектів розробила Людмила, адже за фахом вона технолог швейного виробництва, працювала викладачкою з пошиву одягу в навчальних закладах Донецька. А наші творчі учасниці виконали всю необхідну роботу від підбору тканини до вшивання фірмових бірок. Поки в наявності є лише один розмір. Проте після тестування та схвалення одягу замовниками ми готові працювати й над іншими розмірами, – каже Яна Синиця.

ДОБРІ СПРАВИ ГУРТУЮТЬ

Майстринь для проведення занять організаторки запрошують. Тренерка Наталія Ткаченко з Бахмута навчила жінок в’язати іграшки й зараз керує творчим процесом в офісі. До цього проєкту практики з проведення майстерків вона не мала, але все вдалося.

– Наталія – майстриня з досвідом виготовлення іграшок ручної роботи понад десять років. В’язати для Наталі – це жити. В’язання рятує її від розпачу, болісних втрат, додає віри та сили працювати та долати перешкоди. Її оптимізм передається й учасницям, які охоче вчаться техніці в’язання, бо воно наближене до медитації, – говорять про майстриню колеги.

Серед переселенок, які відвідують заходи майстерні, також чимало креативних та талановитих жінок, які готові проявляти ініціативу та ділитися власним досвідом. Наприклад, Лариса з Харкова навчила учасниць апсайклінгу – жінки створювали з вживаних речей прикраси та аксесуари. Світлана з Херсону запропонувала зробити янголів-оберегів для військових ЗСУ – і з її легкої руки 100 ляльок поїхали на фронт.

– Спочатку дівчата обереги робили для себе (як і решту – хустки, косметички). А потім виникла ідея передати янголів захисникам. Ця подія стала рекордом в нашій майстерні, коли прийшла найбільша кількість учасниць за раз. Вони за день зробили сотню оберегів, а ще – вітальні листи до них, запакували та передали на фронт. Такі справи дуже гуртують нас.

Ядро активних учасниць майстерні «Кожна зможе» – 15-40 жінок. А загалом своїми заходами майстерня охопила кілька сотень людей. У перспективі засновниці хочуть створити на базі майстерні творчих жінок соціальне підприємство.