Софія Громакова у свої 15 років сміливо малювала власне майбутнє широкими впевненими мазками: талановита підлітка захоплювалася художнім мистецтвом, мріяла про подіум, грала на бас-гітарі, а у лютому 2022-го почала збирати групу, щоб виступати з каверами улюблених рок-пісень перед однолітками у рідному Маріуполі. А вже через кілька тижнів, озираючись навколо, не могла повірити, що вибухи, руйнування та страх водночас стали її теперішньою реальністю. Але попри всі випробування, які довелося пережити родині, дівчина вірить, що її фарби та мелодії можуть робити світ кращим.
ALLEGRO
Коли у 13 років Софія заявила, що тепер вона рок-музикантка, батьки відверто ховали усмішку: можливо, стрункій красуні-доньці, на їхню думку, варто було продовжувати готуватися до виступів на подіумі, а не приміряти на собі роль брутальної рок-виконавиці на сцені. Але жвава та весела Софія вміла ламати будь-які стереотипи і йти до своєї мети креативними шляхами.
– Батько, пам’ятаю, тоді сказав: ок, але спробуй зробити щось сама. Я тоді трошки грала на укулеле, але мені цього було замало: понад усе я хотіла виконувати рок-музику! І щоб купити свою першу електричну гітару, я почала малювати акриловими фарбами картини на замовлення, – сміючись, згадує дівчина. – Потім це були й обкладинки для гуртів і лого на замовлення. Одяг також розфарбовувала. І якось склалося, що я почала на цьому нормально заробляти: придбала не лише гітару, а й могла дозволити собі самостійно купувати додаткове обладнання: струни, звукові карти, шнури.
Окрилена своїми успіхами, дівчина вже міряла про власний рок-гурт, майбутні учасники якого навіть збиралися на репетиції у підвалі. Розібрали першу пісню, і хоча ще не визначилися з назвою гурту, попереду у юних рокерів обіцяв бути цікавий час спільних репетицій, виступів, запису дисків та обожнювання фанатів.
– На початку лютого ми з сім’єю встигли навіть у Карпатах потусити. Це прекрасні спогади мого дитинства! Ми тоді й не думали, що відбудеться щось подібне, не вірили у небезпеку, жодним чином не готувалися…
CON DOLORE
Власне, через це, а також через страх змін та невідомості Софія з мамою вирішили не їхати з Маріуполя у перші дні повномасштабного вторгнення. Їм тоді здавалося, що ніде тепер немає безпеки, тож краще залишатися вдома.
– Для мене це виглядало як сон, у який я не могла повірити. Тобто, ти 15 років маєш своє звичайне життя, і тут з тобою стається таке… Єдине завдання – вижити, зв’язку ні з ким немає, ти не знаєш хто, як та де. Мій тато був військовим на пенсії, працював механіком на СТО. У перші дні великої війни він пішов до тероборони Маріуполя. Ми залишилися вдвох з мамою, тато періодично приїжджав, щоб дізнатися, як у нас справи.
У п’ятиповерхівці, де жила Софія, підвал не підходив для використання як укриття. Коли почалися авіанальоти, вони навіть хотіли поїхати у Драмтеатр, але батько не радив перебувати у скупченні людей.
– Поки мій телефон не розрядився, я записувала у нотатнику свої враження. Навколо було сіро та похмуро, люди були розгублені та перелякані. Мені хотілося зберегти на згадку цю атмосферу у деталях, але зараз розумію, що я це робила марно. Бо кожен день з тих трьох тижнів я досі пам’ятаю ідеально.
Софія згадує, що згодом почала почуватися у якомусь середньовіччі. Якось вони з мамою пішли купити овочі, і решту їм дали не грошима, а волоськими горіхами. Це виглядало настільки диким, що дівчина занотувала собі цю історію про горіхи на телефон – так у місті поступово зникала цивілізація…
TRAGICO
– Але найстрашнішим досвідом мого життя, звісно, став обстріл нашого будинку. Ми з мамою вже думали евакуюватися, розрізали мій постер музичної групи, і написали на зворотному боці «Діти» – тоді всі таке вішали на машини, сподіваючись, що не обстріляють. Вона вийшла, щоб причепити надпис, і почався обстріл. Маму врятували ключі, які вона впустила і нахилилася, щоб підняти. У цей момент нашу машину посікло уламками, розбилося лобове скло.
Софія з мамою, як могли, доїхали на понівеченій машині до свого гаражного кооперативу, де під залізним вагончиком була оглядова яма. Для них це було єдине, хоч і дуже сумнівне з боку безпеки місце для переховування. Там, сидячи на автомобільних шинах, Софія побачила свої дитячі іграшки, колись перенесені з квартири. На тлі усвідомлення можливості у будь-який момент померти, вони викликали у дівчини першу істерику.
– Я дивилася на них, й у мене в голові стукало єдине питання: що я зробила не так у цьому житті? – пошепки згадує Софія. – Наступного ранку, коли ми вийшли на вулицю, я подумала, що нарешті пішов сніг. Але ні, то з неба над зруйнованим Маріуполем падав попіл…
EROICO
На евакуації з міста наполіг батько Софії: він вже чув, як окупанти знущалися з місцевих у Бучі та Ірпені. Залишатися у Маріуполі родині військового було вкрай небезпечно. Об’єднавшись з сім’єю татового побратима, вони згодом змогли виїхати з майже оточеного міста.
– Останній раз я бачила татка 11 березня. Він перекидав нам воду через паркан, а я відкрила двері, вибігла та обійняла його. Ми виїхали з міста 19 березня, і не знали, що на той момент батько вже загинув. Коли ми були у Польщі, мені зателефонував друг і сказав, що тата немає…
Тіло старшого лейтенанта Андрія Громакова повернули ще у 2022 році під час обміну. Але про збіг ДНК родину повідомили тільки 2024-го – за день до Софійчиного 18-річчя.
AGITATO
Софія з мамою виїхали до Польщі, а звідти – до Великобританії, де вони жили за програмою Home for Ukrainians у родині дуже привітних пенсіонерів. Майже одразу Софія почала малювати: це була своєрідна арттерапія, яка водночас дала дівчинці можливість трохи заробити.
– І я собі знов купила бас-гітару. На різних етапах свого життя я отримувала виклики, які так чи так були пов’язані з моїми захопленнями музикою та малюванням. До речі, у Великобританії продавати свої картини виявилося навіть вигідніше.
Але закінчувати школу Софія повернулася в Україну. За сім місяців, які вона жила у Великобританії, встигла вдосконалила свою англійську та трохи відновитися зокрема завдяки роботі з психологом. І дуже сильно скучити за Україною…
AMOROSО
– Тут мій дім. Я відчула, що виїхати за кордон цілою родиною, детально розпланувавши кроки кожного – це одна справа. Ти готовий на випробування і страждання, які тебе неодмінно чекатимуть, бо ти свідомо прагнеш цих змін, – пояснює Софія. – І зовсім інша – коли це вимушений крок для двох жінок, які пережили трагедію, члени родини яких або загинули, або залишилися десь в злиднях в окупації. Я не хотіла жити на чужині без жодної точки опори. Це точно не сприяє успішній адаптації та щасливому життю.
В Києві талановитій школярці запропонували взяти участь у проєкті «Щоденники війни», до якого долучені українські діти, які бачили цю війну на власні очі.
– За ці роки виставка побувала у Нью-Йорку, Вашингтоні, Парижі, Амстердамі. Зараз частина картин знаходиться у Музеї війни в Сустенберзі у Нідерландах, – розповідає художниця.Для проєкту вона намалювала чотири картини. Одна з них називається «Чи мертвий Бог?»: дівчина через творчість намагалася знайти відповіді на ті самі складні питання, які почали її турбувати ще у підвалі залізного гаража, над яким летів попеловий сніг…
Софія продовжує малювати, багато спілкується, вірить, що потрібна тут, в Україні. За допомоги фонду «Діти героїв», який опікується родинами загиблих на війні, вона вступила до престижного американського університету, де вже другий рік опановує фах спеціаліста з бізнес-адміністрування.
І вона знов повернулася до свого захоплення музикою. Правда, трошки своєрідно, бо працює смм-менеджеркою у столичному музичному магазині, постійно спілкуючись з творчими людьми. І, звісно, продовжує грати на бас-гітарі, в яку закохалася ще у 13 років.
– Коли я приїхала у Київ, одразу мала чіткий намір повернути свої інструменти з окупації. Мої дві гітари лежали в різних місцях у Маріуполі. Одна була під завалами на репетиційній точці, у звичайному гаражі, де ми збиралися. Але, як не дивно, обидва інструменти залишилися цілими. Їх передавали довжелезним ланцюгом через усю Європу. Вони в цілому не коштують стільки, скільки витратили, щоб їх передати, але для мене вони – потужний символ.
Про своє рішення повернутися в країну дівчина не жалкує: каже, навіть кулінарні витвори, виготовленням яких вона захопилася останнім часом, в Україні вдаються набагато смачнішими.
– Ви не уявляєте, як я мріяла у Великобританії про звичайні сирники з базарного українського сиру! – усміхаючись, каже Софія. – Бо немає нічого кращого за своє.
МУЗИЧНІ ТЕРМІНИ, ВИКОРИСТАНІ У СТАТТІ:
Allegro – швидко (дослівно – «весело»).
Con dolore – з сумом.
Tragico – трагічно.
Eroico – героїчно.
Agitato – схвильовано.
Amoroso – з любов’ю, ніжно.