Її тексти влучні, дотепні, гострі, проникливі. Їх розбирають на цитати та меми. Вони змушують думати та аналізувати, плакати від смутку або сміятися до гикавки. Наша сьогоднішня героїня – донеччанка Таня Адамс. Українська блогерка та волонтерка, яка ніколи не мріяла про таку «кар’єру», проте вже багато років гуртує навколо себе небайдужих людей.
ДОКИ НЕ ВТРАТИШ – НЕ ВІДЧУЄШ
«Я не такий патріот, що цитує Стуса і Шевченка. Я майже не знаю народних пісень і своїх предків далі діда. Мені подобається мандрувати, й іноді здається, що лелека мене даремно кинув тут, в країні, де все… по граблях. Але я хочу вертатися додому. Туди, де жовте поле і синє небо. Туди, де тепле море і побиті терикони. Туди, де купка сірих від втоми людей тримається зубами за ці кілометри нашпигованих смертю степів. Туди, де живе єдина у світі популяція, об яку ламає зуби нащадок ГУЛАГу. Туди, де раз за разом люди встають і б’ються за право бути на мапі світу. Під синім небом, на жовтім полі та з гвинтівкою в руках», – такі рядки Тетяна написала у своєму блозі до Дня прапора.
– Я донбасянка попри все. У жовтні 2014 року я покинула окупований Донецьк, мене носило всією Україною, від Бахмута до Львова та Ужгорода. Змінила шість міст, зараз осіла у Києві. Але ніде не відчувала себе «вдома». І зараз не відчуваю себе киянкою.
Народжена у Дніпрі, дитинство та підліткові роки Тетяна провела у Маріуполі. До Донецька приїхала вчитися на біофаку ДонНУ. Зустріла тут майбутнього чоловіка, згодом вони одружилися, народили доньку, побудували будинок – пустили коріння.
– Сім’я в нас трохи специфічна. За це друзі нас прозвали «сімейкою Адамс», – сміється Таня.
До 2014 року, коли на сході почала розгортатися «руська весна», ніякої особливої любові до України вона не плекала.
– Перекотиполе, без коріння, без традицій, ми навіть не думали, що це погано. Ми взагалі про це не думали. А потім у 11-му класі я поїхала до Львова. І мій тато попросив привезти звідти значок із жовто-блакитним прапором… Значок з прапором? Тю. Навіщо? Потім, у 17 років, мені потрапив до рук блокнот, розпочатий батьком у 1962-му. На першій сторінці від руки намальований синім чорнилом тризуб. На всю сторінку, гарний, дивний. А я не знаю, що це таке та навіщо. Розумієте? А далі як у творі. Символ свободи, символ незалежності, права на життя. І це все ні про що, доки сам не переживеш. Поки не втратиш – не відчуєш.
Чоловік Тетяни пішов у добробат на початку літа 2014 року.
– Я навіть не пам’ятаю, коли вперше від чоловіка прозвучало: «Ми з Тохою поїдемо запишемося в добробат». Вас били чавунною сковорідкою прямо в анфас? Мене ні, але за відчуттями – це саме воно… Добре пам’ятаю свої істерики та їхній нульовий ККД. Потім пам’ятаю, як закрилася хвіртка, та спину з рюкзаком. І як ти ходиш скрізь, береш до рук речі й ставиш їх назад у якомусь ступорі. Як дзвониш дружині Роми, який пішов воювати на місяць раніше, питаєш: «Як ти справляєшся»? А вона там, з того боку слухавки, теж взагалі не справляється, хоч й удавано бадьориться.
Доньку Тетяна відправила до своїх батьків у Маріуполь. Вчилася жити одна в окупації – поливала помідори, годувала та лікувала котів, викреслювала з друзів когось, хто перейшов на «той бік». Чекала дзвінків від чоловіка та плекала надію. Коли у липні у Донецьк увійшла колона окупантів зі Слов’янська, ілюзії розвіялися. Танки трощили новенький асфальт, а разом з ним – і надії на те, що жах під назвою «окупація» скоро закінчиться.
Потім у Донецьку стали масово пропадати люди. Прилітати стало активніше та щільніше. Почалися перебої з водою та постачанням продуктів. Виїхати Тетяна наважилася тільки восени – під тиском чоловіка та батьків. Зібрала усе життя в одну сумку, попросила знайому пожити в домі та доглянути тварин. І поїхала у невідомість, як сотні тисяч її земляків.
ВОЛОНТЕРСТВО ЯК ТЕРАПІЯ
У Донецьку Тетяна була активісткою зоозахисту. Каже, що ніколи не думала про таку діяльність. Почалося з того, що на форумі донецького притулку «ПІФ» (до війни це був один з найбільш розвинених центрів стерилізації, лікування та адопції тварин в Україні) вона розмістила оголошення з проханням допомогти відвезти тяжко травмовану кішку до лікарні.
– Коли ти любиш тварин та хоч раз відвідав притулок, а ще живеш у власному будинку та маєш можливість перетримувати після стерилізацій, лікувати, соціалізувати диких котів для прилаштування – варіантів, як НЕ стати зооволонтером, небагато, – каже Тетяна.
Найтяжчим періодом було літо 2014 року, коли припинилося фінансування притулку, а люди одночасно стали масово покидати місто й залишати тварин напризволяще.
– Коти, собаки, тхори, сови. Покинуті на ланцюгах, у замкнених квартирах. Нам дзвонили люди і пропонували будь-які гроші, щоби врятували, щоби знайшли по підвалах. А по багатьох ніхто не дзвонив. Це жерсть. Зрозуміє лише той, хто плавав у цьому. Ми відправляли їх скрізь, де були готові прийняти. Київ, Львів, Німеччина, навіть москва. Ми підробляли довідки про вакцинацію, підкуповували провідників. Ми ненавиділи один одного (усі давно поділилися на «укропів» та «орків»), але нам доводилося працювати разом. І ми працювали ефективно. Тому що мали спільну мету.
Після виїзду з окупації, в умовах повної розгубленості та відсутності орієнтирів у житті, Тетяна опинилася у Чернівцях. Там познайомилася з активісткою Волонтерського руху Буковини, який допомагав армії та першим переселенцям.
– У Чернівцях я пішла волонтерити не від великої любові до людей. Мені не соромно про це казати. Це була моя психо- та трудотерапія: коли руки та мізки зайняті по 14-16 годин на добу, просто не залишається часу та сил для сумних думок щодо власного майбутнього.
Ані Тетяна, ані її чоловік, що пройшов АТО та отримав поранення при виході з Дебальцевого, не мали жодних сумнівів щодо поширення імперської агресії. Початок повномасштабного вторгнення застав сім’ю у Києві. Реагували майже буденно, за відпрацьованим алгоритмом: чоловік пішов до військкомату, Таня залишилася прикривати тили. З врахуванням небаченої мобілізації людей у перші місяці вторгнення, коли кожен, від підлітків до пенсіонерів, намагався допомагати як не фінансово, то руками, Тетяна вирішила: раз працювати руками є кому, цього разу зоною її волонтерства буде інформаційна царина.
На той момент вона вже була блогеркою з численною аудиторією. Завдяки цьому ресурсу вдавалося оперативно забезпечувати нагальні потреби війська: збирати донати та купувати аптечки, якісні турнікети, автівки, полегшену броню для піхоти та штурмовиків, РЕБи… Каже, що й нині щотижня має по кілька запитів від підопічних підрозділів. Велику частину вдається закривати завдяки підписникам.
Також не оминає Тетяна й запитів на допомогу від колег-зооволонтерів. А один з котиків, якого брала тимчасово на лікування та перетримку, так і залишився третім пухнастиком у сім’ї.
БЛОГЕРСТВО – ЦЕ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Тетяна наголошує, що ніколи не планувала бути ані волонтером, ані блогером. Писати починала для себе, на своїй сторінці у фейсбуці.
– Час спливав, деякі спогади про початок війни та перші роки переселенства почали стиратися, а я хотіла усе зафіксувати. Неочікувано мої дописи знайшли відгук у людей. Сторінка набирала популярності. Люди не тільки коментували дописи, а й ділилися своїми історіями у приватному листуванні. Я досі деякі з них не можу читати спокійно. У мене в анамнезі: війна з 2014 року, 9-річний статус бомжа-переселенця, чоловік вдруге на війні і майже три роки практично без відпусток у гарячих точках, досвід рятування батьків із пекла Маріуполя. Але коли я читаю деякі історії моїх підписників, то кажу собі: «Слухай, а в тебе, в принципі, ще усе не так і погано».
Через регулярні скарги російських ботів на її дописи в фейсбуці, Таня все частіше використовує як основний майданчик телеграм-канал. Пише вона на різні теми. Але якщо до 2022 року це був переважно політичний контент – Таня має особливий хист до влучних болючих ударів словом, то зараз переважають життєві історії (сумні чи веселі) та «фірмові» оповідання про котиків – Фореста, Біляша та Тихона Ніпадоха.
– Так, я зараз майже не пишу на гостро політичні теми. Я навіть втратила якусь частину аудиторії через це. Але в мене є правило: «Критикуєш – пропонуй». А мені немає чого запропонувати в умовах, коли через війну відсутні дієві важелі впливу на владу.
Тетяна каже, що не вбачає у блогерстві якоїсь місії. Проте підписники у коментарях часто зазначають, що її дописи рятують. Досвід переселенства, з болем та сарказмом описаний Танею Адамс у ранніх статтях, дає «новим» переселенцям розуміння того, що вони такі не одні, що попри усі втрати та жахи, життя продовжується, і починати усе з нуля – складно, але реально. Відчуття плеча, нехай і віртуального, допомагає піднятися та йти далі.
Цього року Тетяна мала зустрічі з підписниками у Дніпрі та Черкасах наживо.
– Якщо люди хочуть мене бачити, якщо організують зустріч – я залюбки приїду та поспілкуюся, подивлюся в очі, потисну руку. Блогер несе відповідальність за свої слова. І має виховувати свою аудиторію – доносити їй меседжі, які вважає потрібними та правдивими, змушувати розвивати критичне мислення.
ЯК ДОЖИТИ ДО ПЕРЕМОГИ
– По-перше, потрібно усвідомити: ми біжимо марафон. Треба добігти його якомога більш цілими фізично та ментально. Ворог прагне знищити нас як націю. Тож задача кожного – вижити.
Я біолог і добре знаю: найкраще виживає вид, який вміє пристосовуватися до зміни середовища. Якщо я не можу нічого вдіяти з негативними обставинами навколо мене, я просто перемикаюся на те, як максимально ефективно у цьому вижити. Мінімально рефлексувати з приводу причин. Концентруватися на поточних задачах. Зараз ми не можемо спланувати життя бодай на місяць наперед – то й не треба. Плануйте на тиждень-два. Я мрію, як після війни ми будемо гуляти з чоловіком по Венеції. Але я розумію, що цього не станеться прямо завтра, або через місяць.
Я теж жива людина, і з доволі жвавою уявою. Коли чоловік їде на сектор, я кожного разу кілька днів ходжу як зомбі. До цього не можна звикнути. Ви ж розумієте, що таке жіночий мозок: він малює картинки, поруч з якими «Техаська різня бензопилою» просто відпочиває. Але я навчилася вимикати це зусиллям волі. Це реально.
Радити назагал щось важко, бо усі різні. Комусь допомагає фізична робота, волонтерство. Комусь – зробити детокс та не читати новин, чи потриндіти з подружкою (і це дуже потрібно). Але є одна універсальна порада. Починаєте відчувати, що не справляєтеся – йдіть до психіатра. Цього не варто боятися чи стидатися. Я знаю точно: якщо я перестану давати раду з психікою, почну пити таблетки. Бо нам треба і варто дожити до Перемоги.
