Впродовж двох років наші журналісти висвітлюють історії переселенців зі Сходу, що покинули свої домівки та будують нове життя у вільній Україні чи закордоном. У цьому репортажі ми хочемо зробити видимими українців, які залишилися в окупації. Залишилися, проте не скорилися новій «владі». Незримі та непередбачувані, вони невпинно нагадують ворогові, хто є справжнім господарем на українських землях.

 

ВІДЧАЙДУШНІ ТА НЕСКОРЕНІ

«Небачена сила»/Unseen force – це мистецько-інформаційний проєкт, що висвітлює ненасильницьку боротьбу українців за національну ідентичність від початку 2014 року. Однойменна виставка, що мандрує містами України, отримала широкий суспільний резонанс та привернула увагу численних закордонних ЗМІ й політичних діячів, надаючи чітку відповідь на популярне серед іноземців питання: «Чому б вам просто не поступитися територіями та не закінчити війну якнайшвидше»?

Розглядаючи сучасний партизанський рух у комплексі, не можна не згадати про Націоналістичне підпілля Луганщини (2014-2016), Атеш (військовий партизанський рух, заснований кримцями 2022 року), безіменні партизанські загони, що знищують окупантів та завдають майнової шкоди на Донбасі та у Криму з 2014-го. Для допомоги партизанам було створено державний Центр національного спротиву, підпорядкований командуванню Сил спеціальних операцій. Підсилений професіоналами ССО, збройний партизанський рух є серйозною загрозою для загарбників.

Проте саме рухи ненасильницького спротиву цивільного населення найкраще демонструють світові: тимчасово окуповані території (ТОТ) – не просто квадратні метри площі. Це люди, які з великим ризиком для життя відстоюють своє право називатися українцями та не бажають скорятися окупаційній владі.

Про важливість ненасильницького спротиву кажуть й самі військові. «Коли солдат рф йде по Мелітополю та бачить намальований тризуб, а потім читає в Телеграм, що десь підірвана автівка, в нього складається пазл. Він розуміє, що проти нього працюють як бойові групи, так і цивільні», – стверджує речник Центру національного спротиву з позивним «Остап».

«ЖОВТА СТРІЧКА»

«Жовта стрічка» – це рух громадського опору, започаткований одразу після повномасштабного вторгнення. За закликом ініціаторів в окупованому на той момент Херсоні люди почали вивішувати у громадських місцях українські прапори та стрічки жовтого кольору – символ приналежності до опору. Після жорсткого розгону мирного мітингу «Херсон – це Україна» 27 квітня, рух пішов до підпілля та почав стрімко набирати обертів: долучалися учасники з Мелітополя, Бердянська, Олешок, Нової Каховки, Криму, Донецької та Луганської областей.

 

Основний напрям роботи «Жовтої стрічки» – інформаційний опір. Активісти документують злочини окупантів проти мирного населення, відстежують та передають через платформу е-Ворог дані про колаборантів та про пересування військ, розповсюджують газету, наліпки та листівки на ТОТ, руйнуючи основний меседж окупантів: «росія тут назавжди».

За словами одного з ініціаторів, «Жовта стрічка» налічує понад 10 тисяч послідовників. 2023 року рух був відзначений головною нагородою Євросоюзу у сфері прав людини – премією Андрєя Сахарова «За свободу думки».

«ЗЛА МАВКА»

Засновницями руху є три українки з Мелітополя, яких після повномасштабного вторгнення об’єднала ідея національного жіночого спротиву. Як кажуть самі дівчата, рух почався із жарту на кухні про партизанський загін. З почуття безвиході, люті й бажання чинити спротив ворогу просто з принципу, попри небезпеку.

– Навіть за маленьку наліпку з логотипом руху тебе можуть заарештувати як терористку. Ми усі прекрасно знаємо, через що доводиться проходити жінкам в рашистському полоні, – ділиться одна з «мавок».

«Зла мавка» почала активно діяти та розширювати свою мережу від початку 2023 року. Відчайдушні українки розвішують листівки та плакати, малюють графіті, розповсюджують газету з правдивими новинами – адже не у всіх мешканців ТОТ є можливість користуватися гаджетами та доступ до українського контенту.

Окупаційна влада добре знайома з діяльністю мавок. Дівчата кажуть, що найбільша насолода – це спостерігати у пабліках, як «пригорає» в окупантів після чергової успішної акції. Мріють про те, щоб загарбники перестали почуватися у безпеці.

Наприкінці 2024 року проєкту Ukrainier вдалося взяти інтерв’ю в засновниць руху. На його основі було створено анімаційний фільм про жіночий спротив.

Сьогодні «мавки», як і «Жовта стрічка», діють на усій ТОТ, включаючи Крим, Донеччину та Луганщину.

«Ї» – СИМВОЛ СПРОТИВУ

Після того, як гарнізон ЗСУ залишив завод «Азовсталь» у травні 2022 року, в окупованому Маріуполі масово почали з’являтися графіті із зображенням літери «Ї».

Відтоді, ризикуючи свободою, а, можливо, і життям, підпільники малюють літеру «Ї» на парканах і тротуарах, на пам’ятниках і стінах будівель не лише в Маріуполі, а й на окупованих частинах Херсонської та Запорізької областей.

Використовуючи букву, якої немає в російській абетці, рух опору дає окупантам зрозуміти, що вони тут ненадовго, що Україна незабаром повернеться, а на зрадників чекає розплата.

ЯК УСЕ ПОЧИНАЛОСЯ НА СХОДІ?

Про свій досвід опору у захопленому росіянами Донецьку 11 років тому «Схід NOW» розповіла одна з активісток руху «Донбас це Україна» Дарина.

– Я відвідала виставку «Небачена сила» у Львові, і мене емоційно буквально розірвало – не тільки від власних травматичних флешбеків, але й від відчуття гордості за націю. Стояла посеред зали та вмовляла себе: «Тільки не ридати»…

– Перше, що спадає на думку при знайомстві з новітнім рухом спротиву – мем «Так це ж було вже». Ті ж сценарії, що й у 2014-му на Донбасі: короткий період відкритого опору з масовими проукраїнськими акціями, жорстокі розгони мітингів та полювання на активістів, перехід у підпілля, поділ на тих, хто продовжив ненасильницький спротив, і тих, хто взяв до рук зброю та долучився до добровольчих загонів. І та ж сама мотивація – робити хоч дрібочку, хоч щось, що буде нагадувати окупантам: вони не вдома…

– Не вважаю, що робила щось героїчне. Корисне – так. Героїчне – ні. Так чи інакше, діяльність партизанських рухів слабо корелює з інстинктом самозбереження. Але в мене погана спадковість – бабця партизанила в окупованому нацистами Донецьку, потрапила до полону, дивом врятувалася. Це щось у генах.

Звісно, я одразу долучилася до мітингів, які вже у березні перестали бути безпечними. Допомагала організовувати проукраїнські акції. Розвішувала символіку – синьо-жовті стрічки, наліпки «Донбас це Україна». Це ж класика (сміється). Моя друга дитина тоді була зовсім маленька, ми з нею влаштовували піші тури по Артема (центральна вулиця Донецька – прим. ред.): я з візком, оберемком стрічок, листівками. Активно долучилася до інформаційної кампанії у соцмережах, розповсюджувала листівки з закликом бойкотувати псевдореферендум про визнання незалежності «днр».

 

На диво, до травня 2014 року ці активності сходили мені з рук. А перед «референдумом» сєпари, як ми їх тоді називали, серйозно взялися за зачистку активістів. В окупованій обладміністрації з’явилися списки «ворогів республіки»: з іменами, фото, усіма відомими контактними даними та адресами. Багатьох з наших тоді врятувала відверта тупість сєпарів, які дозволили медійникам сфотографувати списки. Тож когось попередили про небезпеку журналісти, когось – знайомі чи колишні друзі, що перейшли на той бік барикад, але ще не втратили людяності. Часто це було у форматі: «За тобою виїхали. Маєш 30 хвилин, щоб зібрати речі, дітей та зникнути з міста».

Мені через соцмережу майже одночасно написали «наша» журналістка та двоє знайомих «з того боку». Скинули фото списків. Похвалила себе за дотримання правил безпеки у соцмережах: окупанти не дізналися ані номера телефону, ані справжнього імені, ані адреси. Невдовзі знайома зі спротиву скинула повідомлення: «Я бачила, що тебе розшукують. Ми тебе вивеземо таємними стежками, в об’їзд блок-постів». Але виїхати я не могла: в мене на руках була лежача мама, що буквально за день до цих подій отримала серйозну травму. З огляду на те, що окупантам були невідомі адреса та справжнє ім’я, сім’я прийняла рішення тримати мене «під домашнім арештом» та стежити за ситуацією. Пізніше, коли почалися бої за ДАП (аеропорт), чоловік вивіз дітей, а я залишилася спостерігати цей кінець світу з першого ряду. Кардинально змінила образ – колір волосся, зачіску, придбала окуляри, і почала знову виходити в люди. Але листівки тепер клеїла вже тільки вночі…

– Купка відчайдухів з нашого підпілля дізналася про позиції, на яких стояли українські військові неподалік Донецька. Стан армії був плачевним, тож наші хлопці почали возити допомогу бійцям. Спочатку банально воду, продукти, каремати, теплий одяг. Потім – спорядження, рації, тепловізори, нормальну форму. Груп було декілька, працювали на різних напрямках. Усе ретельно ховалося в автівках, адже ризик попастися на блок-постах був шаленим, окупанти все більше закручували гайки та шукали партизанів. Моїм знайомим щастило. Деяких активістів затримували, катували, тримали у полоні в «Ізоляції» (місцевому концтаборі).

Після однієї з поїздок товариш розповів про моральний стан військових. Уявіть собі хлопців умовно з Волині, яких кинули захищати Донбас – цю terra incognita, де люди «самі покликали путіна». Я миттєво зрозуміла, чим можу бути корисна, та взяла на себе напрям моральної підтримки. Кинула по усіх проукраїнських пабліках заклик до жінок: писати листи військовим та надсилати їх разом з дитячими малюнками на електронну скриньку. Так до мене хлинув потік емоцій, щирих слів підтримки, прохань звільнити від загарбників. Друкувала листи та малюнки через знайомих власників типографії, передавала з партіями допомоги на позиції. Чи було це ризикованим? Звісно! Окупантам було неважливо, з чим тебе затримали: зі зброєю чи з дитячим малюнком. Результат був єдиним – полон. Але військові отримували важливий меседж: їм є, кого ТАМ звільняти. Цю справу я продовжила й після виїзду з окупації…

– Так хочеться підтримати кожного та кожну з тих, хто сьогодні чинить опір окупантам! Знаю по собі: усе, що їм потрібно – це видимість їхнього спротиву для країни та світу. Мені дуже відгукнулися слова однієї з мавок: «Ми – теж Україна. Просто нас не встигли захистити». Їх однозначно варто зробити слоганом національної кампанії з підтримки наших мужніх людей на ТОТ.