Притулок «Лесі» у Балаклії на Харківщині – наочний приклад того, як одна родина з Донеччини може змінити долю сотень живих істот, несучи світло крізь найтемніші часи війни. У цій історії буде про десять років допомоги безпритульним тваринам, два роки під обстрілами у Костянтинівці, масштабну евакуацію та неймовірну відданість людей, які не залишають слабких навіть тоді, коли у самих земля йде з-під ніг.
Родина Альони Овчаренко опікується безхатніми хвостиками уже понад десять років. Спочатку підгодовували тварин на ринку, де працювала жінка. Вдома завжди було близько десяти улюбленців, допомагали й тим, хто жив поруч. Знаходили на вулицях хворих, лікували власним коштом, стерилізували та намагалися знайти їм нових господарів.
БУДІВНИЦТВО ПІД КАНОНАДУ
Повномасштабне вторгнення перетворило приватну ініціативу на масштабну рятувальну місію. Прямо з передової – Бахмута, Торецька, Часового Яру – почали везти поранених, контужених та наляканих тварин. Військові знаходили чотирилапих у руїнах чи забирали з окопів, адже на бойових позиціях забезпечити їм належний догляд неможливо.
Спочатку все трималося на власних заощадженнях та пенсіях родини. Притулок існував на двох подвір’ях – самої Альони та її дорослого сина неподалік. Однак коли кількість тварин перевалила за сотню, стало зрозуміло, що власних ресурсів не вистачить. Навесні 2024 року Альона офіційно зареєструвала громадську організацію «Лесі». Це й стало переломним моментом — притулок почали помічати великі фонди, допомагати кормами, вакцинами та будматеріалами.
Символ притулку – собака на ім’я Лесі, яку привіз боєць з-під Бахмута. Цуценя було ледь живе від важкої інфекції та виснаження, Альона буквально витягла його з того світу. Нині це велика й сильна собака, яка нагадує про те, що вижити можна навіть у найстрашніших умовах, якщо поруч є хтось, кому не байдуже.
Родина жила у ритмі постійних будівництв і ремонтів, а тим часом лінія фронту невблаганно наближалася. У жовтні 2024 року, коли звуки вибухів стали щоденним фоном, вони закінчили зведення великого нового вольєра для великих собак. А в грудні того ж року обладнали у літній кухні теплий «котячий будиночок».
– Не на часі було думати про страх чи паніку. Треба було бетонувати вигул для котів, варити величезні каструлі каші, лікувати нових прибулих. Коли ти бачиш, як собака, що ще вчора боялася власної тіні, починає виляти хвостом, страх перед обстрілами відходить на другий план, – згадує Альона.
48 СОБАК І 80 КОТІВ У МІКРОАВТОБУСАХ
Та частина Костянтинівки, де жила Альона, підпадала під удари КАБів та артилерієї першою та найчастіше. І хоча волонтери та благодійники, які допомагали притулку, неодноразово вмовляли жінку виїхати, такі варіанти вона навіть не розглядала. Знайти житло в оренду для такої кількості тварин було неможливо – орендодавці б жахалися від самої цифри: 120 котів. Родина чудово це розуміла, тому вирішила купити будинок з просторим подвір’ям, де б можна було облаштувати вольєрне містечко. Рішення про виїзд ухвалили одним днем, щойно знайшовся будинок у Балаклії.
16 лютого 2025 року притулок «Лесі» розпочав велике переселення. Це була спецоперація, гідна військового планування. Кілька волонтерських бусів, десятки кліток і переносок. Хвостиків перераховували кілька разів, звірялися зі списками «пасажирів». Для розсадки враховували їхні характери: хто з ким дружить, хто боїться шуму, а хто – справжній забіяка. Найважче було вантажити великих собак, вони відчували тривогу та нервували.
– Ми навіть розібрали ті самі нові вольєри, які щойно звели, зняли та забрали з собою пластикові вікна та двері. Бо знали: на новому місці нам ніхто нічого готового не дасть, треба везти свій дім із собою.
«ХАТНІ» ПРИВІЛЕЇ В БАЛАКЛІЇ
Зараз у притулку – 58 собак і понад 120 котів. Кількість постійно зростає. Альона не може пройти повз біду: то прийме чергову партію евакуйованих із Донеччини, то підбере кошеня з перебитою лапою вже в самій Балаклії.
Раніше тварин на лікування доводилось возити до Краматорська, а це від Костянтинівки 40 кілометрів дороги лише в одну сторону. Тож Альоні вимушено довелось стати ветеринаром – польовим хірургом та терапевтом водночас.
– Життя навчило всьому, про що я раніше й подумати не могла. Ми дивилися, як працюють лікарі, читали протоколи лікування, консультувалися телефоном. Тепер я сама можу зупинити кровотечу, поставити крапельницю, зробити внутрішньовенну ін’єкцію чи вакцинацію. На новому місці маємо окремий медичний кабінет, де проводимо ті маніпуляції, які під силу зробити самотужки.
Особлива увага приділяється стерилізації. Для притулку це величезна стаття витрат, Альона намагається домовлятися з виїзними бригадами лікарів, щоб охопити якомога більше підопічних.
Побутовий конвеєр у притулку не зупиняється ні на хвилину. Щодня родина варить по дві величезні 20-літрові каструлі каші, змішуючи її з якісним сухим кормом. З кормами та крупами допомагають гуманітарні фонди. Виплати ВПО та пенсії родини йдуть на оплату електроенергії та спецпрепарати, які не входять до волонтерських пакунків.
Працюють усі разом: Альона, її мама та брат. Хоча чіткого розподілу й нема, Альона готує їжу та лікує, мама допомагає з котами, брат бере на себе найважчу фізичну роботу – чистку вольєрів, ремонт, перенесення важких мішків з кормом.
Особлива гордість Альони – «котячий дім». Це приміщення колишнього сараю площею 34 квадратних метри, яке вони облаштували за всіма правилами: опалення, пластикові вікна, лінолеум, який зручно мити, велика кількість поличок та справжніх людських ліжок.
У самому будинку разом із людьми живуть шість хворих собак, які потребують догляду 24/7.
– Вони не можуть жити у вольєрі. Їм потрібне тепло, м’яка підстилка і постійний нагляд. Так, це важко, але подивіться в їхні очі – вони вдячні за кожен день життя без болю. Для мене вони – члени сім’ї.
Коти на перетримці або лікуванні також живуть у хаті в клітках, вони періодично міняються – «привілейовані» умови дістаються тим, то найбільше потребує.
КОЖНОМУ ХВОСТИКУ – ПО РОДИНІ
Головна мрія Альони залишається незмінною – щоб притулок став для чотирилапих лише тимчасовою зупинкою. Вона активно шукає їм нові родини.
Прилаштувати тварин у родини завжди було складно, але з початком повномасштабного вторгнення охочих взяти собаку чи кота з притулку стало ще менше. Проте успіхи є, вони надають сил рухатись далі. Одна жінка з Черкас захотіла забрати цуцика. Вона подумала, що мова йде про село Балаклея в Черкаській області, а коли з’ясувалося, що йдеться про місто на Харківщині, засмутилася. Але разом почали думати, як передати песика. Поки думали, жінка була готова забрати вже двох цуценят. Допоміг військовий, який їхав до Черкас перед Новим роком – привіз їх як подаруночок під ялинку.
– Бувають дні, коли втома просто збиває з ніг. Коли ти засинаєш і бачиш уві сні тільки миски з кашею та шприци. Але потім до тебе підходить Батончик (так Альона лагідно називає кучерявого пса-переселенця), кладе голову на коліна – і ти розумієш, що все це недарма. Ми врятували ці життя не для того, щоб здатися зараз..
Притулок завжди потребує сухого та вологого корму, ліків від паразитів, засобів для дезінфекції приміщень та грошей на стерилізацію нових підопічних. Альона Овчаренко веде сторінку у фейсбуці, де публікує звіти та фотографії тварин, що шукають дім.
– Хочеться, щоб кожен із них дочекався свого дому. Це і є наш успіх.
