«Ми постійно боремося за право бути – щоб нас сприймали як рівних громадян цієї країни», – каже Рада Каландія, яка після початку повномасштабної війни була змушена залишити рідний Вугледар і переїхати на Закарпаття. Тут вона почала новий етап життя та продовжила справу, якій присвятила понад два десятиліття – захист прав ромської спільноти та посилення ролі ромських жінок.

Громадська діяльність для Ради не була реакцією на війну, бо почалася набагато раніше. Ще 2003 року її батько заснував ромську громадську організацію «Ромен», яку згодом очолила вона сама. За ці роки ромський рух в Україні досяг значних результатів: з’явилися ромські медіатори, національні представники у владних структурах, стратегічні документи. Утім, за словами Ради, в умовах війни оголилися системні проблеми.

– Війна, на жаль, не зменшила дискримінацію щодо ромів – у багатьох випадках вона її лише посилила, – вважає жінка.

СВОЇ ЛЮДИ

Переїхавши на Закарпаття, Рада побачила реальність, яка вразила її – людину з великим досвідом роботи з громадами. Сегрегація ромських дітей у школах, закриті поселення, обмежений доступ до соціальних послуг, ранні шлюби серед дівчат і майже повна відсутність інтеграції…

– Тут ромів часто не бачать як частину суспільства. І це відчувається у школах, лікарнях, при зверненні до державних установ. У Вугледарі ми багато працювали над тим, щоб діти ходили до школи, жінки працювали, щоб кожен і кожна могли отримати соціальні послуги, прийти до лікарні. На Закарпатті у цьому плані дуже багато роботи.

Разом із партнерами Рада долучилася до роботи прихистку для переселенців зі Сходу на Закарпатті. За три роки через нього пройшли близько 2,5 тисячі людей, переважно ромські жінки з дітьми з Донеччини. Рада адмініструє прихисток, допомагає з документами, доступом до гуманітарної допомоги, освіти та соціальних послуг.

Зараз у прихистку живуть 35 родин, комунальні послуги допомагає сплачувати БФ «Чіріклі», який опікується цими родинами, надаючи також гуманітарну та іншу допомогу. Особливу роль у цій роботі відіграє принцип «свій – для своїх».

– Коли до громади приходить ромська медіаторка, рівень довіри зовсім інший. Люди не бояться звертатися по допомогу, бо бачать «свою» людину, – пояснює Рада.

ДІАМАНТИ

– Щоб працювати з ромською громадою, потрібен не особливий підхід, а інклюзія й щирість, – переконана Рада, для якої її діяльність – не лише робота, а насамперед відповідальність перед своєю спільнотою.

Окремий напрямок її діяльності – підтримка ромських жінок і дівчат. На Закарпатті Рада ініціює навчальні програми, які дають ромкам можливість здобути професію, отримати дохід і повірити у власні сили. Йдеться про навчання у сфері краси, сервісу, малого підприємництва, а також супровід у поданні заявок на гранти.

Нещодавно 25 молодих ромок із Мукачевого, Ужгорода та Сваляви завершили навчання з основ манікюру, майстринь вій і брів. Вони вже отримали стартові набори, щоб розпочати власну справу. Двоє з випускниць працюють у своїх поселеннях, ще двоє планують виїхати за кордон і заробляти там.

За словами Ради, багато дівчат прагнуть навчатися й працювати, але стикаються з мовним бар’єром, дискримінацією та недовірою з боку роботодавців.

– Нам постійно показують одну картинку – бідну ромську жінку. Але ніхто не показує діамантів. А вони є, саме такі молоді дівчата нещодавно пройшли навчання. І цей запит на навчання, освіту, розвиток підприємницьких навичок дуже високий. Ромські дівчата хочуть не жалості – вони хочуть можливостей.

Попри велике навантаження та мрії, які довелося відкласти, Рада свідомо залишається в Україні.

– Я могла виїхати за кордон, але не схотіла. Я – вдома, навіть якщо тут важко. Нині увесь час я присвячую ромській спільноті, але до війни у мене був бізнес – я продавала білизну. Тож мрію повернутися до нього та знову отримувати задоволення від спілкування з клієнтками.

Сьогодні Рада Каландія – одна з тих жінок, які тримають громади разом у часи війни. Її щоденна робота часто лишається непомітною, але саме з неї народжуються довіра, зміни й майбутнє, у якому ромські жінки мають голос.– Я хочу, щоб ромські жінки вірили в себе, не боялися мріяти і знали: вони мають цінність і право на гідне життя. Я не знаю, чи повернуся колись додому на Донеччину, але якщо волею долі я сьогодні тут, значить маю працювати тут. Донецька земля виховує надзвичайно сильних жінок і чоловіків, я готова ділитися цією силою.