Митці під час війн та революцій завжди відіграють особливу роль. Павло Вишебаба був відомим на Донеччині активістом, а нині став одним з тих поетів, чий голос залунав на повну міць прямісінько з фронту. Про вірші, які пишуться чи не пишуться в окопі, про бачення відновлення рідного регіону та ставлення до потрапляння власних творів до шкільної програми Павло Вишебаба розповів в інтерв’ю для «Схід NOW», яке ми пообіцяли читачам після розіграшу книги «Тільки не пиши мені про війну».

Поет, музикант, громадський діяч Павло Вишебаба народився 1986 року в Краматорську. Після початку російсько-української війни у 2014 році принципово перейшов на українську. Співзасновник та голова ГО «Єдина планета», співзасновник кампанії на захист хутрових тварин ХутроOFF. На початку повномасштабного вторгнення вступив до лав 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. 2022 року видав збірку віршів «Тільки не пиши мені про війну», яка зробила його відомим та за рік двічі перевидавалася. Двомовна збірка віршів Павла Вишебаби «Моє покоління / Moje pokolenie» вийшла також у Польщі. Наразі вірш «Доньці» та оповідання «Марсіани» увійшли до навчальної програми з української літератури для закладів загальної та середньої освіти. 2023 року за дорученням командування Вишебаба відвідав 15 міст України з благодійним поетичним туром – збирав гроші на потреби своєї бригади.

НАМАГАЮСЯ ВІДНАЙТИ ЗЕРНИНИ СВІТЛА У ТЕМРЯВІ

– Пане Павле, кажуть, що поезія – це завжди про сильні емоції. Як і війна. Чи відчуваєте ви, що саме це поєднання «вибухнуло» у ваших віршах, зробивши вас одним із найбільш популярних поетів-сучасників?

– Війна має художній потенціал через те, що вимагає максимальної залученості розуму та почуттів, особливо якщо береш у ній безпосередню участь. Вона не може залишити байдужим, а люди споконвіку писали пісні саме про те, що найбільше турбує, що стосується особисто їх. І з іншого боку – слухали саме те, що стосується їх. Я сам отримав багато нових емоцій, продовжую їх отримувати, переживати та перетравлювати. Письменник Любко Дереш любить повторювати, що завдання митця – видобувати з темряви світло. Це я й намагаюся робити – з тієї пітьми та морока, що навколо, спробувати віднайти, видобути зернини світла. А чи вдається це мені, залишається на розсуд читачів.

– Чи є, взагалі, місце митцям на війні? Чи важко творити там, де багато смерті та ненависті? Як поєднуються ці місії — воїна та поета?

– Нікому не місце на війні, ніхто не має бути тут. Вона в тому й полягає, щоб знищити тебе – морально та фізично. Чи важко писати? По-різному. Трапляється, бракує слів, або взагалі не хочеться говорити та писати. А інколи, навпаки, є потреба зафіксувати чи переосмислити якісь переживання.

Взагалі, я не думаю про це в категорії місії. Бо не впевнений, що виконую якусь окрему місію – поета чи воїна. На країну напали, і її треба захищати. Я хочу розповідати про це в формі віршів чи прози, і я роблю це. Все просто.

ЧОМУ ДОНЕЧЧАНИ НЕ СЕПАРАТИСТИ ТА ЯК НАМ ВІДНОВЛЮВАТИ СВІЙ КРАЙ

– Ви народилися на Донеччині, і самі пережили трансформацію, зокрема мовну. Чи бачили ви за ці роки схожі зміни в земляках? Чому, на ваш погляд, стереотипи щодо Сходу України все ще продовжують циркулювати в суспільстві?

– Часто бачу мовні трансформації, на жаль, тепер ще й зворотні. Країна знову робить крок назад, бо частина людей, що перейшла на українську з початком повномасштабного вторгнення, знову повертається до мови нашого ворога. Думаю, людям просто бракує наполегливості. Не забувайте, що російською говорили та говорять по всій території України, не тільки на Луганщині чи Донеччині. Міста на Сході були тотально російськомовні, але в селах і до 2014-го лунала українська.

Над наративами про російський схід та Крим працювало дуже багато політтехнологів та ідеологів ворога. І вони хотіли, щоб не тільки мешканці Сходу та Криму вірили, що вони мають російські коріння. А й щоб вся Україна повірила. У це вкладено дуже багато ресурсів – людських, ідейних, фінансових. На жаль, я досі постійно чую про те, що донеччани – «сепаратисти», для багатьох це ледь не синонім. Перш ніж повторювати ці стереотипи, треба згадати, чиї з них стирчать вуха. Вуха облізлого ведмедя з півночі.

– Відновлення Донеччини. З чого треба буде починати, коли прийде час?

– Чесно скажу, мало думаю на цю тему, ще надто рано. Проте очевидно, що на території, де йдуть активні воєнні дії, залишиться безліч мін та інших вибухових пристроїв. Ця територія багато років буде небезпечною для проживання, для ведення сільського господарства чи будівництва. Спершу розміновування, потім решта.

Звісно, варто продовжити роботу з виявлення колаборантів. Це не якась особливість Донеччини чи Луганщини. В усіх війнах по всьому світові є колаборанти, дії яких мають бути оціненими в рамках закону. Громадяни ж повернуться у свої домівки, коли буде можливість безпечно відновлювати свій регіон.

На Сході України екологічна катастрофа. Інтенсивні бойові дії руйнують унікальні екосистеми, і вони ніколи більше не будуть такими, якими були до війни. Навіть ґрунт настільки переораний технікою і вибухами, що природа потребуватиме часу для відновлення. Але нам треба створити всі умови для того, щоб тут знову вирувало життя – текли річки, відновлювалися популяції тварин, комах, птахів, рослинне різноманіття…

НАШІ ДІТИ ПОТРЕБУЮТЬ СУЧАСНИХ ТЕКСТІВ, ЩОБ ВПОРЯДКУВАТИ СВОЇ ПОЧУТТЯ

– Ваші вірш та оповідання включили в шкільну програму. Як вважаєте, чому важливо задовольняти читацькі потреби дітей творами сучасників? Не боїтесь, що потрапляння до «класиків» змінить ставлення до вас? До речі, а що каже про це ваша донька?

– Я думаю, що діти, які бачать зараз війну в безпосередній близькості, потребують нашої допомоги в осмисленні своїх емоцій, в усвідомленні того, що відбувається всередині них і ззовні. І цю допомогу вони навряд чи зможуть почерпнути в тексті, наприклад, про походи Богдана Хмельницького. Очевидно, що наші діти потребують сучасних текстів, щоб впорядкувати свої почуття та прийняти реальність, якою б трагічною вона не була. Думаю, це одна з основних причин включення сучасних творів в шкільну програму.

На щастя, я позбавлений такого тягаря як приналежність до «класиків». Як і більшість сучасників. Для цього творам треба років 50 – чисто математично. А донька зраділа, коли мої вірші й оповідання включили в шкільну програму. Її вчителька попросила принести в клас мою книгу, і я з радістю подарував школі декілька примірників.

ДОНЬЦІ

***

Тільки не пиши мені про війну,
Розкажи, чи є біля тебе сад,
Чи там повзають равлики по в’юну?
Чи ти чуєш коників і цикад?

І як люди кличуть своїх котів
В тих далеких-далеких від нас краях?
Те, чого найбільше би я хотів,
Щоб не було смутку в твоїх рядках.

 

Чи цвіте там вишня та абрикос?
І якщо подарують тобі букет,
Розкажи, як добре нам тут жилось.
Не розказуй, як бігла ти від ракет.

Перш ніж повернутися з чужини,
Запроси в Україну до нас гостей,
Ми покажемо кожному по війні,

Як ми вдячні за спокій своїх дітей.